Він повертається до Сузанни. Коли вона не дуже занята, він прохав би в неї декілька хвилин для розмови. Тільки декілька хвилин. І десь у іншому місці, не серед цього натовпу.
Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посміхатись, рушіче бере його під лікоть і веде з залу. В зеленому салоні вона на хвилинку зупиняється, думає і, посміхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей. Макс слухняно йде за нею, весь час почуваючи її голу, налягаючу на його лікоть руку і ждучи моменту, щоб увільнитись од неї.
— Ну, прошу.
Але в кімнаті зовсім темно. І вмить уся вона, як величезний ліхтар без ламп, засвічується жовтогарячим світлом. Здається, з усіх кутків зійшло палюче літнє сонце і, невидне для ока, залило всю кімнату пекучим вогнем. Угорі під круглою стелею воно — як літнього ранку, внизу — як перед вечором.
Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.
Вона з невинним, лукавим і насмішкуватим виглядом пово дить рукою до широкої, низької, укладеної масою подушок канапи й уклоняється.
— Будь ласка. Я вибрала найбільш відповідне місце для нашої пресерйозної справи. Правда?
Це — «каплиця Афродіти». Посередині стоїть лицем до канапи її фігура, роботи омнеїста Лінде, —.похітливо гарний соковитий образ. На стінах висять найкращі речі старого й нового еротизму. В кутках стоять старовинні вази в формі фалусів і скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. І те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмінно мусить натикатись на них, що світить літнє, пекуче сонце, — все це зразу обхоплює душним, непо-кійним, п’яним духом.
— Будь ласка. Прошу.
І Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Більш ніяких меблів у каплиці немає.
Макс, заклавши ліву руку в кишеню, лінивим і недбалим кроком підходить до канапи й сідає на неї. Спинки немає, через те він підмощує під спину декілька подушок і спирається на них. Добре, він може й тут балакати так, як він хоче, а не вона. Властиво, і балакати нема чого. Треба тільки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так він і хотів зробити. Так вона й повинна була зрозуміти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозуміє!). Але вона не схотіла зрозуміти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродіти Чудесно. Він може й тут прийняти бій.
Сузанна не сідає поруч із Максом. Вона спирається спиною об п’єдестал Афродіти, ніби шукаючи в неї оборони й підтримки. Мармурова богиня, знеможено відкинувши торс назад, з сласно-блаженним усміхом дивиться згори на Макса. І груди її, живіт і стегна, здається, дихають солодкою втомою. І під нею розіп’яла на п’єдесталі матово-білі руки, вузькі на кінцях і широкі та повні біля пліч, її приклонниця. У срібно-бронзовій блискучій лусці, як морська царівна, вона злегка похитується всім тілом, неначе всередині ще танцюючи біскаю. І гола, туга, блискуча під гарячим світлом нога то блискає біло молочною смугою, то ховається під лускою. А очі телиці вогко, свіжо й іронічно ласкаво не перестають посміхатись.
І раптом Максові невідомо з чого пригадується, що в цій каплиці він уперше поцілував Сузанну. Там, біля тої групи лесбійок. І, вириваючись з обіймів, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогодні їй не доведеться кусатись. І взагалі, не доведеться більше ні кусатись, ні…
— Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.
Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простіше, сердечніше та спокійніше, і, замість того, байдуже й недбало примружує очі.
— Нам треба рішуче й остаточно попрощатись і розійтись, Сузанно.
Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмішкувато й мовчки дивиться на нього. А зі стін, зі скульптур, з усіх боків одверто, настирливо, неначе в змові з нею, лізуть в очі йому оголені, знеможені, оскаженілі, раюючі, спочиваючі тіла.
І те, що вона, Сузанна, стоїть і дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здіймає душним, нестерпним хвилюванням.
Макс заплющує очі. Власне, йому б треба підвестись, потиснути їй руку й піти собі геть, — все сказано. Але тіло млосно, важко лежшь, і нема сил рухнути його. Від мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.
— Я жду відповіді.. — одкинувши голову назад, із заплющеними очима хрипко каже він, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих і зраджуючих його слів і в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.
Сузанна помалу, повільно підходить до нього, заходить збоку і, раптом нахилившись, коротким клюючим поцілунком швидко торкається його уст. І зараз же, відхилившись, одсувається й прилипає до стіни, знов погойдуючись.
Макс розплющує очі й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, сміхотливе, порожевіле лице під каскою волосся, а в розрізі сукні ритмічно, нестерпно-біло рухається сильна, струнка нога.
Макс раптом підводиться, стає на ноги і, зітхнувши, простягає до Сузанни руку.
— Ну що ж. Коли іншої відповіді нема, треба задовольнятись і такою. Прощай, Сузанно. Вибач мені, коли чим був тобі неприємний, і дякую за все добре від тебе.
Сузанна помалу бере його руку в обидві свої й починає ніжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них і визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настійно притягують її до себе ближче, ці дві голі, нестерпно-білі руки, зовсім близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехілитись усім тілом.
— Ти… милий Чуєш ти?
Макс посміхасіься.Їй треба вже йти, гості будуть ображені. І з й йому треба.
— Ти… милий. І дурний. І любий. І прекрасний. Чого ж ти хочеш більше? Ну?
— Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собі нудьгою від цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Ні ти, ні я не можемо того зробити, що хоче другий. Це — не наша вина. Такі ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, із тим помиритись.
Хвилювання принишкло. Стало сумно й тихо від своїх слів, і вперше виникає справжнє переконання, що це — кінець. І те саме серце, що тільки-но душно й трудно стукалось об груди, самотньо й тоскно стискається. Сузанна швидко випускає його руку, підходить до канапи й сідає, щільно закривши розрізи сукні. Рукою поводить біля себе поруч.
— Сядь.
Макс помалу крутить головою. Не треба більше балачок, не треба зайвих, непотрібних дискусій. Він хоче піти від неї от із цим враженням її теплих пліч, вогких очей, з враженням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не… не переконаної капіталістки.
— Сядь, я тебе прошу!
Макс ізнизує плечима й сідає з краю канапи, незручно повернувшись до Сузанни всім тілом.
Вона знову бере його руку. Добре, коли він хоче, вони розійдуться. Але це – непотрібне. Він усе одно вернеться до неї. О так, напевне! І хутко. Він із упертості обманює й себе, і інших. Вона хоче сказати всю правду, хоч це, може, і не розсудливо, бо підігріє його впертість. Але все одно. Він.—.уже не той, що був, коли вони зазнайомилися в музеї. Дикий, фанатичний, непримиренний соціал-демократизм його вже, слава богу, спав, як спадає висока температура при небезпечній хоробі.
Макс помалу, але рішуче визволяє свою руку. Сузанна пробує задержати, але, посміхнувшись, випускає.
Криза минула щасливо. Він може посміхатись, скільки хоче, але факт є факт. Першою ознакою того є те, що він іпочав розуміти красу. О, не класичну, а живу, життєву, буденну. Сьогоднішня біская була іспитом, який він склав блискуче. А ще півроку тому він сказав би, що пролетаріатові наплювать на всі ці викрутаси випещених ледарів.
— І тепер скажу!
Розуміється, він скаже! А як же інакше? На першому місці амбіція А потім правда, логіка і… і щастя, як своє, так і… інших.
— При чому ж тут амбіція?
Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому, що Мако Штор не може понизитись до того, щоб йоіо жінка мала більше грошей, ніж він. О, тут усі прекрасні теорії про дружбу, товариство чоловіка й жінки повинні поштиво уступитись перед амбіцією мужчини.
Макс зітхає й проводить рукою по чолу. Так, розуміється, інакше вона й не може собі пояснити його поведінку.
Та в жертву цій злій, себелюбній богині приноситься навіть своя власна теорія. Так, так! Соціал-демократична партія зовсім не ставить своїм членам вимог, щоб вони не мали маєтків, щоб одрікались усіх радощів життя, щоб зневажали красу. Багато було й е видатних соціалістів, які мали свої фабрики, мали великі капітали. Це не заважало їм бути навіть проводирями партії. Та він сам, напевне, може не одного свого товариша назвати, який має свої фабрики, вілли, авто, аероплани, який цінить і любить красу життя. Ні? Неправда?