Сонячна машина – Володимир Винниченко

Любіть ворогів своїх, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь грабуючих вас, підставляйте ваші ліві щоки, коли вас б’ють у праві, і любіть, любіть ближнього, як самого себе. Любіть і бійтесь, уникайте всякого гніву, злості, ненависті, гріх бо це великий перед отцем вашим небесним.

Хе! І біля двох тисяч літ живе ця безглузда брехлива нісенітниця. І всі розчулюються перед нею, і всі, навіть соціалісти, вважають її за святе ідеальне вчення! Величезні філософи людства всіх віків на всі лади пережовують її, реставрують, підновлюють. Всі зелені, порохливі діди, всі оці Канти, Толсті, Маєри, всі нею зашіптують свої молоді пакості, всі нею консервують свої немощні літа. Егоїзм — ваша універсальна любов, зелені діди! Чуєте ви? Жорстокий, злий, тупий, лицемірний егоїзм! Любити всякого, почувати до кожного тепле, лагідне почуття, від усього мати тільки викликаюче благословення, ніколи не мати вщипливої, отруйної злості, ніколи не противитися злому, ніколи не задихатись од гніву, ніколи не зеленіти від ненависті, — та це ж надзвичайно гігієнічна штука, це ж зберігає організм краще за всякі патентовані препарати, це ж вічний, сонячний, цілющий курорт, санаторія, рай небесний на землі!

Макс обережно ставить намилену пухку шапочку щітки на стіл, засуває руки в кишені і, одкинувшись на стілець, дивиться у вікно. В щілину між дахом протилежного будинку й синім далеким небом врізалась густа жовта, як стара вата, хмара. Під нею просуваються то в той, то в другий бік аероплани. Вони пролітають на годину по кількасот кілометрів, а звідси здається, що вони ледве рухаються.

Люби всіх ближніх, як самого себе. Хе! Непогано.

Ах ви, хитрі, зелені, порохняні діди! Як ви охоче вхопились за таку святість! Як ви ретельно захищаєте саме до всякого ближнього любов. Начхати вам на те, що любов до Мертенса е — неминуче й необхідно — ненависть до Наделя, до мільйонів Наделів. А любов до Наделів є ненависть до Мертенсів! Ні, вам конче треба до всіх, бо вам, власне, наплювать на Мертенсів і на Наделів. На всіх ближніх, крім самих себе, вам наплювать, зелені ви, старі, себелюбні пакосники!

Сузанна теж має таку любов. Вона інакше називається — красою, але назва справи не міняє. Служіння красі, любов до краси — це ж так гарно звучить, це ж така шляхетна, висока ціль життя. У-у, лицемірна, паразитарна гидь, вона не задовольняється тим, що безкарно, безупинно смокче Наделів, вона ще вимагає атестата на святість, красу, вищість!

Макс устає, хапає рушника і, намочивши його, рішуче витирає лице. Для сьогоднішньої розмови цілком вистачить і неголеного лиця.

Так, тепер ясно вагання к чорту. З чим, з чим, а з Сузанною повинен бути рішучий кінець!

***

Коли Макс підходить до вілли Сузанни (о, не під!їжджає й не підлітає, а пішечки, злізши з трамвая, підходить), перед ворітьми стоїть уже ряд автомобілів. Збоку вілли, посеред парку, на маленькім аеродромі стоять аероплани різних розмірів.

Значить, сьогодні дійсно має бути цвіт «артистичного світу». Перед роз’їздом на літо остання артистична біская. Чудово.

Макс іде повільним лінивим кроком, заклавши одну руку в кишеню й одкинувши голову назад, як ходять по передмісті відомі всім, але не спіймані злодії; такі собі зневажливо-веселі, нахабно добродушні, з виразом вибачливої вищості ліні й готовності моментально вихопити револьвера й покласти на місці всякого, хто спробує зробити замах на їхню свободу. Розхристані майже до пояса груди Макса не напудрені, без на грудного жабо і з неповищипуваним густим чорним волоссям (Навмисне сьогодні жабо, хоч і поганеньке, не надяг!). Лице неголене, а головне, ні вуста, ні очі, ні щоки не підмальовані, вуса і брови свого кольору; убрання сіре, не шовкове й не кольорове. Одне слово, всі ознаки людини з простонароддя, — робітник або зовсім маленький урядовець. (І сіре убрання теж навмисне одягнув!)

Так, значить, останній раз він має честь і щастя входити до цього храму краси. Храм, правда, дуже подібний до «храму» Мертенса, поганенька копія з поганого гевала. Тї самі дорійські колони, портал, бані, маса наростів, бородавок, шпилів. А пнеться як, кричить, навалює всім тілом, — схились, задушу!

Внизу льокаї, знаючи Макса, поштиво й занадто ласкаво, як до улюблених звірят пана, вітаються до нього. І тільки як його висока, недбала постать ховається вгорі на сходах, перезираються, посміхаються й зітхають, — удова радника комерції, консервного короля Ернеста Фішера може собі все дозволиш.

Дійсно, сьогодні злетівся весь цвіт «творчого» Берліна. Велика кругла зала з банею, з церковними довгими кольоровими вікнами, з фресками (знову поганенька копія з мертенсівської препоганої зали) повна тихого, густого гомону голосів. Вгорі горить жовтий, перепущений через жовто-червоне скло вікна, великий сніп сонячних променів. Од цього внизу на все лягас легкий золотистий тон, злагіднюючи вмисну, холодну, синю напівтьму закутків. Посеред зали, закинувши в жагучій радості й тузі руки за голову, вся витягнена криком нестримного прагнення, стоїть прекрасна копія «Краси» Аделя, суперниці Венери Мілоської. ? двох боків її синюватими спіральними пасмами здіймається вгору димок тиміяму, набираючи вгорі то зеленкуватого, то червоно фіолетового тону від променів різно-фарбних вікон. Навколо статуї невеликий круг, — ніхто не сміє сидіти близько коло неї. Тільки за кругом під гіллям лапатих східних рослин, за майстерно задрапованими зеленню столиками, в фотелях-ложах, підроблених під зарослі мохом скелі, купчиться все товариство.

Макс усе тою ж недбало-лінивою ходою перерізує порожній круг і наближається до гостей. Гомін розмов, як туркіт затихаючої машини, починає помалу вщухати, а обличчя повертатись назустріч високому, з випнутими волосатими грудьми красуневі. Хто не знає Макса, той робить широкі питаючі очі, а хто знає, посміхається так, як посміхаються з примхи близької людини, і з загадковою простотою пояснює незнаючим:

— Соціал демократ Журналіст. Давній знайомий пані господині.

З дальшого кутка, з синьої глибини грота вже спішить Сузанна. Срібно рудява, з модним розрізом по боках до самих клубів сукня, — власне два фартухи, спереду і ззаду, упевнено, ритмічно й важкувато погойдуються, часом біліючи тілом голої ноги. А очі, коров’ячі, темні, вогкі, з темно синіми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так насмішкувато-ласкаво грають йому назустріч. О, вона вже з одного погляду на нього знає, в якому він стані І вже моментально виставила свою зброю вогкі сміхотливі очі.

Закони омнеі!зму, поважані в цьому домі, як ніде, почасти звідси й виходячи, дозволяють усі форми поведінки, які коли-небудь вживалися в людському товаристві (виключаючи тільки негарні). Макс може здоровитись, може не здороватись, може потисну і и тільки руку, може прикласти руку до чола або хитнути головою Коли гарно зробив би, може стати на коліно і схилити голову.

Макс недбало подає руку господині й зиркає на сусідню групу, в центрі якої сидить гола жінка з прозорою сіткою на грудях і вузеньким поясом на клубах. Жінка синіми здивованими очима дивигься на нього

— Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слів сказати. Маєш час?

Група з голою жінкою може чути його слова. Можуть навіть і дальші чути. Цілком можливо. Але Макс може ще й голосніше сказа їй. Коли Сузанні це не до вподоби, що ж робити?

Але Сузанні саме це до вподоби, — очі так сміхотливо, роблено-здивовано поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тільки на хвилинку. Здається, це перша їхня зустріч, що починається від «хвилинки»? Ні? Чи, може, іноді це вже бувало?

А оголена до пліч, темно-білого тону рука вже владно, м’яко й жартівливо бере його попід лікоть і веде під величезний, з морозцем із-під низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвісив своє листя, що з боків майже нічого з-яід нього не видко.

— Ну?

Але, скоса зиркнувши до сусідньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса біле лице та темно-червоні уста й з натиском і погрозою сміхотливо шепоче:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: