Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж так тепло, так радісно-журно, з такою подякою цілує душу пам’ять тих часів?
«Де-еннь!.. Бе-еннь!»
Густав Надель заплющує очі. В жовтій тьмі хвилясте дрижать ніжні звуки, рідні, далекі. Минуло життя. Шостий десяток. Ще років п’ять-десять — і каюк, смерть. І все? А де ж життя, а де ж те хвилююче, сонячне, таємно вабливе, що визирало й манило колись із кожної травинки, з кожної посмішки дівочої, з кожної зірки на густо-синьому небі?
Старий, маленький, рожево чистенький Надель розплющує очі й з-за великих окулярів дивиться по хаті. Герман, прищуливши праве око, як мати, коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве плече, немовби страшно уважно, але іронічно слухає. Він зарані нічому не вірить, що скаже Дітріх. Але Дітріх і не потребує, щоб той йому вірив. Він п’яний, просто п’яний, це тепер ясно видно. А Фріц лежить поперек ліжка, пацає ногами й сміється. В хаті брудно, неохайно, безладно.
І це все? І тридцять років за верстатом, за дротиками лампочок, і одрізана рука, і щоденне побивання за писклятами, — все те от за це? Маргарита, колишня вірна, смугляво-червона, бистроока товаришка, апатично плете панчохи, і рот од недавнього паралічу їй скривлений набік, і брудне посивіле волосся неохайними пасмами звисає на жовту шию, і бідні спухлі ноги болять-болять.
«Бе-еннь!.. Бе-еннь!»
Украдено життя! Украдено спокій, затишок, старечий, передвечірній, передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, немає рідності, самі люті вороги, якоюсь силою збиті докупи Ач, як клацають зубами одне на одного!
Густав Надель стомлено підводиться, скидає окуляри й підходить до столу.
Лорхен, високо піднявши лікті, випиває з миски рештки супу. А Грета витріщила очі на Дітріха й нічого не бачить.
Дітріх, високо й здивовано піднісши брови, врочисто виймає з кишені портсигар, б’є по ньому долонею й підморгує Германові. Портсигар зовсім новий, шкурятяний, оздоблений золотими защіпочками.
— Бaчив? Отож-то!
Він поважно витягає з портсигара жовту елегантну сигару й одкушуе кінчик, плюючись і витираючи масні, спухлі, занадто червоні губи. Він маленький, молочно-рожевий, із білявим, як у батька, волоссям. Він весь викапаний батько, але не хоче бути й подібним до нього. Він має такий самий нахил до акуратності, тихості, як і батько, але навмисне ходить неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з викликом. Навмисне, бідне, дурне хлопчисько!
Герман подібний до матері, чорнявий, присадкуватий, запальний, банькатий, широконосий. Але й він не хоче бути подібним до матері. Не хоче і Фріц бути подібним до батьків, справді ні до кого не подібний, золотистий, стрункий сивоокий дурень. Ніхто не хоче.
— А де ж ти взяв цей портсигар? — кричить Фріц із ліжка і старанно нігтями щипає кучерявий крихітний вус.
— Заробив, розуміється. Хе! А ти, детективе, вже поживу собі вбачаєш? Молоко на губах іще… Тьфу!
Він випльовує крихту тютюну і знову підморгує Германові. Що? Ловкі сигари люди заробляють? Ого, він страшенно поважає працю. Праця, партія й парламент. Це є три святині, будь вони тричі й чотири рази прокляті. Батько це може підтвердити, він старий соціал-демократ, він уже от-от за кінчик хвоста соціалізм тримає. На жаль, йому праця одну руку відрізала, а то б уже давно було щастя небесне на землі. Ге? Ні? Браво. Батько сердиться. Він тридцять літ пробув у тюрмі, на легких каторжних роботах, а все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то він од завтрашнього дня працю кидає к чортовій матері. Годі.
Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто кліпаючи маленькими, трошки недорізаними очима. Дітріх важко смокче сигару й пускає клубки диму вгору. Герман теж пильно й підозріло оглядає брата.
— Що ж ти робитимеш? До Інараку ступаєш? Дітріх грайливо покивує одним плечем. Навіщо до Інараку? Інарак так само качоргу шанує, як і соціал-демократія.
— Та ще й як! — раптом дзвінко кричить із ліжка Фріц. — Моментально такого, як ти, розстріляли б там.
— А тебе б повісили? Чи вони просто душать детективів? Га?
Старий Надель червоніє, знову встає й іде до вікна. Детектив. До цього він ніяк не може звикнути. Нерозумно, нелогічно, — теж праця, служба, а от не може та й не може втоптати це у своїй старій, стільки вже топтаніи голові. Детектив! А ще рік тому Фріц був надією батька, вірним товаришем і вихованцем. Гордістю був старого Наделя перед партійними товаришами. І раптом у детективи, в сором, у глум. І дійсно, колись задушать інаракісти.
«Бе-еннь! Бе-еннь!»
Лопотять мотори, гуркотить залізно-кам’яний Берлін, гримить, спішить, кричить. Усі спішать, усі женуться кудись кидають одне, хапають друге, перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цілували. Нетерплячка, гарячка, невитриманість. Усе зразу, все моментально, все цілком. Зруйнувати всі фабрики, зірвати всю землю, запалити всі міста! А на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.
І знову вертається до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралісти Дітріх записується. Ну, це інша річ. Волі, повної, необмеженої, звірячої волі він хоче. Він не хоче мати відірваних рук, краще він одгризатиме іншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.
Герман ущипливе іпосміхається. Так, розумієшся, це нормальний наслідок соціл-демократичного болота. Довго сидіти в ньому небезпечно для здорової людини. Розуміється, після соціл-демократії лишається або в анархо-натуралісти, або в шпики-детективи кидатись, — цілком зрозуміла реакція.
Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патякає шмаркач чорт батька зна що й думає, що розв’язав усі питання. Очевидно, коли б ці дурні були в нсокому-ністичній секті, то зразу стали б святими? Ще дурнішими стали б. Приклад живий перед очима — мудрий Герман.
Дітріх весело, бурно регоче, падає на стілець, пацає ногами і хляскає в долоні.
— Брраво, батьку! Браво, біс! Так його!
Герман червоніє, і очі, пукаті, чорні, материні очі, починають скоса дивитись — поганий знак. Він бурхливо схоплюється і, по-ораторськи витягши до батька руку, починає одвер-то, щиро, раз у житті говорити йому нарешгі всю правду. Старий Надель нічого не має проти цього, о, будь ласка, проти правди він ніколи нічого не мав. Він готовий слухати навіть неокомуністів, коли вони здатні на правду, будь ласка, він готовий.
Але дедалі, то готовність його стає щораз менша та менша. Бо правда неокомуніста — просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактів, наклепи! Він не може спокійно слухати ці дурниці, він повинен заткнути рота шмаркачеві.
Але ба: шмаркач не дає собі заткнути рота, а затикає його батькові. Він просто не дає слова вставити. Він піниться, стукає стільцем об підлогу. Широкий ніс роздувся, очі косо й люто блискають жовтими іскрами.
Старому Наделеві аж виски почервоніли. Він знизує плечима, посміхається, пробує говорити, але де там!
Дітріх регоче й п’яно піддрочує оратора. Розуміється, батько винен. Авжеж! Хто ж би інший?
— Лорхен! — раптом кричить із ліжка Фріц. — Та будь же ти за голову мітингу! Лізь на стілець! Що це таке, неокомунізм не дає слова соціал-демократії. Та позабирай зі столу виделки, а то вони повиколюють очі один одному.
Але тут Герман, як прокинувшись, помалу повертається до Фріца і здивовано обводить його косими важкими очима з золотистої голови до пацаючих ніг
— А ти чого?? Детектив! Шпіцель! Буржуйський собака. Тобі чого тут треба? Лежи отам і мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.
Буржуйський собака, поширивши очі, неиорушно лежить, і видно, як під золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступає кров. Від цього він нічого не може сказати й тільки широко, мовчки, переставши падати ногами, дивиться на брата.
Раптом у сінях дзвінко дирчить дзвінок. Грета схоплюється й вибігає. Тоді старий Надель понуро схиляє голову й потирає іправою рукою ліве плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щімлює й чути одірвану руку з пальцями, які теж пощімлюють.
Двері розчиняються, влітає Грета. Чорні оченята круглі, напружені.
— Фріце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!
Фріц швидко підкидає горішню частину тіла, впирається обома руками в край ліжка й гучно стає на ноги.