Небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку,
дорогу білизну, а попід нею – пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на
якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову
лізе уперто, настирливо щось інше.
“А що, якби покуштувати медку?” Або задивиться на бджіл: “Яке маленьке, а,
дивись, яке розумне і трудяще!” … Спохватився: “Ні, не закінчу я свого вірша”.
Смуток щипає Вітю, і він декламує вірш, який є, незакінчений, вкладаючи в його
всю силу почуття:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче:
умгу-гу-гу, гу-гу.
І цей останній, невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно.
Здавалось: коли б найти йому відповідні слова, вони б пронизали Настине серце
наскрізь…
– Вітю! Снідати іди! – гукав Василь у дворі. Вітя пригадав учорашнє, зігнувся,
попід лісою, городом, межею – вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди возами
і йдуть піші. Вітя побачив знайомих:
– Куди?
– На ярмарок.
Вітя охоче пристав до гурту.
XVI
Дід Маркіян викохує сад “по книжках”, і немає ні в кого на селі кращих сортів
груш та яблук… А вродило цього року – листу не видно. Посеред саду старезна
яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею –
солом’яний курінь. Коло куреня – яблука, груші, сливи – в коробках, у відрах,
купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом’яному брилі сидить Валя,
коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на
“інтерес”: проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись “гусячим
кроком”.
Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав
голову, постояв – хотілось іще, все ж вирішили – іншим часом.
– Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав
величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя – редактор), а я на часину на
село піду.
Побачив дітей коло тину:
– А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому
краю не буде. Бач які? Яблук?
Далі вернувся до дітей:
– Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, – тоді дам:
Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із
“Кобзаря”:
Славних пладідів великих
плавнуки погані…
– Отак! – промовив задоволений дід Маркіян. – Дай їм, Петровичу, сукиним синам,
по яблуку.
Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв
граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і
лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо,
мріє: “Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там
звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у
славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян.
“Повезіть до діда Маркіяна”… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він
редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий,
шановний дід, приглядається до Валі: “Невже ж це ти, мій славний, юний друже?”
Обійми, стискання:
“Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам’ятаєте…” Голос за спиною:
– Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.
Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до
Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махную
рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки
звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.
– Заходь, Насте, до куреня. Настя підходить:
– Я на одну хвилинку.
Озирається:
– Як же у вас тут гарно-гарно…
Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то
тим, то іншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав – там
на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає
щось своє. Далі переходить до діла, перебивши Валю:
– У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно
купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п’єсу.
Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з ссбою Костя і дорогою зробити з ним
репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?
– Уже… чи то пак, ні… Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся…
– А може, й ти підеш з нами?.. – Настя прищурила око. – Будеш нам суфлірувать
дорогою. Побудеш на ярмарку – цікаво! Добре?
– Я… – Валя пошкріб під брилем, почервонів.
– Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.
Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки
виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них
от-от пирсне сміхом.
– Та не червоній, – протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й
разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як
скований. Настя набрала серйозного вигляду.
– Ну, я вже не буду… Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба
вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.
Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому
козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати…
XVII
Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, знайшов
рукопис, пішов до Бондаря. На майдані мусив спинитися: коло кооперативної
крамниці – гурт селян. Сиділи на моріжку й грали в “підкидного”. Спокійно,
методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і потім цокали
пальцем по лобі тих, що позоставалися в дурнях. Валя не втримався од спокуси,
щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разом
згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими від азарту
очима й з червоною гулькою на лобі, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу
одігратись. Зазирав через спину в карти, нервово совався, нетерпляче підказував.
Улицею йшли вже Кость і Настя.
– Ось де він! Валя, чого ж ти сидиш тут, – ходімо ж з нами!
Валя скривився, чухає голову:
– Я зараз.
Постояли, підождали:
– Валя, ми ж тебе чекаємо!
З досадою:
-Та зараз же. Ідіть, я вас наздожену. І полегшено зітхнув, коли ті сховались у
вуличці. А на рундуці, коло крамниці, як уродився, дід Маркіян; розмахує руками,
щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.
Валя прислухався, і його почало непокоїти. Дід знову, мов навмисне, плів те, що
вчора звечора:
“Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються”.
Не витерпів Валя, схопився:
– Маркіяне Васильовичу, – стримано почав він, – ви людина розумна, і я вас
поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що
самі в них не вірите: “дні стираються”, та хіба день – то це така монета, що
може стертись? То вигадали “птиці з залізним носом”, а тепер “дні стираються”.
Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.
Дідові ніби цього тільки й треба:
– Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор,
а чи знаєш ти, що таке “клєточка”?
Розпочинався звичайний на майдані диспут. Люди заворушились: про цю “клєточку”
знали вже всі. Попідіймали од карт голови:
– Ану, ану, Валю?
– Знаю! – певно промовив Валя.
– А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! – задирливо промовив дід.
– Парі! – запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.
Валя одкашлявся і почав:
– Клєточка, клітинка – це значить так… кожна рослинка, кожний живий організм
складається з маленьких частинок, їх звуть кліт…
Одностайний регіт не дав йому закінчити:
– Не туди, Валю, попав!
– Не в ті ворота заїхав!
Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий. Наперед вискочив руденький,
босий, у білих штанях чоловічок і одрапортував:
– Клєточка – це значить от що: так, як треба, щоб люди були безроднії, без
отця-матері, от їх будуть виводити у такій клєточці, як, скажемо, курчат.
– Хто це вам наказав такого?
Виявилось, якась лікарка читала в селі лекцію.
– То вона, певне, не так казала?
– Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх
шовковиці, що росла за тином:
– Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять
зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.