В Залі Здоров’я, як у всьому палаці, ніщо не стоїть без діла. Фонтан енергійно, безупинно рветься вгору, обігрівається в сонячних променях, падає вниз і розбігається кружальцями до берегів. Машини, потрушуючись і подригуючи, тихо гуркотять, готові, як і бадемайстер, обняти тіло великої людини, терти його, м’яти, голубити, насичувати токами всяких енергій. Опудало терпляче, не жаліючись, підставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тіло й не крекне ні разу під лютими діяльними ударами.
Граф Адольф із тим самим виразом серйозної поштивості й заклопотаності, що й у бокс і бадемайстрів, навшпиньках підходить іззаду й зупиняється.
Мертенс, зачувши кроки, озирається і вмить кидається на графа Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:
— Обороняйтесь!!
Граф машинально підносить руки й злякано відсувається. Пан президент весело, задоволене регочуть, ритмїчно підкидаючи при цьому випнутим і здушеним штанцями животом. На сідластому чолі, на вухах, на носі рясно блищать краплі поту. Все тіло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рідкому волоссі на грудях і коротких ногах також масно мокріє потом.
Кивнувши бадемайстрові, Мертенс прямує до мармурового ложа, ніжно рожевого, блискучого й холоднуватого.
Бадемайстер ніжно обхоплює пана президента в обійми й починає з такою надзвичайною спритністю, швидкістю й артистизмом обтирати спітніле тіло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тіло тонюсіньким полотном.
— Ну, тепер сідайте. Щось із принцесою? Приємне? Неприємне?
Граф Елленберг обережно посміхається: як для кого, — для принцеси — неприємне, для інших може бути… корисне.
Мертенс кінцем рушника витирає піт із лоба, що знову виступив, як виступає вода на болоті, і час од часу, поки граф розповідає, проводить рушником по лиці.
— Гм! Цікава історія «Загине коронка, загине рід». Чудово. Ну, хвалю: хитро. ? моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажіть.
Висновок для графа Елленберга цілком несподіваний, і невідомо, чи бажаний. І через те, що невідомо, граф ще обережніше, ще ніжніше посміхається.
— На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не причетний.
Мертенс махає собі на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих очей із горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.
— Ну, добре. Мені байдуже. Але коронку негайно доставити мені. Принцеса дістане її разом із моєю рукою. Я врятую їхній рід!
І на вкритих потом твердих губах виступає іронічний усміх. Усміх цей перекидається на графа Адольфа й розгорається в тихий смішок.
— Але ви відповідаєте Чуєте? Що?
Це вже не так смішно. І граф Адольф із відповідним виразом лиця пробує вияснити це панові президентові. Але пан президент не хочуть навіть слухати коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку цїну. Кредит необмежений. Хоч пів Об’єднаного Банку. Досить? Що?
Граф Адольф сміється з милого дотепу пана президента, але зелені, банькаті, розумні очі пана президента знову пильно й допитливо впиваються в м’яке горбувате лице з сіро-жовтими віями. І знову граф не знає, чи бажано йому підтримувати цю допитливість, чи швидше розігнати її.
Але пан президент мусять набиратися здоров’я — авдієнція скінчена.
***
«Негайно й за всяку ціну».
Легко панові президентові давати категоричні накази, але як виконати їх у такій загадковій справі?
Що батько даремно складає підозріння на Труду, це ясно стає й дитині, побалакавши з пришелепуватою дівчиною. Та й сам батько вже, здається, не дуже вірить.
Та як-не-як, а випадок такий, що використати його можна для розумної людини чудово, і, хто врятує смішну, дурненьку коронку, той урятує старенький, одмерлий рід, династію. Послуга немала. А за це треба немало й заплатити.
У графовій приймальні уже чекає президент поліції з якимсь молодим добродієм, високим, тонким, із сокируватим носом і гарними, ніжними очима.
— Дозвольте представити вам, ваша світлосте, доктора Тіле, нашого найенергійнішого й найталановитішого детектива. Доктор Тіле працює в нас із власної охоти й любові до свого мистецтва.
Доктор Тіле вклоняється й посміхається такою ніжною й уважною посмішкою, наче він уже давно й гаряче любить графа Елленберга і йому зразу можна довірити найінтимнішу справу. Слухаючи його світлість, він схиляє гладенько зачесану, з блискучим проділем посередині голову то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею.
— А як ви думаєте, пане докторе: Інарак міг це зробити?
Доктор Тіле охоче й швидко відповідає:
— Можливо, можливо! А посвідки ніякої не залишено? Ні? Гм! Як так, то сумнівно. Бо, як відомо вашій світлості, Інарак у таких випадках раз у раз лишає посвідку. Звичайні злодії вже починають підробляти ці посвідки й тим завдають Інаракові багато клопоту, бо доводиться давати спростовання.
І доктор Тіле так добродушно й ніжно посміхається, що вся справа з коронкою й сам Інарак видаються простими, легкими й якимись собі хатніми.
Ну, значить, так: доктор Тіле бере цю справу під свою особливу увагу, звільняється від усіх інших обов’язків, і до дому графа Елленберга-батька має бути якнайшвидше під виглядом нового льокая прийнятий один із помічників пана доктора. Сам же доктор (також якнайшвидше!) має обдивитися місце пропаду коронки.
— Але майте на увазі, панове сам пан президент Мертенс зацікавлений цією справою. Ви розумієте, що це значить? Отже, коронка мусить знайтися негайно и за всяку ціну!
Президент поліції на знак пошани й уваги витяіається сірунко, а доктор Тіле, на мент устромивши у графа серйозний, пильний поіляд, ніжно й покірно нахиляє гладко зачесану, довгасту голову.
Але коли доктор Тіле іде до себе додому, в погляді йою вже немає ніжності, хіба що часом крізь заклопотаність раптом викришиться іскорка веселого гумору. І як тільки входить до свойого кабінету, обвішаного всякими традиційними, детективними трофеями й приладдям, то навіть іскорки зникають. Він зараз же хапає телефон, наставляє екран і телефонує. На екрані з’являється маленьке, обросле під вухами кудлатою шерстю личко в окулярах і, посміхаючись, киває докторові.
— Шпіндлере! Негайно екстрене зібрання! Хоч невеличке, приватне, але негайне. Важна справа. Не пізніше, як через півгодини, буду у вас.
Голівка мавпи пресерйозно ворушить губами, і в іелефоні чути гунявий голос:
— Голубчику детективе, ви, здається, замість злодіїв, повинні розшукати наперед просто людську логіку: як же можна за такий строк..
— Ах, Шпіндлере, мені треба порадитись! Кого встигнете. Я зараз їду до вас. Бувайте!
Перед тим, який грим вибрати, доктор Тіле задумується: Клара любить без бороди, білявий, з невеличкими вусами. Але це негарно, маленькі та ще біляві вуса не зменшують розмірів проклятого носа. Краще темно-русий, з борідкою, або ще краще з еспаньйолкою — в цьому є щось південне, фатальне І ніс же скрадається.
Через півгодини високий, гарно вбраний, середніх літ добродій з еспаньйолкою й темними густими вусами, над якими сокиркою випинається сухорлявий хрящуватий ніс, поважно входить до садка невеличкої вілли доктора Шпіндлера, відомого вченого-економіста.
Двері відчиняє сама Клара Мила Клара, дорога, напружена чеснота: вона боїться навіть трошки припудритись для нього, щоб чогось не подумав. А пенсне навмисне наклала на свої сірі, з темними обідками мило серйозні й такі ж жіночі, такі лукаво вабливі очі. Навмисне, бо докторові Тіле це не подобається, бо це робить її сухою, абстрактною. Ах, коли б вона могла, вона б скоцюрбила своє трішки заповне, але струнке тіло, зробила б плескуватими пишні жіночі клуби, а груди — о, ці безсоромні, випнуті, кричущі ознаки її полу: вона б знищила, як нищили їх середньовічні ченці на безсоромних статуях.
А все ж таки доктор Тіле в темнуватому передпокої ловить її сухувату теплу руку й швидко підносить до уст. Рука спочатку легесенько здригається, на мент, на коротюсінький мент стає безвольна й тільки тоді з обуренням шарпається й виривається. Сірі очі з обідками, блиснувши склом пенсне, неначе сльозами, гнівно й з докором озираються на нього.
— Я ж вас прохала, Тіле!..
Тіле благальне схиляє голову з еспаньйолкою на ліве плече й посміхається такою своєю ніжною, доброю посмішкою, що Клара безпомічно знизує плечима й швиденько йде в розчинені двері кабінету.