Дійсно, якийсь рудий-рудий добродій. Посміхається й простягає руку. В сінях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий ніс і променисті, ніжні очі.
— Ах, господи! Товариш Тіле!
— Мені з вами треба трошки, але поважно поговорити. Маєте час?
— О, що за питання?! Сюди? Ні, сюди. Ні, краще сюди.
Від несподіванки, замішання й хвилювання Фріц веде гостя до кухні Сісти в ній нема на чому, і Фріц червоніє. Але Тіле зовсім не потребує сідати, — справа двох хвилин. Зовсім коротенька справа.
І товариш Тіле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною піднятою губою лице, ніжно й пошепки розповідає коротесеньку справу Очі його дивлягься так уважно, ласкаво і просто, що вся справа здається теж простою й незначною. От тільки руді вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки моторошне та смішне є.
Розуміється, Фріц готовий. Зараз їхати? Добре. Моментально Речей ніяких не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.
— Але майте на увазі, товаришу, ви повинні бути готові й на смерть. Чуєте?
Фріц червоніє, пушок стає помітно жовтий на щоках, у голосі напружена поважність.
— Я, товаришу Тіле, статут Інараку знаю.
— Як так, то…
І товарищ Тіле простягає в жовтій, рудішій, ніж вуса, рукавиці руку. Фріц перебільшено серйозно потискує її й ще більше червоніє. (Ах, господи, коли ж він уже відвикне від цієї дурної, соромної звички червоніти, як ідіот!)
Коли вони виходять уже сходами, — Тіле попереду, а Фріц позаду, — Фріц починає йти щораз повільніше та повільніше. І раптом згадує, що забув у кімнаті одну дуже важну, конспіративну річ, яку конче треба знищити, бо . Конче треба! Одна хвилина!
І він, перестрибуючи через східці, біжить нагору.
В хаті, де була сварка, вже трошки інша картина. На стільці стоїть Лорхен і строго вимахує маленьким жовтеньким олівцем. Вона — голова мітингу. Поважно-розумненькі, сумирні, блакитні оченята строго обводять ораторів. Слово належиться со… соц… сосаль…
Голова мітингу не може вимовити трудного слова. Тоді з одного боку неокомунізм, а з другого стара соціал демократія обнімають маленьке, тепле тільце й ретельно підказують трудне слово. І очі в Дітріха так само мокро й тепло світяться, як у батька, і розріз їх такий самий недокінчений, і сам він тепер увесь страшенно подібний до старого Наделя, невеличкий, акуратненький, рожевенький, тільки без гостренької борідки й вусиків.
Фріц ааклопотаио підходить до батька й простягає руку. Він негайно їде з Берліна — службова подорож. Потім так само заклопотано потискує руку Германові й Дітріхові. Він не має часу, він дуже поспішає. Але раптом обнімає Германа, цілуь і, почервонівши, відривається від нього. І знов так само обнімає всіх по черзі, а батькові й матері цілує руки. Це вже зовсім несподівано й дивно. А насамкінець виймає всі гроші з кишені й кладе їх на стіл перед Лорхен. І поспішно, заклопотано, з червоними вухами вибігає з кімнати.
У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальці одрізаної руки ввесь вечір. Але він живою рукою натирає терпен-тиною хорі ноги своєї старої и довго сидить коло неї в темній кімнаті, поки рука Маргарити сонно не слабне в його руці. І очі йому теплі, ніякові й щасливі, коли він виходить до сусідньої кімнати.
Анархо натураліст спить на постелі детектива, а неокомуніст учить недавнього голову мітингу складати з вирізаних із газети літер слова. І на столі лежать уже два слова: «хай живе..»; для третього підбираються відповідні літери. Вже три літери «нео» готові, але очі старого Наделя від них не стають менше теплими Коли такий «нео», як сьогодні, то хай живе він на віки вічні!
***
М’яко й гнучко похитується авто, нахиляючи то Фріца на Тіле, то Тіле на Фріца. Дрібненькими волосяними зморщечками сміється сокирчастий ніс над рудими вусами, очі ніжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фріца. Фріц уважно слухає інструкції, а холодок легесенько торк та торк за серце. Він зовсім не хвилюється, — інаракіст увесь повинен бути з загартованої криці, до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цікаво, як то воно все буде. його хвилює, що Тіле, сам Тіле приїхав до нього й так сердечно, просто, як із зовсім-зовсім рівним говорить із ним. І він чує до Тіле таку ніжність, як до батька, коли прощався з ним. Колись він, може, теж буде одягати різні перуки й організовувати «відповідальні акти». (Коли, розуміється, з цієї справи вийде живий. А не вийде, — ну, що ж, у кожному разі за відірвану батькову руку, за «легкі каторжні роботи» буде відплата як слід!)
Авто зупиняється іперед двоповерховим, поважним, строгим і старовинним будинком. У великому темнуватому холі, подібному до каплиці, зустрічає їх поставний, гарний, урочистий добродій із точеним носом і густими бровами. Ганс Штор, управитель дому Елленбергів. (Батько Макса Штора!) Ганс Штор строго оглядає Фріца, не подобається йому постать Фріца — льокай, порядний, справжній льокай повинен бути як механізм. у ньому не повинно бути простоти, цікавості, пушку на щоках, золотистих вусиків, вільних рухів.
Тіле ніжно, добродушно заспокоює старого Штора. Все буде добре, чудесно, якнайкраще.
Потім Штор докладає графові Адольфові Елленбергові, а Тіле й Фріц дожидаються в холі, поглядаючи один на одного уважно й непомітно.
Граф Адольф Елленберг веде Тіле вгору до покоїв князівни й на терасу, де сталося злочинство, а Фріца Ганс Штор одво-дить униз, до маленької напівтемної кімнатки в сутеренах — тут він житиме.
Тіле уважно оглядає кожний закуток у спальні й на терасі, щоразу поштиво й ніжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво й мовчки схиляється до принцеси й уважно слідкує за кожним рухом Тіле. Принцеса ж байдуже щурить очі й зовсім не цікавиться ні Тіле, ні графом Адольфом, ні коронкою.
Нарешті, Тіле питає дозволу піти геть. Огляд його цілком задовольнив.
— Насмілюсь доповісти вашій світлості, що випадок надзвичайно загадковий. Але деякі дані дають мені сміливість мати певність, що украдений символ шляхетної королівської влади буде знайдений. Я й моя могутня організація, що до неї маю честь належати, прикладемо всіх сил до цього.
І очі його ніжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князівни. І князівні здається, що дійсно коронка буде знайдена і що це справа зовсім не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хитає головою й дякує, а Тіле низько схиляється й поштиво задом виходить із кімнати. (А під рудими вусами його морщиться сміхотлива посмішечка).
Внизу, в холі, в куточку біля величезного, як ворота, каміна, Тіле востаннє дає інструкції Фріцові. Фріц уже в лівреї, що трошки вузька на нього в плечах, і старається триматись так, як тільки що строго вчив його Ганс Штор. У цей час на сходах з’являється висока жіноча постать у чорному шовку від шиї до ніг, з молочно-білим лицем і червоним дивним волоссям Тіле раптом одходить набік і тягне за собою Фріца, рівночасно поштиво й низько кланяючись постаті. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона рівно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку проходить повз них. І Фріц уже знає, що це вона, це та, ради якої він тут.
І коли він лишається сам і думає про чорноблискучу постать із високими, широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому стає сумно й дивно хто тон, що має сміливість і щастя цілувати це лице? І що можна даіи за те, щоб мати право на це?
***
Так, так, трошки більше, ніж два тижні, пробув Рудольф Штор у горах, ревізуючи землетрус. Але, очевидно, наслідки ревізії надзвичайно добрі. Садівник Иоганн, який помагав панові докторові піднести валізку з візника до лабораторії, цілком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний, а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивніша його мова. На ввічливе звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан доктор раптом зупиняється, бере Иоганна за плечі і, сяючи йому в лице очима, каже:
— Знаєте що, пане Грубмахере, такої удачі, мабуть, ще ніколи весь світ не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде задволене з моєї удачі. Запевняю вас!
Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валізка тяжка, то хай же їй усячина! — ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторії. Залізо там чи золото — цього Иоганн із певністю не сказав би, але що важка, то важка!