Олив’яний перстень – Степан Васильченко

Небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку,

дорогу білизну, а попід нею – пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на

якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову

лізе уперто, настирливо щось інше.

“А що, якби покуштувати медку?” Або задивиться на бджіл: “Яке маленьке, а,

дивись, яке розумне і трудяще!” … Спохватився: “Ні, не закінчу я свого вірша”.

Смуток щипає Вітю, і він декламує вірш, який є, незакінчений, вкладаючи в його

всю силу почуття:

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був…

Тепер моє серце плаче:

умгу-гу-гу, гу-гу.

І цей останній, невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно.

Здавалось: коли б найти йому відповідні слова, вони б пронизали Настине серце

наскрізь…

– Вітю! Снідати іди! – гукав Василь у дворі. Вітя пригадав учорашнє, зігнувся,

попід лісою, городом, межею – вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди возами

і йдуть піші. Вітя побачив знайомих:

– Куди?

– На ярмарок.

Вітя охоче пристав до гурту.

XVI

Дід Маркіян викохує сад “по книжках”, і немає ні в кого на селі кращих сортів

груш та яблук… А вродило цього року – листу не видно. Посеред саду старезна

яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею –

солом’яний курінь. Коло куреня – яблука, груші, сливи – в коробках, у відрах,

купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом’яному брилі сидить Валя,

коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на

“інтерес”: проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись “гусячим

кроком”.

Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав

голову, постояв – хотілось іще, все ж вирішили – іншим часом.

– Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав

величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя – редактор), а я на часину на

село піду.

Побачив дітей коло тину:

– А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому

краю не буде. Бач які? Яблук?

Далі вернувся до дітей:

– Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, – тоді дам:

Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із

“Кобзаря”:

Славних пладідів великих

плавнуки погані…

– Отак! – промовив задоволений дід Маркіян. – Дай їм, Петровичу, сукиним синам,

по яблуку.

Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв

граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і

лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо,

мріє: “Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там

звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у

славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян.

“Повезіть до діда Маркіяна”… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він

редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий,

шановний дід, приглядається до Валі: “Невже ж це ти, мій славний, юний друже?”

Обійми, стискання:

“Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам’ятаєте…” Голос за спиною:

– Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.

Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до

Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махную

рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки

звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.

– Заходь, Насте, до куреня. Настя підходить:

– Я на одну хвилинку.

Озирається:

– Як же у вас тут гарно-гарно…

Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то

тим, то іншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав – там

на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає

щось своє. Далі переходить до діла, перебивши Валю:

– У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно

купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п’єсу.

Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з ссбою Костя і дорогою зробити з ним

репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?

– Уже… чи то пак, ні… Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся…

– А може, й ти підеш з нами?.. – Настя прищурила око. – Будеш нам суфлірувать

дорогою. Побудеш на ярмарку – цікаво! Добре?

– Я… – Валя пошкріб під брилем, почервонів.

– Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.

Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки

виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них

от-от пирсне сміхом.

– Та не червоній, – протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й

разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як

скований. Настя набрала серйозного вигляду.

– Ну, я вже не буду… Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба

вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.

Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому

козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати…

XVII

Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, знайшов

рукопис, пішов до Бондаря. На майдані мусив спинитися: коло кооперативної

крамниці – гурт селян. Сиділи на моріжку й грали в “підкидного”. Спокійно,

методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і потім цокали

пальцем по лобі тих, що позоставалися в дурнях. Валя не втримався од спокуси,

щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разом

згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими від азарту

очима й з червоною гулькою на лобі, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу

одігратись. Зазирав через спину в карти, нервово совався, нетерпляче підказував.

Улицею йшли вже Кость і Настя.

– Ось де він! Валя, чого ж ти сидиш тут, – ходімо ж з нами!

Валя скривився, чухає голову:

– Я зараз.

Постояли, підождали:

– Валя, ми ж тебе чекаємо!

З досадою:

-Та зараз же. Ідіть, я вас наздожену. І полегшено зітхнув, коли ті сховались у

вуличці. А на рундуці, коло крамниці, як уродився, дід Маркіян; розмахує руками,

щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.

Валя прислухався, і його почало непокоїти. Дід знову, мов навмисне, плів те, що

вчора звечора:

“Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються”.

Не витерпів Валя, схопився:

– Маркіяне Васильовичу, – стримано почав він, – ви людина розумна, і я вас

поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що

самі в них не вірите: “дні стираються”, та хіба день – то це така монета, що

може стертись? То вигадали “птиці з залізним носом”, а тепер “дні стираються”.

Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.

Дідові ніби цього тільки й треба:

– Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор,

а чи знаєш ти, що таке “клєточка”?

Розпочинався звичайний на майдані диспут. Люди заворушились: про цю “клєточку”

знали вже всі. Попідіймали од карт голови:

– Ану, ану, Валю?

– Знаю! – певно промовив Валя.

– А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! – задирливо промовив дід.

– Парі! – запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.

Валя одкашлявся і почав:

– Клєточка, клітинка – це значить так… кожна рослинка, кожний живий організм

складається з маленьких частинок, їх звуть кліт…

Одностайний регіт не дав йому закінчити:

– Не туди, Валю, попав!

– Не в ті ворота заїхав!

Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий. Наперед вискочив руденький,

босий, у білих штанях чоловічок і одрапортував:

– Клєточка – це значить от що: так, як треба, щоб люди були безроднії, без

отця-матері, от їх будуть виводити у такій клєточці, як, скажемо, курчат.

– Хто це вам наказав такого?

Виявилось, якась лікарка читала в селі лекцію.

– То вона, певне, не так казала?

– Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх

шовковиці, що росла за тином:

– Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять

зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: