– Та підождіть, та як же… – почав було сперечатись Валя. Загули. Зареготали:
– Не хочеться?
– Ну, добре, ну, добре, – мимрить збитий з пантелику Валя, – хай буде так…
тільки…
Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.
А дід Маркіян гладив довгу свою бороду; походжав коло тину, насмішкувато око
щурив:
– І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кувати?
– Київська бачте, вчена, – реготали люди. Зліз Валя червоний-червоний, кусає
губи, напружує всі сили, щоб утриматись: от-от бризнуть із очей сльози. Замовк,
затих, тільки чмихає носом. А дід Маркіян моргнув через плече сусідам, задирає
знову:
– От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме
радіо… Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а воно таке, ніхто тобі не
пояснить, не докаже до пуття.
– Може, таке радіо, – додає другий, – як завелося ото в Богданах. Чули?
Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по
сінях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб’є. Та щоб
і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити
молебень у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі:
“Господи помилуй”… От тобі й радіо…
Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого,
власне, сміються.
– То це, по-вашому, і радіо – домовик, чи як?
– Домовик не домовик, ну, то й не людина, – допікав дід Маркіян, – домовик, то
той, хто сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер
таке понаставало, що все на люди випирається: ось, розповідають, у Харкові: тут
базар, тут мира – не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому
на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер
повелося. А поспитай: що воно, – дід скоса зирнув на Валю, – так він що тобі
скаже: “радіо”, мовляв, та й годі…
Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:
– Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що
надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це саме радіо в Харкові.
Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на
інші викрутні.
– А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти,
хлопче, щось вигадуєш.
Нахабство дідове перевертало Валі все в грудях. При людях він вів, на думку
Валі, нечесну гру.
– А як докажу? – промовив він стримано.
– Не докажеш, Петровичу!
У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.
Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:
– А як докажу? – схопився він із місця, аж зблід.
– Ну, та й запальний же хлопець! – сміються люди. – Не кається.
Дід Маркіян скоса пильно зирнув на Валю:
– Буде вже того, що раз доказав. Валя в’їдливо впився очима в діда:
– А що, злякались? Злякались?
– Чого там “злякались”, ну, доказуй, – побачимо! Ні хвилинки не гаючись, Валя
вихором помчав од гурту, кинувши:
– Я зараз вернуся!
Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро.
– Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син,
справжній редактор і добрий редактор.
– Та й азартний же хлопець, як та іскра.
Говорили, сміялись, хвалили.
А Валя тим часом злітав уже до хати-читальні, вхопив під столом якесь число
“Знання”, общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.
Задиханий, сів на ганку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки, нервово
перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ “Наука й
техніка” – спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через
плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати
популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована
малюнками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі.
Найбільш уважно слухав сам дід. Після того як її дочитали, повернулися очі на
діда:
– Ну, що ви, діду, скажете тепер? Га?
– Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю, – зареготав хтось із
гурту.
– Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе
на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.
Сміялись.
Дід винувато скривився, комічно лупає очима.
– Коли так, то й так: сідай, Петровичу, – дружньо промовив він, – твоє зверху.
Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, – хвицав ногою, як
справжній жеребець, іржав… Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях
забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і
погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту “зозулю”. Аж ось відразу
пригадались йому недавні мрії: “Це ти, мій славний старий друже…” – і сльози
здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався
назад.
– Бо з ним! Не хочу! – Перша образа слізьми сплила йому на очі.
– Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із
сорому, – підбивали люди.
– Ні! Ні! Ні за що не сяду! – рішуче заявив Валя, – ні за що на світі!..
І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів
посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів
задоволений, аж сяяв.
Прибіг Василь: спітнілий, томлений, нещасний:
– Валю, та іди ж хоч ти допоможи! Люди вже сходяться на виставу, а в нас нічого
не готове. Ті ще тільки на ярмарок пішли, Вітя зник десь зовсім…
– Зараз, зараз! – винувато промовив Валя, згортаючи книжку.
– Так воно щось таке буде сьогодні? – зверталися до Василя люди.
– Буде! Неодмінно буде! Приходьте! – рішуче запевняв Василь.
XVIII
Ярмарок, як марево в степу. Перше, що впадає в очі, – проти сонця стоїть на
прогалині посеред ярмарку спітнілий дядько, бриль на потилиці, в руках – батіг,
а на виду, як на рахівниці, грають веселі рахунки. Все, як на екрані: рухається,
жестикулює, сміється, а згуку ще не чуть. І тільки тоді, як Вітя в гурті
сільських хлопців стежкою зійшов з гори і попав у ярмаркову гущу, йому відразу
мов одтулив хтось уші: ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море сміху,
море гомону-гумору, а в цьому морі то в одному, то в другому місці лунають нотки
смутку. Ось стоїть жінка з курчам під пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний
дід. Жінка жаліється дідові на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими очима
дивиться на курча бадьорий, спітнілий еврейчик без шапки, щупає курча поміж
пір’ям, сіпає молодицю за рукав:
– Тітко, тітко! Чуєте, тітко! Що за це курча?
Молодиця озирається на його, потім на курча, нашвидку витирає рукавом сльози:
– Шість гривень.
– Му-у! – реве на весь ярмарок зголодніла корова.
– Гей, Вітю, не одставай! – І Вітя помічає, що його далеко вже, як водою,
однесло од знайомого гурту. І знову спиняється: що це таке? По ярмарку, мов
розщебетались якісь невідомі птахи, що печуть щебетом, як огнем. Розслухається:
скрізь по ярмарку лунають пристрасно-жагучі пісні – жебранки старців. Ось
поблизу виривається натхненний спів якоїсь старчихи-поетеси, що разом співає й
імітує ліру:
А дайте, що я не бачу, як темна ніч наступає, – гм-у…
А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надягає, – гм-у…
Та коли б же я світ сонця видала, то я б ваших стежок-доріжок не засідала…
гм-у…
Раптом за плечима:
– З дороги! З дороги! Розступіться! – 3 повним возом мішків, сам стоячи на возі,
спітнілий, без шапки, навпростець жене волів очмарілий дядько, високо в повітрі
помахуючи батогом.
Натовп розсипається, як гора піску, і знову все зливається в один шум.
– Гу-у! Гу!..
А десь коло вітряків, де крутиться карусель, усе глушить безжурний бубон:
– Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!
Вітя востаннє почув здаля голос:
– Вітю, де ти? -І вже більше не бачив їх на ярмарку.
Коло млина на завідні сидять парубки, і відтіля дує якимось вітром-стихією, що
несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисці:
Та й не дала тому коза-ко-ві
Ні ща-стя, ні долі…
І вже здається, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорі, гойдається в запашних
небесних просторах.
А зразу за ярмарком починається степова тиша. Гонів двоє – і ярмарковий гук
затихає, як писк комариного рою. Ще кілька кроків – і вже тільки лопотить в уші
степовий вітер та верба край шляху кволо махає вітами, мов бореться з
дрімотами… далі, як свічі, куряться живим іще смутком степові могили… із-за