– А що, хлопці, чи їли ви щось таке добре в Києві?
Хлопці тільки загули з повними ротами.
Обід був веселий, гомінкий. Кирило сипав, як із рукава: про “бариню”, про
“дзонтик”, про порошки для апетиту, про москаля, що ходив уперше косити.
Регочуть, аж давляться.
По обіді хто пішов по воду, хто ліг під копами спочити.
Ліщина гомонів безперестану, вираховуючи, чи вийшла б скирта до хмари, коли б
позводити всі на Україні копи до одного місця.
Бондариха чи спала, чи ні, – встала, пішла на суміжну ниву, де лежали вітром
поплутані покоси. Підіймала колос, журно головою хитала. А вернулась,
бідкається: пересохло на кострицю Маринине жито – висипається. За чуже жаль.
Треба буде допомогти сердешній, як своє впораємо.
Всі повставали і, потягаючись, пішли до своїх недожатих снопів.
Непомітно надійшов вечір. Радісною пожежею спалахнув захід, кинув червону стуму
на лани, мов туман. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети
кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні.
Шугнуло вгору недожате на могилі жито, як ліс, живими тінями в рожевій імлі
заметушились женці. Суворими, дорогими фарбами мальована убога їхня одіж.
Гаснуть лани й завмирають…
Самітно бринить десь остання коса – косар доходить ручки. На його смаглому
обличчі замирення і втома.
Жінка, зв’язавши останній сніп, бере з колиски на томлені руки дитину, стає
нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева печаль в очах її
карих сяє проти вечірнього сонця.
Ось тихо заслоняє вже величну майстерню темна завіса, ховаючи незрівнянного
майстра картину.
А вгорі, у темних мурах, засвічувалися над житом-пшеницею гостинні свічі – зорі.
Вертались у присмерках.
Гнали череду, було курно. Як іскри, блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали:
засмажені, закурені, стомлені. Мовчки, без розмов. З косами, з серпами, з
торбами. У дівчат і жінок під пахвою пучки волошок, материнки, вінки з жита. В
усіх на виду – смуток і втома.
х
Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздирали кулаками невиспані очі,
згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, де
впав би, там і заснув: у рові – в рові, в бур’яні – в бур’яні, хоч на камінні.
Коли б це так удома – крик, бунт підняли б, – тепер ідуть. Починати роботу –
чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми
руками, беруться за серпи. Аж дедалі руки, ноги і все тіло ніби наливається
соком, міцніє. Пригріває сонце, і втома зовсім розтає, як віск. Робота
загоралась.
… По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з
червоною на грудях краваткою. Ще ранком, їдучи в поле, вона з воза віталась до
Бондаришиних женців.
– Здорова, Настуню!
Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…
– Скінчила?
– Скінчила!
– А куди далі?..
Заторохтіла.
– Надовго, Соню? – обізвалась до дівчини Бондариха.
Соня повернулась:
– На жнива, тьотю.
І знову до Насті:
– Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити
число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних,
неграмотних, жінвідділів, лікнеп, читальня…
Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:
– Роботи-роботи! – А сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком
питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.
– Товариші, – дипломатично звертається Настя до хлопців, – ось товаришка Соня
пропонує…
Слово перехоплює сама піонерка.
Довірливо, сміливо, як до знайомих:
– Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б
організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями
або…
– Слухайте, діти, що я вам пораджу, – встряла в розмову Бондариха, – те все, що
ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по
воді, краще підіть оце гуртом та зв’яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку
обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п’ять – не
більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв’яжете.
– Зараз?
– Зараз.
– Згода! – весело, радісно.
А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.
Сміялись: “От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її
зв’язане”. Гуртом перебігли на сусідню ниву.
Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін
лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: “Що, воно –
комуна?”
Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
– Що? Що? Піонери? – загрозливо із запалом кричала Соня.
– О, Соня вже й скипіла – що ж тут такого, кожний має свою думку.
– Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери – такі, піонери – сякі…
– Нападають на піонерів, то й є за що, – одрубала Настя.
– А за що? Ану скажи, за що? Ану?
– Та годі, от люди! – зводить на мир Василь.
Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові
– пролетарські діти.
Проте впинити не було вже змоги.
– Що там – годі!..
Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками,
поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як
на мітингу.
… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще
чуб навстовбурчений.
Скінчили роботу – не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.
– Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, – звеліла мати. Настя прохала сухо з
офіційною гостинністю.
Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез’ясоване потягнуло її за гуртом.
XI
Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не
в’язалася. Ні, ні – та й виривались іскри ще не погашеної сварки.
Рипнула хвіртка.
Мати:
– А годі, діти, либонь, хтось іде.
Дослухається.
Загавкав собака.
– І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.
Настя пішла.
Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на
місячне, вітається:
– Добривечір, хліб-сіль!
– Хто це? Не вгадаю поночі, – приглядається Оксана. – Це ти, Марино? Чи не
свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
– Так цьому таки правда? – зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
– Удова! Марина! – кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили
відразу.
– Та зв’язали ж. Як там вони зв’язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а
таки зв’язали.
– Чому не до ладу? – образилась Настя. – В’язали, як і люди в’яжуть.
– Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! – весело додав Вітя.
– Ну, то як же це? – допитувалась молодиця. – Хтось вас послав чи хто звелів?
– Та хто їх посилав – самі пішли, – казала Оксана. – Що їм, молодим та здоровим:
пішли, заіграшки, зв’язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна
прийшли.
– Ну, кажіть же ви! – дивується молодиця. – А я почула, то й віри не пойняла. –
Одкашлялась: -Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло
хати. “Гордію, – кажу, – чи не зв’язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись
заплачу або одроблю”. – “Ні, каже, завтра іду косити своє”. Бідкаюсь, хто б же
це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: “Та чого ти, Марино, турбуєшся,
жито твоє стоїть вже в копах!” – “Так, – кажу, – той саме тепер час, щоб хтось
пішов в’язати вдовине жито”. – “Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв’язане”. –
“Хто?” – питаю. “Школярі”, – каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з
Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.
Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.
– Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?
Замахали ложками, руками:
– О, о, яка там дяка!
– Нічого не треба.
– Воно не стільки того жита, сама б зв’язала, коли ж одно що руку опарила, а
друге – оцей, оцей, оцей… – почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати
до грудей, зазираючи їй у вічі, – оцей мені кателик руки зв’язав! Оце моє горе!
Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв’язана, як
прач.
Почала знову:
– Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула. Голова
забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати
картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому.
Сюди, туди, – немає мого Уласа. До сусідів – ніхто не чув і не бачив. Бідна