Микола Вінграновський - Манюня (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_vingranovsky_manunya.docx)Mykola_vingranovsky_manunya.docx90 Кб1357
Скачать этот файл (Mykola_vingranovsky_manunya.fb2)Mykola_vingranovsky_manunya.fb2199 Кб1177
розтулили вишневі вуста темновишневі черешеньки і просто з макітер, зі своїх рук почали пригощати незамінимих гостей! Проковтнувши гречаника, Дузь притулився щокою до ліктя своєї вишеньки, змахнув з голови кашкета і став перед нею на коліно! Змело з голів безкозирки й за прикладом Дузя перед ласкавими благодійницями опустилося долі все його товариство! Від похиленого на коліна моряцтва в тіток за столами набігли сльози, краєчком хустин вони промокнули очі і жалісливо подивилися на своїх чоловіків. Та їхні ведмедкуваті чоловіки-дядьки ніби нічого і не помітили: вони лише нижче схилили над мисками голови і заходилися длубати вже задубілу капусту…

Гоп, гоп, гопака

Почаркуймо моряка! —

басонули хлопці-орли-басюри, і ті з молодих черешеньок, що на підносах тримали трилітрові бутелики з п’ятдесятиградусним народним напоєм під назвою «бурячиха-три гички», за сигналом руки Заячого Чоловіка підпливли до схилених долілиць синів морських безодень і свої бутлики приставили їм прямо до губ.

І заходили спраглі моряцькі борлаки. Гольгання з шийок бутеликів в пошерхлі моряцькі горла почув біля прожектора навіть Гикавка і, як і досі, на своє натщесерце та натщегорло застрибав прожектором від макітер до бутликів, а від бутликів до макітер.

— Оркестр, польку-бабочку! — з курячим пупком на виделці Золотозуба Гиря оглянувся до музик, і з-поза спин дядьків і тіток, й начальства з розпалених труб дядьків-музикантів вилетіла полька-бабочка-веселунка. Вона, видно, й сама вже гарненько хильнула первака-веселухи, бо вжарила так, що Дузь та його мореплавці підкинулися мало не вище своїх голів. І хто навприсядки, а хто скоком-боком, з розбубнявілими очима, півтора десятка синів штормових морів оточили вісьмох черешеньок. Ті спочатку заусміхалися, та коли лицарі безодень й пучин їх межи собою не поділили і в чотири руки стали рвати кожен собі, а коли ще й своїми морськими просоленими губами напосіли на їхні медові вуста, — черешеньки-вишеньки заойойойкали. Кофточки на них затріщали. Покотились під ноги бутлики та макітри. А полька-бабочка як сказилася. Вона додала вогню, що й Дузь загубив кашкета — його черешенька кинулася від нього під фіолетову скатертину, під стіл! Дузь шугонув під скатертину за нею, вона вискочила з іншого краю стола, та Дузь прихопив її й там, та, виявилося, що не її, а ту, що досі темніла з прапором, і та, що темніла з прапором, а з нею й дві з транспарантом та ще одна із несосвітенним буряком на руках, — рвонули, як дикі, в поле. А тут іще й Гикавка вимкнув прожектор. Гикавка вимкнув його навмисне, чи його ненароком виключив дідок-гнойовичок, що, обійнявши прожектор звисаючими з шиї качками, щось прожекторові бурчав, — темрява стала чорніша. Темрява, як у шторм, загойдалася в очах Дузевих чорноморів. Вони стали півколом, волокушею-тралом, і вислизаючих з їхніх обіймів черешеньок заходились тіснити, тралити до амфібії. І вже до неї дотралили, і вже почали їх в амфібію від землі відривати, як раптом в моряцькі вуха жахнули кулаки. В головах Дузевих морелюбів розірвалися, наче бомби і, збиті з ніг, вони опинилися на бурячищі. Як бутлі і як макітри. Хто залетів під амфібію, хто влип і осів біля її броньованого боку, і понад ними, опускаючи кулаки, затуманіли хлопці-орли-басюри. Непоспіхом ті кулаки-басюрища обійняли білесенькі кофточки своїх темновишневих гарнюнь і разом з ними потуманіли до облущеного автобуса… Ніби крізь каламутну хвилю, Дузь додивився їм вслід, торкнув синяки, що, наче дріжджове тісто, почали сходити під очима, мацнув у роті розхитаного зуба, звівся на ноги й полеглу свою команду повіншував:

— Чок, чок, чок, нас вітає бурячок, Йосип його на кобилі! Полундра! Задній хід!..

…Манюня підвела голову, а Султанчик, що лежав на ряднині біля мого плеча і наслуховував польку-бабочку, зненацька зірвавсь на лапки, вискочив на сидіння й задзявкотів: У місячному жовтінні до воза добігало четверо чорних примар — розтріпані й мокрі Магда, Валя, Женя і Клава мало не падали.

— Рятуйте, бо ця матросня нас пороздирає! Он вона, он вона на машинах за нами женеться! — і Магда плюнула на виринаючі з теміні моряцькі фари.

— Бігом, дівчата, на віз! Давайте мені ваше знаряддя!

— Та ну його, це знаряддя! — і свого буряка-лева Клава шпурнула під колесо, з рук Валі і Жені туди ж полетіли і їхні, схожі на списи, акацієві тички із транспарантом, лиш Магда не знала куди притулити прапор. Вона крутанулася з ним — не під колеса ж його запихати. І не кидати під кущі! — коли, діставши з амфібії, Дузів прожектор мазнув її по лиці. Магда позеленіла, встромила прапор у землю перед Манюнею і, наче рибина з води, викинулася на воза, де одна біля одної, не дихаючи, лежали Валя, Женя і Клава. І тільки-но я їх прикрив кожухом, як Дузева колісниця загальмувала і з її сталевого даху, з підвішеними під очима ліхтарями-синцями, з діркою замість зуба намалювався Дузь. Він був щасливий. За все його флотське життя в нього ще не було таких знаменитих подій, як за один цей вечір! І він мені сповістив:

— Товаришу маршал, доповідаю! Ох і гульнули! А привітань! А музики! Гречаники на меду! А вишеньки-черешеньки-степовички! Закачаєшся! На одній комсомолочці з прапором і медаллю я мало не оженився!

На таку Дузеву новину одна з моїх баришень — скоріше за все, що Магда. — сіпанула ногою, кожух ворухнувся, Дузь те помітив і перестав балакати. Затим він глянув на мене і в його погляді я прочитав: «Так у вас тут, товаришу маршал, на возі гостя!.. Прийшла? Навідалася!» — й набряклі свої ліхтарі він перевів знову на воза, на горбкуватий кожух: промацав його очима й зметикував, що хочеш-не хочеш, а треба звідси линяти-відчалювати. Та повен Днем Буряка, Дузь мусив іще щось сказати таке, аби його особу поцінувала та, що гостилася в мене під кожухом. Тож перед тим, як все-таки попрощатися, сіроманець морських широт ввічливо кашлянув, набрав під щоки повітря і, підвищивши мене в чині на вищий, найвищий ранг, пропечатав:

— Товаришу генералісимус! Окремий загін моряків ордена Червоного Прапора Чорноморського флоту по допомозі трудящим колгосникам для вивезення буряків на цукровий завод завдання виконує!

— Так тримати! — відповів я і Дузю, і Гикавці, що цим разом смалив прожектором не по Манюні й мені, — боявся — а косив по верхів’ях акацій понад нашими з Манюнею головами.

— Товаришу генералісимусе! — знову глянув на таємничий кожух урочистий Дузь і понизивши голос, перейшов на шепіт. — Пробачте й простіть, коли що не так.

— Як це — не так? Все, мічмане, так! Дорогу на цукроварню знаєте? Не заблудетеся?

— Не заблудемося! Дорогу туди нам показує тутешній шановний громадянин.

— Осьосьо я! — і з-поза Дузевого плеча визирнув дідок-шугачок-гнойовичок.

— Що ж ви, шановний, ховаєтеся?

— Та де я ховаюсь? Я не ховаюся! Ось я — виходжу! І руки по швах, він з’явився увесь: в защібненому на шпильку сірому піджачку, в сірому картузику-шестиклинці і з низкою сірих качок на шиї. Я підійшов до амфібії, дістав сигарети й подав Дузю, Гикавці і дідку:

— Закуріть на дорогу, щоб вуха не пухли!

— Товаришу главний генералісимус! — поклавши сигарету за вухо, заговорив дідок-шугачок-гнойовичок — тутешній шановний громадянин. — Від імені рядового народу прийміть, пожалуста, оці качечки. Не погребуйте. — й нагнувшись з амфібії, зняв зі своєї шиї і почепив на шию мені низку моїх качок. Всі дев’ять штук. Лапами догори. Прив’язаних до шпагата.

— Спасибі! — подякував я дідку, стягнув з себе куртку і простягнув йому на амфібію. — Прийміть від мене і ви скромну оцю одежину у польових умовах.

— А ви ж у чому зостанетесь? На вас, товаришу генеральний генералісимусе, лишається тільки майка.

— Поважаю ваше батьківське піклування, — відповів я шановному громадянину-мирянину, — та смію запевнити вас, що радянський генералітет ходити голим не буде.

Після цього дідок куртку прийняв, пригладив на ній золотаву блискавку й зустрівся з Манюнею: стоючи під золотими китицями державного знамена, Манюня строго дивилася на дідка. Так само строго і по-державному споглядала дідка й сорока, що злетіла з гнізда і всілась на кінчику прапора. Шановний громадянин не розгубився — приклавши руку до картузика-восьмиклинки, він козирнув їм обом: і тій, що сиділа на прапорі, і тій, що під ним стояла:

— Слава партії і правительству!

— Тепер, Йосип його на кобилі, дайош цукроварню! — скомандував Дузь, і в супроводі допитливої сороки красотуля-амфібія, ведучи за собою згорблені буряковози, почаділа соляркою на косогір. В сіянні прожектора на її броньованому даху, піднявши над головою мою, а тепер уже власну білу фланелеву куртку, дідок-шугачок-гнойовичок — тутешній шановний громадянин, даленіючи, заспівав:

Ой що ж то ай за ворон,

Що по морю кряче!..

Лишившись у майці і з низкою невідворотних, вічних качок в себе на шиї, я стояв перед возом, а з нього, з-під кожуха на мене дивилися Магда, Валя, Женя і Клава.

Ой що ж то ай за ворон,

Що по морю кряче, –

голосом дідка-гнойовичка своїм баришням заспівав і я, і підійшовши до них, нагнувся й поцілував їх в очі — всіх чотирьох: Магду, Валю, Женю і Клаву. Вони зажмурилися і поки отямлювались, я їм сказав:

— Вітаю вас і поздоровляю: День Буряка і Ніч Моряка скінчилися, і тепер ми, дівчата, можемо повечеряти по-людськи — харчі висять у мене на шиї.

— А море? — раптом спитала Клава.

— Море? Яке ще море? — не зрозумів я.

— Про яке ви згадали. Я, признаюся вам, зроду моря не бачила.

— Ніколи-ніколи?

— Ви не повірите, але я навіть не можу його представити — яке воно є? Ми ж тут усі до села припнуті, як до кілка кози! Я глянув на Магду:

- І ви не бачили?

— Таке скажете. — і її попелясті очі усміхнулись мені вже знайомим мені причаєним жаром.

— А хоч би раз ногу в море вмочити. Хоч би один разочок! — вихопилось у Жені і вона чомусь глянула на Манюню, що підійшла, стала в мене за спиною і, як здалося мені, зітхнула. Я взяв Манюню за повід і своїм гостям сказав:

— Дівчата, а коли зробимо так: запряжемо Манюню й усім нашим гуртом до моря поїдемо. Я собі думаю, прикидаю: до моря від нас, коли брати від нашого воза і до Одеси, десь під сто п’ятдесят кілометрів — два дні дороги. А план у мене такий: не сільськими доріжками, а трасою Київ-Одеса прокотимося до моря і не як невідомі колгоспні марійки, а як щасливі буряківниці колгоспних ланів — під розгорнутим прапором і транспарантом «День Буряка». І всі на трасі гаішники знатимуть: заслужені буряківниці, — одна з золотою медаллю — їдуть в Одесу на виставку передовиків народного господарства. А під Одесою ми потихеньку з’їдемо на узбережжя, розкладемо намет і ви вмочите ноги в море — накупаєтеся досхочу! А коли накупаєтеся і на море надивитеся, Манюня повезе нас назад — вас у село, а мене у цю ж лісосмугу.

— А як голова колгоспу чи бригадир — кинуться, а нас нема! — забідкалась Валя.

І тут я побачив, як спаленіла Магда.

— Ми з буряками управилися? То чого їм від нас іще треба?! А по нас вони кинуться, коли поженуть на кукурудзу. Тож якийсь тиждень ми у запасі маємо.

— То згода, дівчата? Їдемо!

— Дайте я вас поцьомаю! — Магда зіскочила з воза та, озирнувшись на Валю, Женю і Клаву, зніяковіла і до мене не підійшла. Я засміявся:

— Йдіть у село, збирайтеся і не гайтесь! Вранці рушаємо!

— Не загаїмося! Ми — скоренькі!.. — спурхнула з воза Валя, і вниз по дорозі вони подалися до свого села. По дорозі, що вчора вночі була Магдиною і моєю…

Я зняв з шиї качки і на провислім шпагаті знов розтягнув їх поміж двома акаціями, — завтра при дні, коли я вже поїду, хтось буде йти й моїх пернатих побачить. Побачить, здивується, і як особисту здобич, відв’яже їх від акацій і забере з собою — собі на втіху, мені — на згадку …

За мною з воза стежив Султанчик, а з кінчика прапора, що досі стирчав перед Манюнею, водила оком сорока. Султанчик з сорокою перемовлялися: Султанчик на неї погавкував, а сорока до нього погиркувала. Я виліз на воза, накинув на плечі кожух, увімкнув ліхтарика, дістав з діжечки свою золоту чарчину і пляшку. За кожним моїм ворушінням зголоднілий Султанчик з сорокою стежили незмигненно: і як відкриваю діжечку і дістаю пляшку, як обтираю її полотниною, як споліскую чарку й наповнюю, як підношу її до губ і як, пригладивши вуса й відкинувши голову, випиваю. Я випив, а облизався Султанчик. Що лишалось мені? Налив Султанчику. І він, сучий синок, навіть і не понюхавши, самогон це чи віскі, вилизькав все до дна. І з таким задоволенням, що від його задоволення сорока й собі свого дзьоба обтерла крилом, ніби салфеткою. Ну як тут не пригостити корінну жительку лісосмуги? Налив сороці. Поставив чарку на діжечку і подумав: злетить вона з прапора чи побоїться і не злетить? З золотих чарочок сороки п’ють не щодня. Не побоялась. Злетіла. Встромляючи дзьоба в чароньку і задираючи його над собою, встромляючи і задираючи, сорока віскі пила з охотою. Так само з охотою перехилив з пляшчини і я. Мені стало лагідно і спокійно: Манюня біля воза дрімала, перед тихою нею спав на землі і кудись біг уві сні, — перебирав копитцями. — Орлик. Все навколо було, як і вчора вночі, коли я сюди приїхав: акацієва лісосмуга і сороче кубелечко над головою, ліворуч — вже добре знайоме мені бурякове поле, праворуч — спорожнілий баштан. Замість динь й кавунів зараз на ньому гнався у ріст буркун і темнів низькуватий мишій — там в поті чола трудилися миші: миші готувалися до зими. Де яке зернятко — диняче чи кавунове, заячої конюшинки чи буркуна — все ними зносилося і збиралось до чималеньких мишачих купок. Та особливо любили миші мишій! Його темно-зелені щетинисті колосочки. Дрібненькими білими зубками сірі гризунчики обсікали мишієві колосочки зі стебел й натужно попискуючи, тягли їх до купок — у зимові свої комори. І так з ночі у ніч. Але цієї ночі не повезло: з Магдиного села на баштан облавою на мишей вийшли сільські коти. А кожен кіт у голові мав невеличку електростанцію, і та його власна невеличка електростанція розжарювала очі котярам так, що жовтим і жовчним вогнем з теміні в поле вони горіли на кілометр.

Ось і тепер: біля десятка білих, рудих і чорних з маленькими вушками головатих соратників по облаві вирушили до мишачого баштану. Глиняною стежиною вони спустилися з пригірка у ярок і на нечутних своїх котячих подушечках пошурували до лісосмуги. Ще навіть не доходючи до лісосмуги, коти почули — баштан ходить ходором. Миші тупотіли на нім, як коні. Не зупиняючись, коти перемикнули очі на максимальний режим і крадучись під акаціями, розігналися і з розгону стрибонули в мишій. А стрибаючи, встигли побачити, як з того їм насупроти горіли очі лисиць і горіли не згірш від котячих. Як і коти, лисиці також прийшли на законне своє мишкування і замість того, аби розважливо та без нервів помишкувати, наразилися на котяр. Намагнічені люттю, одні і другі аж захиталися і потяглися по колу, аби собою окреслити, що мишачі угіддя на баштані належать виключно їм. Кому? Та звичайно котам. Та звичайно лисицям.

Йдучи по колу одні другим назустріч, коти і лисиці зупинилися в мишії неподалік від мого воза. Напружинені, вони полотніли і їхні вуса свербіли на бій. На битву. А те, що тут віз, Манюня і я — їх не обходило. Вони стояли писок навпроти писка й вичікували, хто першим опустить хвоста. І хто першим опустить, той і почне тікати. І тут перед стоячими писок навпроти писка котами й лисицями з’явився Султанчик. Під прикриттям сороки, що, видихаючи віскі, зависала над його мордочкою і обвівала її крильми, Султанчик пішов поміж котами й лисицями. З посоловілими очками, він попростував поміж ними і всім попідряд, по черзі почав роздавати поцілунки — лизькати їх у писки. Від Султанчикового панібратства в котів і лисиць стався серцевий напад. Та коли рябенька почвара обіперлася лапками на одну із лисичок і, гикаючи, прийнялася лисичці щось на вушко мугикати, отетерілі коти і лисиці дали драпака… Султанчику я сказав:

— Ось до моря доїдемо, кину тебе у море і попливеш, Султанчику, до султана в Туреччину і прямісінько у витверезник.

На таке моє слово рябенький сучий синок став на собі ловити блоху, що з лисички на нього скікнула, і од тієї блохи і віскі Султанчиком підкидало…

5

Траса Київ-Одеса була не для Манюні. Від неї в Манюні боліла голова. Навіть цокіт власних підків по асфальту видававсь їй чужим. А коли ще й гаішник-міліціонер, як гужовому транспорту, причепив їй до лоба фосфоризуючу бляшку, що звалася катафот, і дотепно сказав, що «віднині твій лоб, конячко, буде вночі світити, і гляди ж но мені, бо тута тобі не колгосп, а державна саша.» — Манюня усе ж раділа: вона любила кудись іти. Вона любила ходу. Ось як тепер рухалася по трасі, а понад нею вгорі, перед її очима, похитуючи хмариною, йшло синьобоке небо. Те синьобоке небо похитувалося й поперед Орлика — прив’язаний до голоблі, на короткому повідку він дріботів біля Манюні поруч. А черідки автомашин. Порівнявшись із Манюнею, автомобілі призупинялися, визнавали її за свою і від душі сигналили. Вони вітали Манюню, бо де ще зустрінеш таку, ніби вилиту з міді, справну кобилку, що під червоним прапором і транспарантом тягнула дебелого екіпажа. Водії визирали з кабін і, як і Манюні, салютували чотирьом моїм баришням — Магді, Валі, Жені і Клаві, що, звісивши з воза ноги в сяйливих на сонці ботах, пускали водіям в очі сонячних зайчиків. Та сигналили водії не тільки Магді, Валі, Жені і Клаві, але й новим моїм пасажирам — чотирьом баришням-козам. Вистромивши з воза роги, ці мої пасажири наколювали на роги автомобілі і з усих сил мемекали… А звалилися кози на мою і Манюнину голову якраз саме вранці перед нашим від’їздом. Я вже відсипав Манюні вівса, дав їй води, злагодив упряж, затим Манюню запряг і став чекати. Місяць знизу поблід, й на свіже горло у Магдиному селі перемовилися півні. Я відчував, що першою прийде Магда. З кожухом в руках я вже її стеріг скраю дороги біля акацій, навіть промацав ногою землю, аби з Магдою нам на кожусі було рівненько, коли раптом переді мною з’явилась коза і вона прокозакала: «Будемо їхати з молоком.» — Будемо їхати з молоком! — повторила задихана Магда і притягла на мотузці козу до себе поближче, бо та почала придивлятися до кожуха.

— Прив’яжи цю звірюку подалі, бо на все вона дивиться! Усе їй кортить побачити.

— Не сердься! Не сердься! Ну чого ти розсердився? І ніяка вона не звірюка, то в неї роги такі рогаті. Звати її — Місяня. Я дійничку взяла і цідилок. А ще в дорогу для нас принесла клумачок кукурудзяної муки. Для мамалиґи. Ти ж мамалиґу любиш? Скажи, любиш? Любиш? Любиш?

Я накинув кожух на козу, притулив Магду до себе, коли від ярка почулося ще одне мекання — то зі своєю Місянею, дійничкою і цідилком й так само із клумачком кукурудзяної муки забіліла зубами Валя. А за кілька хвилин за Валею зі своїми Місянями, дійничками та цідилками, клумачками кукурудзяної муки притемніли Женя і Клава… Разом з Магдою, Валею, Женею і Клавою я запросив на море і їхніх кіз. Тепер ми всі вкупі їхали. Мої рогаті курортниці розташувалися у задку воза на колишнім циганськім подертім брезенті і в передчутті морських ванн блаженно мемекали.

За Любашівкою до Одеси почалися яри. Поміж похиленими горбами ті розлогі долини-яри пролягали впоперек траси і в кожному з них при селі виднівсь невеличкий базарчик. В домашніх халатах й капцях темнощокі жінки таким проїзджим, як ми, продавали, що в них на городах й садках вродило. Так у першім яру з базарчика мої неспокушені баришні, відганяючи ос, наїлися персиків, а кози — динячих шкірок. У другім яру при дорозі на застелених столиках золотів виноград «Дамські пальчики». «Дамські пальчики» мої дами губами відривали по бубочці. У третім яру я випив літрову кружку темного молдавського «Гратієшті» і підсадив на воза того вина повну бочечку. В четвертім яру купили відеречко бринзи й кастрюлю квашених баклажанів, їх тут називають «синенькими»… Тим часом Манюня потиху тюпачила і коли йшлося під гору, мої дівчата з воза зіскакували і підпихали його. В п’ятім яру звечоріло. Вечір у яр приходить раніше, катафот на лобі в Манюні заблискав, я почав придивлятися, де би заночувати, коли ззаду за нами хтось загорлав: «Я — циган Йона! Я — циган Йона! З Києва скрипку везу! Поступись!» — і в одній руці з батогом, в другій — зі скрипкою, в жовтій сорочці і зеленому капелюсі, на тарабанячім возі-каруці, запряженому сухореброю конячиною, замерехтів і сам Йона. Обганяючи нас, він черканув по мені очима, стьобанув батогом свою конячинку, а порівнявшись з Манюнею, шмаганув по спині й Манюню, і проїхавши трохи ще, завернув до невеличкої річечки, де бовталися циганчата, а на березі при багатті вечеряли два цигани і три циганки. З Манюнею щось зробилося. Ще перед тим, як Йона з траси звернув, за його возом-каруцою Манюнею щось повело, вона пішла підтюпцем, а як побачила шатра, вогнище і циганів, звернула за Йонею і — заіржала.

З долини кричав деркач. Випряжена з воза Манюня стояла над річечкою і похиливши шию на шию Йониній конячині, слухала деркача. Йона та ще двоє циганів — Ілія і Михай, — а з ними і я сиділи біля вогню й кружляли з бочечки «Гратієшті». Ілія різав ниткою мамалиґу, Михай з відеречка колупав бринзу, баклажани ми діставали з кастрюлі, і знову кружляли з бочечки. З дітьми у шатрах похроплювали циганки. Мої дівчата спали на возі. Біля дійниць, накритих цідилками, дрімали кози.

Йонина скрипка співала всю ніч і коли вранці я поруч з бочечкою прокинувся, — циганів вже не було. Я тільки побачив, як їхні вози-каруци вже застелялися туманцем. Дивилась їм вслід і Манюня. Потім вона подивилась на мене, ще трохи постояла і разом з Орликом пішла за циганами. Манюня пішла за ними…

Київ, 2003 рік.

Сторінка 8 з 8 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 > У кінець >>

Пошук на сайті: