Сонячна машина – Володимир Винниченко

Старий облудник-ягуар затихає и повільно, ласуючи, поводить хвостом: ще трошки — й можна робити останній, рішучий скок.

Принцеса хмуро, притихло й задумливо водить пальцем по оздобленій золотом палітурці «Теорії омнеїзму».

— І народ того хоче? — раптом занадто недбало виривається з її тісно стиснених уст.

Граф Адольф придушує вибачливу посмішку й обережно обводить князівну поглядом.

— А що таке народ, ваша світлосте? Мила собі поетична фікція, якої вживали доти, доки була корисна. Народу, як і пролетаріату, немає, ваша світлосте. Є держава. А держава — це Фрідріх Мертенс, князівно. А коли Фрідріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччина. Ну, і народ, коли хочете, ваша світлосте. Так, так, ваша світлосте, оцей самий фабрикант гумових препаратів. Більше ще, ваша світлосте: цей фабрикант гумових препаратів буде одним із перших Королів Землі. Королів Землі, ваша світлосте!

І голос графа Адольфа стає строгий, притишений, як у храмі. Улазливе, виварене, мучне лице з сірими риб’ячими очима витягається поштивим ляком. Він злегка перехиляється до принцеси й ще притишеніше, ще побожніше жахається.

— Мертенс… один із перших кандидатів! Нехай це між нами, але його вже намічено. А може, і зразу перший? Хто знає? Але подумати тільки, та й то страшно — Король Землі! А дружина його — Королева Землі! Єдина, всемогутня, всевласна. Всі розкоші землі, всі здобутки культури, вся краса людського духу, всі оздоби, все на одне її слово… перед нею. З цим ніяка казка не зрівняється. Королева Землі! Що ви скажете на це, ваша світлосте?

Її світлість якусь мить нічого не каже, тільки бліда, крива посмішка холодком пробігає їй на устах.

— Що ж, коли це не фантазія, то досить… інтересно.

— Ах, так?! «Досить інтересно»? А не досить заздрісне? А не досить болюче, страшно й нестерпно привабливо?

— Тільки, на жаль, ваша світлосте, пан президент не має дружини. Не має. І не так легко такому велетневі знайти її собі до пари. О, не так легко. Це мусить бути жінка, що родиться раз на століття. А хіба таких багато є на нашій бідній землі? Дружина Мертенс а! Дружина найгешальнішої людини, наймогутнішого владаря незчисленних багатств, майбутнього Короля Землі. Легко сказати! Це ж мусить бути, дійсно, вибра-ниця, рівна генієм та силою, гідна корони всієї землі.

Бліда, тонюсінька посмішка в!їдливо, як ниточки огрути, розлилась куточками уст князівни та так і застигла. І раптом принцеса живо переводить очі на графа й пильно, з тихим, зляканим непорозумінням вдивляється в нього.

Ага, торкнуло?

— Я не розумію, нарешті, графе, для чого вся ця розмова?

Ах, ти не розумієш? А чого з очей такі гострі колючки випнулись? А чого голос став такий тьмяний, стиснутий? А чого рука дрібно-дрібно труситься на поруччі фотеля?

Граф Адольф скромно спускає очі додолу й, замість відповіді, тихо, обережно, в задумі каже

— Я тільки одну таку жінку знаю в Німеччині. Одну-єдину, що гідна бути Королевою Землі.

І знову задума лягає на зігнуту круглу спину, на схилену, з затоками лисини голову. Тільки очі, як два цвіркуни з діро чок, швидко визирають з-під жовтих вій і зараз же ховаються.

Принцесина рука дрібно-дрібно труситься. Лице заливає від шиї густа, гаряча хвиля й червоною плямою, як хмари з-за обрію, суне по молочно-білому лиці.

— Хто ж ця жінка? — раптом голосно і твердо питає принцеса.

Тоді граф підводить голову, стає на всі чотири лапи, сміливо, одверто дивиться просто в дивно блискучі очі принцеси і, змахнувши хвостом, робить останній рішучий скок:

— Ви, ваша світлосте!

І вмить принцеса помалу, спокійно, велично підводиться й показує обтягненою в чорний блискучий шовк рукою на двері. З лиця вмент випарувала червона пляма, і воно стає моторошно бліде.

— Вибачте, графе, це… єдина відповідь, яку я можу дати вам на ваші останні слова.

Граф Адольф помалу підводиться й низько вклоняється.

— Занадто жорстока відповідь, ваша світлосте. Не відповідна до тих мотивів, які кермують мною.

— Вона заслаба, графе, супроти чої образи, яку ви вчинили мені. Коли б на мойому місці був мужчина, я не певна, чи взагалі ви змогли б вийти з цієї кімнати. Прошу вас залишити мене і сподіваюсь…

Граф Адольф покірно схиляє голову.

— Я корюся, ваша світлосіе, але прошу вибачити мені, я таки мс розумію своєї провини й образч, про яку ваша світлість зводили згадати.

Очі принцеси раптом дивно спалахують, стають не зелені, а червоні, як волосся, і моторошно горять цегляно-червоними жаринами серед помертвіло-білого лиця. Граф не розумиє?! Він сміє це говорити?! Він не розуміє образи, яку вчиняє їй, пропонуючи шлюб із убійником її батька і брата, з убіиником їхнього роду, з грабіжником, з людиною, що за можливісгь випускати їй кров по краплі вона, принцеса, готова віддати всю свою кров по краплі?

Голос уже не тьмяний, не рівний, не грізно величний, а дзвінкий, металічне ляскливий, нестримний, бризкає розпаленими шматками сліпучої, назбираної ненависті.

Граф Адольф твердо й чудно зустрічає її цегляно-червоні очі.

— Я маю вашу світлість за надзвичайну людину. І тільки через це в мене повернувся язик зробити вам цю пропозицію. І саме через те, що знаю вчше відношення до пана Мертенса, що знаю всю тяжку кривду, яку він заподіяв вашому родові, вам і Німеччині.

— Через це ви робите?!

— Так, ваша світлосте, саме через це. І через те, що моя пропозиція…

Граф Адольф озирається на двері, робить невеличку павзу й притишує голос:

—…що моя пропозиція, коли ваша світлість згодяться прийняти її, дає можливість досягти.. укоханої, святої мети наших батьків Так, так, ваша світлість, наших батьків! Моя пропозиція, ваша світлосте, дає можливість пройти в табір ворога, опанувати всіма його силами зсередини, звалити його, зци-щити і в нових, перетворених формах одновити могутніє гь кращих, вибраних. Це грандіозна ідея, ваша світлосте! Це.. чудо, ваша світлосте, це… героїчний подвиг! Але якраз тому, що це чудо, героїзм і подвиг, тому я пропоную це тільки вам. Бо тільки ваша велика душа, ваша світлосте, тільки ваш героїчний дух здатний на таку надлюдську жертву, на таку геніальну волю й на високе, мудре розуміння речей. І уявіть собі, ваша світлосте, тільки на хвилину уявіть усю величність, усю грандіозність такого подвигу! Я просто млію від побожності, ваша світлосте, уявляючи собі всі наслідки такого кроку. І от це боротьба! Це… не фантастична мрія, не романтизм, а реальна, захоплива, велетенська, героїчна боротьба! От через що, ваша світлосте, я насмілився зробити вам цю пропозицію.

І старий ягуар покірно, смиренно, як уже впокорений, схиляє голову.

Принцеса ж Еліза, вирівнявшись, злегка поширює очі. В них уже погасли цегляно-червоні іскри, вона з хмурим, суворим непорозумінням обходить із усіх боків обкутану покорою постать, шукаючи кінчика запони, щоб підняти її й подивитися, .ніяка пастка за ними ховається. Але граф Адольф щільно-щільно закутаний, ні однісінької щілинки, ні найменшого кінчика — покора, побожність, розкриття душі до останнього, до мовчання.

Пришерхлі дитячі уста й зелені очі легесенько обмітає кінчиком усміху.

— Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мої здатності, але, на жаль, про ваші здатності в дипломатії я такої думки не маю. Гнучкість і мінливість переконань не завсігди є ознака їхньої міцності, щирості й правильності. Я рішуче, без дальших пояснень, прошу вас, графе, скінчити нашу розмову й залишити мене саму.

Граф Адольф на мент, на коротюсінький мент визирає бистрим сіро-жовтим поглядом з-під запони, але зараз же ще щільніше закутується в неї, низько, побожно вклоняється й не чутною котячою ходою виходить із салону.

***

Вечір блакитно-рожевий, із лляними довгими хмаринками, такий задумливо-розумненький, поважний і сумирний, ну, чисто як голівка Лорхен. А старому Наделеві сумно й тягісно. Тягісно-тоскно слухати йому невдалих синів своїх. Не любить він цих розпанаханих, бурхливих, безладних розмов. Він любить порядок, точність, певність.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: