Олив’яний перстень – Степан Васильченко

кропивою. Утік.

XIV

А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи.

Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: “Такі гарні люди, такі

гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. – Хвалиться: – Сам умію на воза

накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив”.

Коло перелазу з’являється Валя:

– Добривечір! От дід – так дід! – І зразу починає про свого діда. З жаром, із

захватом. – Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає,

Кобзаря мало не всього декламує напам’ять…

І про Дарвіна, і про Маркса… Знаєте, коли б такому дідові та освіту…

До гурту підходить Василь:

– Ну, так пам’ятайте: завтра по обіді – вистава!

– І п’єска буде? – швидко запитала Настя.

– Аякже! Першою піде.

– Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? – затурбувалася зразу

Настя.

Всі засміялись.

– Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.

Настя зніяковіла, розсердилась:

– Написано в п’єсі – “червона хустка”, то й треба, щоб така була.

– Ну, гаразд, десь позичимо, – миролюбно згоджувався Василь, – а головне – треба

зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів:

хоч їхні ролі – по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити

для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.

– А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?

Один по одному підходять:

– Це ти, Вітю?

Мовчить.

– Ніби не Вітя.

Василь підійшов до його ближче, нагнувся.

Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.

– Ні, таки Вітя! – і далі стурбовано:

– Е, та він чогось плаче!

Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:

– Чого це він?

– Дивіться, чи десь не набили, – він задерикуватий!

– Чого це ти, Вітю?

Вітя крізь плач почав щось бурчати:

– Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота…

Дивуються, серйозно:

– Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?

– Є! – крізь сльози вимовив Вітя.

– І мама є?

– Є.

– Ну, так який же ти сирота?

Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не

заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.

– То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу

вимовив Вітя:

– Як мені на осінь… у солдати…

– Ану заждіть. – Кость швидко нахилився: – Ану дихни?

– Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.

Всі зареготались.

Вітя був справді п’яний і п’яний люто: козирок зім’ятий, у глині, сорочка

розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.

Кость суворо:

– Та й де це ти так налигався, Вітю?

Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли

одвести спати – вирвався, на моріжок упав. Хлопці – в сміх.

– Годі! Годі! – обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п’яного.

– Вставай, Вітю, та підеш спати.

– Я сам, я сам, Настуню! – Справді встав-таки сам, патякає:

– Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде

знаменита людина, тільки не люби ти отого… отого… – Вітя люто тикав пучкою

на Костя, – отого носатого, отого вирячкуватого… вухатого.

Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав

передражнювати:

– “Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене…” Поет… Знаю, куди ти

хилиш! Женишок! Зятьок!..

Далі блиснула якась рішуча думка:

– Насте, ти любиш мене?

Сміється Настя:

– Ну, а як же? Люблю!

– І я тебе! – Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та

тільки ахнула.

– О! – на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне

задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:

– Бачив?

Здійнявся шалений регіт. Вийшла Оксана:

– Що таке? – І далі злякано: – Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в

Петренків на обжинках? Еге, Вітю?

Вітя повернувся до неї.

– Я босяк, я жулик, я… та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати

вашу чесну, трудящу руку.

Оксана заклопотано:

– Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти сьогодні спати.

– Піду, вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю. Вітя

помарширував, похитуючись, до клуні.

– Ну й люди! – хитає головою Бондариха. – Треба було отак напоїти хлопця.

…Віті було погано.

Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалібниця.

Гладила чуб.

Кость довго ворочався, не спав, раз по раз підіймав голову, дивився, що робить

Настя.

Далі вкрився з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав

одягатись. Ревнощі їли його, як іржа.

– Куди це ти, Костю? – спитала Настя.

– Піду до хазяїна – тут мені немає чого робити, – гостро одказав Кость.

– В чім річ? – затурбувалась Настя. Кость хотів іще щось сказати, далі махнув

рукою і, не озираючись, подався із клуні.

XV

Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.

Згадав: бруд, рвоти… фе… Гидко стало.

Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: “І-і! Наробив же я

шелесту!”

Рішуче:

“Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив”.

Аж ось чогось стала перед очима Настя.

Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці.

Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його

кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: “Чи я

її цілував, чи вона мене?” Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле,

радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це

тобі, Вітько, не жарт! Так от же: вона тебе пожаліла, то ти її мусиш полюбити.

Та не як-небудь – до гробової дошки! Ні, Вітя вміє кохати не гірше від Костя. І

вірші зуміє написать не згірше Костя.

Вітя раніше сміявся з Костевих віршів, проте потай заздрив йому, гадаючи, що в

коханні – вірші перше діло. І йому, звичайно, не обійтися без їх. Колись він

пробував написать вірш – не вийшло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вірш!

Костеві й не снився такий!

Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сіні Валин зшиток, олівець, рішуче пішов шукати

зручного місця.

Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало.

Почав визиратись: зіб’є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне

головою – одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі

Пушкін, Олександр Сергійович. Усередині аж горіло, туман бив у голову; уже сам

собою й вірш складався. “Ух, і напишу ж!” Пішов у поруб, що за ставком.

Спотикається на пеньки, плутається в квітах – у жовтих, червоних, синіх… Пече

сонце. Душно. Ніби сам пропахтівся квітками. Здається, не піт – пахучі краплі

дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав

продумані раніш рядки:

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був…

Тепер моє серце плаче…

Далі – як одрізано.

Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх

– ніяк не вхопить. До того й рима не дається.

Очі в небо, олівець в небо, думає; лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув,

чув… Гризе олівець, кусає, мучить його, ні, не напише. Повторює по кілька

разів, розганяється:

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був…

Тепер моє серце плаче..

А кінець: мгу-гу-гу… А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку… Луснув

себе по чолі, по губах! Поскріб голову.

“Ні, тут діла не буде”. Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути

розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був…

Зашелестіло поблизу: жінка… Боса, в руках дубець: стурбованими очима розглядає

по порубі. До Віті:

– Часом ти не бачив тут рудої корови?

І далі:

– От лихо!

Швидко побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить без

жалю.

– Піду кудись в інше місце, в тінь.

Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Під нею, як під

наметом. Отут, мабуть, піде робота. Сів – незручно; ліг – муляє; перевернувся на

живіт – коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік

снопи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, мов

дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:

– А що, Вітю, в холодку, мабуть, так краще, ніж косити в полі?

Сказав бадьоро. На закуреному обличчі блиснули сміхом зуби, а слова одгукнулись

у Віті докором.

“Чи не піти краще до хати – там ніхто не буде заважати”.

Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: