трухла, дворики в бур’янах, а по дворах – терниця, сани, мотовило визирає із-під
стріхи – все дерев’яне, ветхе… Не село – музей старовини. Хлопцям чогось
пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред
села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на
призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев’яне,
трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб
як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що
скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з
гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з
Києва.
– Оце так село! Куди воно годиться? – бубонів Вітя. – Немов тупим ножем усе
вистругане. Викупались, розім’ялись. Вернулись до двору. До дверей – замкнуті.
– Ага! Де він казав ключ?
Кость виймає записку, читає: “У ступі”.
– А що ж воно за ступа?
– А морока його знає.
– І ти, Валю, не знаєш?
– Ні.
– От так штука! Що ж його робити?
Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик
і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно – на защіпці.
– Давайте шибку виймемо, – радив Вітя.
– Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.
Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти
аж-аж…
– Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.
– От так оказія!
Сидять, нудяться, ковтають слину.
На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп’ят, одно трохи більше, другий
зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі як гудзики – цікаві-цікаві. Держаться за
руки, дивляться.
– А що, хлопці, скажете?
Нічого хлопці не казали, тільки боязко відступили. Проте зовсім тікати не
мали охоти.
– Як вас, хлопці, зовуть?
Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються,
мовчать. А очей не зводять і на позиціях стоять твердо.
Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:
– А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всі заворушились: – ага! ану!
– Ги! – засміявся хлопчик, лукаво, спідлоба позирнувши на киян. Оченята
засвітились: “Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа”.
Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:
– Скажи, дамо копійку! Та скажи ж!
Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись – брали за жарт. Напослідок
старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав,
звертаючись до Костя:
– А ти ж ото на чому сидів – хіба не на ступі? Кость зирк – під боком якесь
химерне приладдя, що раніш не звернув уваги.
– Та це ж, мабуть, вона й є!
Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця
закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.
– А це, мабуть, і ключ.
Знову до хлопчика:
– А правда ж, що це ключ?
Хлопець засміявся дужче:
– А то ж хіба що?
Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.
– Що ж із ним робити?
Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно
засвітились оченята.
– Ось ходімте, я вам покажу.
Привів до хати, до дверей. Указує:
– Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! – І обоє маленьких зареготали:
“Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!”
– Дайте, я вам одчиню.
Взяло ключ, не достане до дірки. Командує – підніміть. Підставили дране відро.
Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі
нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.
– Уже!
Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати
і одмикати. Сміються.
– Ну й справа!
Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих
серйозних оченят.
IX
Гарячі жнива… Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі –
рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну,
покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті
холодки, прип’яті пасуться коні; під возами – колиски, в колисках діти. А над
усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина,
робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од
ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі
здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.
…Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного,
аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги – самі собі віри не доймають:
здається, що вчора були в Києві, тепер… тепер – на тім світі. Озираються, все
лічать нав’язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
– А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:
– Та, мо, й буде.
– Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! – невблаганно гукає Настя.
– Ану, женці-молодці! Ану, робітники! – в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи,
Кирило, що живе з ними на спільній ниві.
Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями.
Сам жне, а очі сміються. Все погукує:
– Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? – Або:
– А хто ж то на ту руку перевесло крутить!
Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув – перевесло розлізлося, як
гниле, і сніп розсипався:
– Це так по-київському?
– Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи – навчаться! –
оступається за киян Бондариха. Зв’язала свій сніп, переходить на постать до
хлопців.
– Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! – Перев’язує їм снопи, крутить
перевесла, учить.
Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на
хлопців; моргає сестрі:
– Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж
поглядає на хлопців, підтримує жарт:
– Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.
– А одначе? Чи не отого кучерявого? – накивує Кирило оком на Вітю.
Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя. А Кость мов
і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось
зашарілися вогнем.
Кирило сміється.
– То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.
– Кость, ось про тебе говорять! – гукає Вітя. Кость – мов і річ не до нього.
– Та буде вже! Отак засоромили козака, – сміється Оксана.
– Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? – неповинним голосом
звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: – Насте, не гори так, а то жито
запалиш!
Настя сердито вертить головою:
– Оці ще! Як почнуть…
Бондариха:
– О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого – нікого не минає, щоб не зачепити.
– Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.
…Сонце палить. Дедалі дужче, аж варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка –
ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, сонце ніби
нерухоме стало серед неба. Пече, аж у голові туманіє. Пов’яли хлопці,
поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь
Кирило:
– А що, хлопці, та коли б оце той дзонтик?
Або:
– Оце б, хлопці, того квасу чи мороженого, що в Києві продають на Євбазі! Еге?
Бондариха одкашлялась:
– Може, вже, хлопці, їсти похотіли? Ось зараз, діти, зараз будемо обідати.
Та довгий здався хлопцям той “зараз”. Спина не розгинається, руки як дерев’яні –
не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся на сніп. То лічили снопи, а то
забули. Позирали на сонце. Наостанку не витримав Василь, кинув серп на сніп.
– Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.
Бондариха кинулась, мов проснулась:
– Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, діти, буде вже.
– Ху! – витирають піт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз повипрягали з плуга.
– Потомились, хлопці? – співчуває їм Бондариха. – Це добре гостювання – тільки
прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.
Обідати посідали під копами, в холодку. Василь витяг з-під снопів торбу і почав
розкладати обід.
Дечого багато забудуть мандрівники з тієї мандрівки, та, мабуть, довго не
забудуть того хліба, вітром обвіяного, сонцем присмаленого, що хрумав на зубах,
як пряник, та того сала в капустяному листку, що розтавало на сонці, що мазали
ним скоринки, та ще тих прив’ялих у ворочку вишень. Брали добрі кимси хліба і
незчувалися, де вони дівалися з рук: танули, як віск.