кропивою. Утік.
XIV
А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи.
Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: “Такі гарні люди, такі
гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. – Хвалиться: – Сам умію на воза
накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив”.
Коло перелазу з’являється Валя:
– Добривечір! От дід – так дід! – І зразу починає про свого діда. З жаром, із
захватом. – Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає,
Кобзаря мало не всього декламує напам’ять…
І про Дарвіна, і про Маркса… Знаєте, коли б такому дідові та освіту…
До гурту підходить Василь:
– Ну, так пам’ятайте: завтра по обіді – вистава!
– І п’єска буде? – швидко запитала Настя.
– Аякже! Першою піде.
– Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? – затурбувалася зразу
Настя.
Всі засміялись.
– Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
Настя зніяковіла, розсердилась:
– Написано в п’єсі – “червона хустка”, то й треба, щоб така була.
– Ну, гаразд, десь позичимо, – миролюбно згоджувався Василь, – а головне – треба
зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів:
хоч їхні ролі – по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити
для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.
– А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?
Один по одному підходять:
– Це ти, Вітю?
Мовчить.
– Ніби не Вітя.
Василь підійшов до його ближче, нагнувся.
Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.
– Ні, таки Вітя! – і далі стурбовано:
– Е, та він чогось плаче!
Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:
– Чого це він?
– Дивіться, чи десь не набили, – він задерикуватий!
– Чого це ти, Вітю?
Вітя крізь плач почав щось бурчати:
– Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота…
Дивуються, серйозно:
– Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?
– Є! – крізь сльози вимовив Вітя.
– І мама є?
– Є.
– Ну, так який же ти сирота?
Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не
заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.
– То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу
вимовив Вітя:
– Як мені на осінь… у солдати…
– Ану заждіть. – Кость швидко нахилився: – Ану дихни?
– Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.
Всі зареготались.
Вітя був справді п’яний і п’яний люто: козирок зім’ятий, у глині, сорочка
розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.
Кость суворо:
– Та й де це ти так налигався, Вітю?
Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли
одвести спати – вирвався, на моріжок упав. Хлопці – в сміх.
– Годі! Годі! – обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п’яного.
– Вставай, Вітю, та підеш спати.
– Я сам, я сам, Настуню! – Справді встав-таки сам, патякає:
– Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде
знаменита людина, тільки не люби ти отого… отого… – Вітя люто тикав пучкою
на Костя, – отого носатого, отого вирячкуватого… вухатого.
Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав
передражнювати:
– “Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене…” Поет… Знаю, куди ти
хилиш! Женишок! Зятьок!..
Далі блиснула якась рішуча думка:
– Насте, ти любиш мене?
Сміється Настя:
– Ну, а як же? Люблю!
– І я тебе! – Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та
тільки ахнула.
– О! – на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне
задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:
– Бачив?
Здійнявся шалений регіт. Вийшла Оксана:
– Що таке? – І далі злякано: – Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в
Петренків на обжинках? Еге, Вітю?
Вітя повернувся до неї.
– Я босяк, я жулик, я… та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати
вашу чесну, трудящу руку.
Оксана заклопотано:
– Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти сьогодні спати.
– Піду, вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю. Вітя
помарширував, похитуючись, до клуні.
– Ну й люди! – хитає головою Бондариха. – Треба було отак напоїти хлопця.
…Віті було погано.
Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалібниця.
Гладила чуб.
Кость довго ворочався, не спав, раз по раз підіймав голову, дивився, що робить
Настя.
Далі вкрився з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав
одягатись. Ревнощі їли його, як іржа.
– Куди це ти, Костю? – спитала Настя.
– Піду до хазяїна – тут мені немає чого робити, – гостро одказав Кость.
– В чім річ? – затурбувалась Настя. Кость хотів іще щось сказати, далі махнув
рукою і, не озираючись, подався із клуні.
XV
Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.
Згадав: бруд, рвоти… фе… Гидко стало.
Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: “І-і! Наробив же я
шелесту!”
Рішуче:
“Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив”.
Аж ось чогось стала перед очима Настя.
Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці.
Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його
кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: “Чи я
її цілував, чи вона мене?” Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле,
радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це
тобі, Вітько, не жарт! Так от же: вона тебе пожаліла, то ти її мусиш полюбити.
Та не як-небудь – до гробової дошки! Ні, Вітя вміє кохати не гірше від Костя. І
вірші зуміє написать не згірше Костя.
Вітя раніше сміявся з Костевих віршів, проте потай заздрив йому, гадаючи, що в
коханні – вірші перше діло. І йому, звичайно, не обійтися без їх. Колись він
пробував написать вірш – не вийшло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вірш!
Костеві й не снився такий!
Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сіні Валин зшиток, олівець, рішуче пішов шукати
зручного місця.
Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало.
Почав визиратись: зіб’є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне
головою – одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі
Пушкін, Олександр Сергійович. Усередині аж горіло, туман бив у голову; уже сам
собою й вірш складався. “Ух, і напишу ж!” Пішов у поруб, що за ставком.
Спотикається на пеньки, плутається в квітах – у жовтих, червоних, синіх… Пече
сонце. Душно. Ніби сам пропахтівся квітками. Здається, не піт – пахучі краплі
дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав
продумані раніш рядки:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче…
Далі – як одрізано.
Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх
– ніяк не вхопить. До того й рима не дається.
Очі в небо, олівець в небо, думає; лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув,
чув… Гризе олівець, кусає, мучить його, ні, не напише. Повторює по кілька
разів, розганяється:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче..
А кінець: мгу-гу-гу… А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку… Луснув
себе по чолі, по губах! Поскріб голову.
“Ні, тут діла не буде”. Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути
розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Зашелестіло поблизу: жінка… Боса, в руках дубець: стурбованими очима розглядає
по порубі. До Віті:
– Часом ти не бачив тут рудої корови?
І далі:
– От лихо!
Швидко побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить без
жалю.
– Піду кудись в інше місце, в тінь.
Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Під нею, як під
наметом. Отут, мабуть, піде робота. Сів – незручно; ліг – муляє; перевернувся на
живіт – коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік
снопи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, мов
дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:
– А що, Вітю, в холодку, мабуть, так краще, ніж косити в полі?
Сказав бадьоро. На закуреному обличчі блиснули сміхом зуби, а слова одгукнулись
у Віті докором.
“Чи не піти краще до хати – там ніхто не буде заважати”.
Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві.