Сонячна машина – Володимир Винниченко

І от тут пан доктор раптом візьми та й запитай.

— Так, так. Ну, а як принцеса ся має? Нічого?

Міці на це тільки поширює очі, потім заплющує їх і глибоко зітхає.

Їй-богу, це могло вже навіть стару бабусю зачепити. Міці, розуміється, цього так залишити не може. її, мабуть, уже давно там кликали, але вона мусить перевірити, що з бідним паном доктором сталось.

Маючи таку невинну мету, вона виходить із-за свого стільця й наближається до пана доктора.

Він зиркає на неї, як на муху, і знову нахиляється до валізки.

Якісь паршиві, сіренькі, з зеленими жилками камінці цікавіші йому за молоду дівчину!

— У, які гарнесенькі камінчики! Можна мені подивитись?

Господи, як він ізлякався! Аж руку її відхилив набік. Подумайте, добро яке!

Але Міці зате ловить його руку й уже не випускає доти, доки не перевіряє, чи дійсно ж таки — що вона, що стара бабуся — то все одно для нього.

Та, на біду, занадто вже переперевірила. Знову його ненормальний стан кидається в другий бік. Двері, правда, вже зачинені, але не замкнені. Істинно, не замкнені! Хтось може кожної хвилини ввійти. Але яан доктор на цей раз уже й правді не вірить. Хапає Міці на руки, піднімає, як оберемок трави, і несе до ліжка. Цілком божевільний чоловік!

Міці мусить тричі дати слово, що ввечері по десятій годині неодмінно-неодмінно прийде до нього. Тільки під цією умовою їй удається визволитись із залізних (просто-таки залізних!) обіймів.

Але маєте знов. коли Міці, стоячи перед дзеркалом, поправляє пухнасто-розтріпану зачіску і вся така біло-рожева, з білим волоссям, білими зубами, білими віями, білою шиєю й чер воними щоками та устами стоїть перед дзеркалом і аж сама милується з себе, пан доктор знов уже коло своєї проклятої валізки! Хіба ж не дивовижний стан?!

***

Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в дзеркало на своє смугляве, класично гарне лице з навислим на чоло пасмом чорного, скудовченого, виткого чуба.

Що може бути дурніше й безглуздіше, як от із такою мерзенною пикою бути членом Інараку? Оперовим співцем, маляром-омнеїстом, офіцером мертенсівської гвардії, прем!єр-любовником Сузанни, — оце так.

З дзеркала на Макса дивляться глибокі, як два тунелі, пухнасті темно-сірі очі, дивляться з такою мішаниною суму, огиди й самолюбування, що йому стає ніяково й соромно. Ніс — бездоганно правильний, ніжно-смуглявого кістяного тону. Дійсно, як каже Сузанна, хочеться взяти його окремо, гладити, тулити до лиця й цілувати, — честь, яка, справді, носам рідко випадає. А уста? Навіть щось немовби розумне в них, крім вирисуваності, є!

Що може бути смішніше й більш ідіотське, коли індивід із такою проклятою природою фізіономією намагається поводитись і жити, як порядна людина?

Ні, що там фізіономія! Коли крихітна, трухла, ласовита й слинява душа хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комізм!

«І одречеться батька, матері, жінки, коханки, роздасть маєтки свої, одмовиться від особистих радощів своїх, візьме хрест свій і піде з Інараком». Так стоїть у передмові статуту.

Ах, як тоді, в тюрмі, це здавалось таким високим, таким до сяжним і таким якраз найпотрібнішим серед підкупства, зрадництва, лицемірства, слабодухості легальних соціалістів?

А параграф 9 статуту?

Макс підсовує ближче тоненьку книжечку й перегортає сторінку назад:

«Ні родинні, ні особисті зв’язки й відносини членів Інараку не можуть стояти на перешкоді у виконуванні їхнього організаційного обов’язку й дисципліни».

І далі знов:

«§ 25. Вступ до Інараку — на все життя. Ні добровільного виходу членів, ні виключення їх із Інараку не може бути. Членів, що виявлять себе невідповідними цілям і методам Інараку, видаляє з організації — смерть».

Справедливо. Розумно. Необхідно. Знай, що робиш. Перевір, виміряй свою душу, — чи вистачить її піднести те, що береш на себе; чи з криці вона, чи з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але від малесенького підколу лускає и зморщується, чи вічне джерело, що б’є вгору й не скоряється навіть під важким камінням. На це строку тобі дається цілий рік. Цілий рік ти можеш думати про те, з чого твою душу зліплено, І коли ти з душею протоплазми забираєшся серед слонів, то невже ти смієш бути в претензії, що вони тебе роздушують?

Ах, цей рік якраз був у тюрмі. Так, так, Інарак саме для ув’язнених, для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею до визволення. Для тих, що, оточені іклами ворогів, дають кривавий зарік розпороти собі груди об ці ікла, щоб так їх обламати.

Макс Штор ліниво відсуває статут і бере в руки бритву. Треба голитись, немає ради. Сузанна так не любить брудних щік. Це — неестетично. Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму, на всякий зріст; шворка, якою можна Сузанну сповити, як немовлятко; релігія людей, що загубили здатність до якої-будь релігії.

Сонце горить палом у шибках протилежного дому. Безперестанку гуде, шкварчить і тоненько завиває повітряний трамвай Будинок змерзло труситься від грюкоту підземної залізниці, трамваїв, автомобілів. Над головою вперто ходить старий Надель, точними, дрібними, цюкаючими кроками, роблячи моціон і намотуючи шовк на мітницю.

Раптом Макс одкладає бритву, надушує гудзик екрана й бере ручку телефону. На екрані з’являється заклопотане, миле обличчя з слухаючими очима.

— Руді? Ти? Ну, слава богу! Приїхав нарешті? Сьогодні? Телефоную тобі два дні вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогодні в себе о восьмій?.. Що? Щоб пізніше як до десятої не сидів? Добре. Справа коротка. Не затримаю. Ти мене зустрінеш біля хвіртки саду? Добре. Буду точно о восьмій. Бувай.

«І одречеться батька, матері…» Так, одречеться той, хто може Хто ж не може, той…. ну що ж, той, може, зможе з гідністю сам підставити голову пгд товариський револьвер.

Макс мляво, розвезеними рухами, одтріпнувши пасмо чуба вгору, бере бритву й починає гострити.

Геройство!.. І неодмінно барикади, ешафот, натхненний по гляд, геройський жест. А, бідні паршивці люди, вони такі убогі, отупілі, маленькі, що без натхненних, «естетичних» жестів для них нема геройства.

Подвиг!.. І неодмінно — пустеля, печера, зелений бородатий дід-подвижник, чорт, молитва.

О, легко було тим історичним, легендарним героям виробляти опереткові жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим дідам у своїх норах зашіптувати свої молоді пакості. Ні, ти, голубе, не на ешафоті геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя, щодня, щогодин попостій на ешафоті. І без публіки, братику, без аплодисментів, без жестів, нікому не відомий, не знаний, не оплаканий і ввесь час із головою на гільйотині. Ану? І в історію тебе не запишуть, і ті, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, і обплюють тебе. Ще більше, герою: ти повине усе, що через чрево матері виніс із віків людства, скинути з себе, як гадюка скидає шкуру. «І одречеться батька, матері.. » І коли їх, цих батька й матір, наприклад, бомбою треба висадити в повітря, на шматки розірвати ту посмішку, що з неї ти шив перші радості життя, ті груди, що втихомирювали соками своїми твої перші страждання, — ти повинен це зробити точно й без вагання Чуєш, барикадний герою? І ти — не зелений, порохнявий дід, і ти не в пустелі, і ти маєш справу не з наївним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазія поза голу жінку не сягає Ні, тобі тільки двадцять сім років, у тобі необ’їждженим конем стрибає кров, ти в центрі величезного, напівбожевільного, жадного, щоночі танцюючого міста, круг тебе кишить усіма дияволами спокуси, найвитонченішими, найхимернішими, найпривабливішими дияволами, який тільки могла витворити знудьгована, передосвідчена, з атрофованими нервами людськість. От тут, діду, спробуй бути подвижником. Ану?

Макс із гидливою посмішкою ліниво вмочує щіточку в воду й намилює щоку. Красунь із чорною головою, й бровами, й білою бородою. Сузанні б це вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свій моціон і насотує шовк, якого ніколи не носив і не носитиме.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: