локшиною та засохлу хлібину.
Свіжі, бадьорі, ніби накачані за літо смоком, ще обвіяні духом пашні й сіна –
вертались кияни до міста.
Той свіжий, хвилюючий вітерець, що подував на них ще здалека, тепер зростав.
Раптом прокинулось громове царство: переможно заревів пароплав, розкидаючи гук
по горах і просторах, суворо гриміло десь залізо, верещали дзвоники трамваїв.
Здавалось, там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння.
Підіймається воно до хмар, грає на сонці кольорами і застигає багатоповерховими
будинками тонкої архітектури, золотими банями, монументами.
І в громі і блиску тоне десь далека-далека хатина Бондарів у степу, блідне
заплакана Настя на воротях, розходиться в туман…
Все забувається.
Тільки що ж то так сяє і гріє на руці в Костя? Що то не тьмариться серед
кам’яних мурів і золочених київських верхів?
[1927]