Василя:
– Вітю, гов! Вітю, де ти?
Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.
– Вітю, іди ме-еду їсти! – гукав Василь.
Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З
грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.
У хаті й коло хати – весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, – навстіж.
Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим
димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли
макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама
діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і
в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали
підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці
шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось,
що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.
– Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! – весело казали хлопці.
Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд – ніби все це для нього не цікаве.
Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках – свіжі паляниці, пухкі, бїлі.
– Ану, діти, до меду! – Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед,
смакували.
– А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, – звернулась до
Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз “тепер мені не до меду”,
проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив
удруге… і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:
– Аж ось коли я до тебе добрався!
Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли
по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під
лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.
Кость злякано:
– Вітя, луснеш!
– Всю миску виїм! – захоплено й рішуче промовив Вітя.
– Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, – почав забирать Валя.
– А я кажу: виїм!
– Що ставиш?
Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя – лижви.
Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:
– Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я
боюся…
Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за
живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки
поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.
– От, я ж казала, що так буде! – затурбувалась Оксана.
Вітя хапається за груди, за живіт, в’ється, як риба:
– Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!
– Ага, тепер “умру”? – сердито докоряв Кость.
– Ведіть його, хай ляже!
І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.
XXIII
Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город – нема, дивились у
дворі, в пасіці, в хаті – нема. Стоять серед двору, турбуються: :
– А що, як він собі щось заподіяв?
– Чого доброго, він шалений!
Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
– Кого ви шукаєте, дівчата? – обізвався з клуні Валя.
Зразу до його обидві:
– Віті не бачив?
– Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…
– Чого? – і голос затремтів у дівчат.
– Так… хворий.
Дівчата зблідли:
– Що ж таке трапилось?
– Та нічого.. видужає, – чогось не хотів казати Валя.
Раптом Настя в плач:
– Чому ти не кажеш?
Валя здивовано глянув на дівчат:
– Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться… меду обжерся, тепер болить
живіт… Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до
Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.
І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну
звели очі. Одна затулилась рукою – пирск, друга – пирск, і, слова не сказавши,
бігцем – на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного,
шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
– Валю… І нащо… ти… сказав?
XXIV
Надвечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з
Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з
матір’ю Соні. Та розповіла їй про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осміхалась
і кусала губу, проте очі поблискували сердито.
Спокійно до Насті:
– Насте, а йди до хати!
Настя почервоніла, стурбувалась:
– Чого, мамо?
– Іди, там побачиш! – І пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і
швиденько пішла за матір’ю.
Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто
блискала очима.
Підійшла до Костя, суворо насупила брови:
– Дай сюди перстень!
Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись – зняв з пучки
перстень, оддав. Настя підійшла до ліси і шпурнула в чужий сад.
Кость охолов.
– Насте, нащо це ти?
Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.
ХХV
Зранку другого дня в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною
найняли машину – треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад.
Працювали всі : Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла
курява, виростали гори соломи. Цьвохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закурені,
в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні – бенефіс. Без
шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб… – він керує
машиною, сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний
машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки
вказівки молодому помічникові.
– Знаю! – незадоволено відгукувався Вітя. – Вченого вчити – тільки псувати.
Настя працювала за двох.
Поважна, серйозна, ні осмішки, ні жарту. Обзивалась тільки тоді, коли її питали.
Проте іноді мимоволі кидала на Вітю збоку лукавий насмішкуватий погляд. Коли
його Вітя помічав, хмурився: мені зараз, мовляв, немає часу для дурниць! В мене
робота, в мене – люди, мені не до любощів!.. І люто гукав на погонича:
– Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?
Жарт тонув в очах у Насті, і вона проймалась, повагою до молодого, енергійного
машиніста, ховаючи сміх до зручнішого часу. Кілька днів гарячої праці – і все
забулося. Правда, Кость потайки лазив у чужий сад шукать персня – проте не
знайшов; зітхнув і вирішив на тому змиритись. І справа з любощами, з перснями, з
наганами, здавалось, була зліквідована вкрай.
XXVI
Отже, виявилось – ні! Не така це справа, щоб так легко було вкрай її
зліквідувати. Лист. Пом’ятий, завожений, мабуть, довго десь ходив по руках. Лист
був на Валю, а писаний до всіх. Був він повний докорів, що так довго не давали
про себе вісті, що, може, там сидять дармоїдами на чиїйсь шиї. У кінці – суворий
наказ, щоб небарно вертались до Києва.
Хлопці ніби прокинулись од сну. Передосіннє небо повите було в голубу задуму.
Голе поле одгонило сумом. Прилітав уже, як новий гість, легесенький
смуток-вітер. Раптом встали перед очима у хлопців Київ, школа, шкільний гамір,
забуті на цей час учні, вчителі. Почали готуватись до від’їзду. Валя бігав по
селу, енергійно стягав для шкільного музею різні цікаві речі, що в час
перебування в селі наглядів у селян: старовинний великий коряк, уламок
мережаного чумацького ярма, вулик, якесь череп’я. Гордощами його був величезний
мамутів ріг, що днів зо три канючив він його для музею в одного селянина.
Вітя захопився агітацією поміж селянськими школярами, намовляючи їх їхати з ними
до Києва вчитися в семирічці. Казав, що їхня школа в Києві охоче приймає
селянських дітей, одводить для них при школі помешкання, дає безплатні сніданки.
Наговорир, наобіцяв, і бідні хлопчаки, що давно мріяли слідом за Бондарями
учитись у Києві, остаточно почамріли. Завжди ходили за ним табунами, як за
батьком. Настя ходила смутна. Вона далі не мала змоги вчитись – мусила
залишатись у селі. Одного разу в товаристві, знялася жвава розмова про те, хто
де буде вчитись далі. Перед кожним слались широкі шляхи: всі школи були для них
одчинені, всі фахи можливі. Гаряче сперечались про те, яка школа краща, яка
потрібніша, яка кому більше пасує. Хлопці легко міняли фахи: інженера,
художника, лікаря. Тільки Кость твердо стояв на одному: він обрав собі за фах
агрономію і широко розгортав перспективи: профшкола, вища школа, командировка за
кордон… аж тоді праця десь у селі…
Настя сиділа осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помічали. Під час