Макс несподівано голосно сміється, сильно скудовчивши обома руками волосся. Це чудесно! Ні, це просто знаменито. В каплиці Афродіти Сузанна Фішер дає індульгенцію проводирям соціал-демократів.
— Хіба неправда? Ні?
— О, правда! Істинна правда!
Боже, які прекрасні дитячі зуби в цього великого, плечистого чоловіка! І який хлопчачий милий рот. І який він сам увесь із цим розпатланим чубом — хлопчинка, маленький хлопчинка з усіма своїми соціалізмами, впертістю, сміхом.
А коли правда, то, значить, тільки амбіція стоїть на перешкоді їхньому шлюбові? Ні? Треба ж бути логічним і правдивим. І не треба мучити себе і… других. Чого вона хоче від нього? Мати його всього. Більше нічого.
— Але це єдине неможливо, Сузанно.
Сузанна пильно дивиться на його стомлено відкинену назад прекрасну голову з заплющеними очима й тихенько накриває його сперту об канапу руку своєю рукою.
Це можливо. Йому тільки треба помиритися з фактом, що в неї більше грошей, ніж у нього. Та й годі. Тоді все було б можливе. Вони побрались би й виїхали собі геть із Берліна. Вони могли б навіть змінити ім’я, коли б йому не хотілось, щоб знали, хто він. Вони зникли б на рік, два, п’ять, скільки йому хотілось би. Він гадає, що їй неможливо було б жити без цього товариства? З ним — можливо. Для нього вона може відмовитись од усіх людей. Але не від краси Бо життя — справжнє, реальне життя — є в красі, через красу і для краси. Поза красою нема нічого, то все — нереальне, несправжнє. Вічне тільки краса. Соціалізми, партії, справедливість, наука, газети, фабрики — все це часове, мінливе, і все тільки засоби для осягнення краси. І багатство теж. Але без багатства не може бути краси… А як могло б бути гарно! Вони мали б собі повітряно-водяну віллу. Невеличку, але з усім, що треба для життя, краси й кохання. Вона б її носила від краю до краю землі, водою й небом. Вони зупинялись би, де б хотіли, на снігових верхів’ях гір, у лісах Індії, серед моря, на якому-небудь безлюдному крихітному острівку, на якому тільки птиці зупи няються спочивати. Всі найкращі, найблагословенніші місця землі вони обдивились би, і кожна посмішка земної планети була б на вівтар їхнього кохання. Все, що може дати людська творчість, техніка, наука, все вони мали б до своїх послуг .Він міг би писати книгу про красу. В нього є мистецький хист, так, так, вона з тих невеличких його газетних статейок, що він пише у своїх газетах, помітила це давно. І ця його праця була б на віть для його соціалізму цінніша, корисніша за мільйон статей його.
Сузанна ніжно, обережно, як хорому, гладить руку Максові й мовчить, не зводячи пильних великих очей з його голови.
Макс не рухається. В очах стоїть жовта тьма. Треба встати й піти. І тепер уже, дійсно, або зовсім, назавсігди піти, або зовсім і назавсігди лишитись. І ніколи цієї жінки не бачити, ніколи більш не почувати на собі цієї руки, цих насмішкуватих, обіцяючих, лукавих, теплих і часом таких відданих, таких люблячих очей. Очевидно, справді ж любить, бо на якого ж біса він, голодранець, нічим не видатний, нікому не відомий, здався їй, коли вона може вибрати собі найкращого з знаменитих, видатних, близьких їй людей?
Сузанна обережно, стараючись робити якомога менше руху, неначе підкрадаючись до метелика, пересувається ближче до Макса. Погладивши знов його руку, вона бере її і, тихенько піднявши, кладе собі на коліно. Рука покірна, млява й важка, як у сонного. Пальці — як горбом лягли, так і не рухаються, не виправляються на м’якій, гнучкій круглості ноги. Сузанна тихо, ніжно надушує її й важко прикриває згори своєю рукою.
Внизу матово смуглявих лиць Макса виступають дві невеличкі, червоні, гарячі плямки Густі, загнуті на кінцях вії по чинають легенько здригуватись, дихання стає глибше, трудні ше, а в пальцях руки вже вже чується життя, непомітне, без руху.
В каплиці стоїть чуйна, напружена тиша. Ледве чутно про сочуеться глухий гуркіт міста Афродіта з сласно знеможеною іюсмішкою непорушне й уважно слідкує за двома мовчазними людьми.
Раптом Макс розплющує очі, понуро, важко зупиняє їх на Сузанні, якийсь мент сидить так і, знявши свою руку з її коліна, швидко встає.
— Ну, я мушу йти. Прощай, Сузанно!
Сузанна нахиляє голову, витягує вздовж колін оголені, безсилі руки й мовчить.
— Прощай, Сузанно. Мені треба йти. Вона підводить на нього свої темні, чисті, вогкі очі й лагідно, болісно !посміхається.
— Прощай… — ледве чутно шепоче.
Макс, жорстоко хмурячись і покушуючи правий бік нижньої губи, рішуче простягає їй руку. Сузанна, як молячись на нього, помалу бере руку, слабо дотискує й несміло питає:
— Ти не поцілуєш мене?
І болісна, здивована, лагідна посмішка так незвично, так чудно й роздираючо-боляче стоїть їй на свіжих, сміло й гарно розгорнених устах.
Макс раптово нахиляється до піднятого до нього лиця, незручно лівою рукою обіймає каску волосся і припадає до цих уст. Вони м’яко, покірно подаються і зразу ж усією м’якістю своєю всмоктуються в його. Голова Сузанни помалу починає перехилятися назад, тягнучи за собою голову Макса. Він падає поруч із нею на канапу. І зараз же скажено, з ненавистю, вп’явшись руками в голі, гарячі плечі, сильно кидає її голову в подушки і притискає устами уста. І ці плечі, і уста, і руки, і груди, — все тіло затихло-покірне, мовчазне, кричить пекучим хвилюванням.
І раптом по всій каплиці розкочується страшенний гуркіт і тріск розбитого посуду. Макс і Сузанна на мент застигають, потім Макс швидко, злякано підводиться й озирається. На мармурі підлоги лежать підставка й черепки вази — Макс звалив їх ногою.
Сузанна падає знов на подушки й жадно, нетерпляче, жагуче простягає до Макса руки.
Але він похапцем злякано витягає годинник й дивиться: пів на восьму.
— Я мушу йти!
— Ах, нікуди ти не підеш! Іди сюди.
— Я мушу йти. Я не можу. Я мушу. Але я ..
Він зупиняється, а Сузанил вся напружено застигає.
— Але я через дві години прийду чнов. Хочеш?
Сузанна сідає й важко, серйозно, допитливо зупиняє в його очах свої затуманені, обважнілі й ще темніші та вогкіші очі.
— Але ж прийдеш?
— Прийду.
— Напевне?
Макс мовчки підходить, брутально бере її за голову, повертає до себе вгору і з ненавистю, одчаєм, пекучою стогнучою радістю впивається в її спухлі, сласно розгорнені уста.
Відірвавшись, він круто відвертається і, переступивши через черепки розбитої вази, не озираючись, пригладжуючи волосся, виходить із каплиці.
А Сузанна, напівлежачи, з пом’ятою срібно-бронзовою лускою, з оголеними ногами й із переможною, любовно-тріумфуючою посмішкою на спухлих устах дивиться йому вслід.
***
В небі, як розсипане вугілля, шорхнучи сірим попелом, дотлівають дрібні хмарини. Садівник Йоганн, широко розставивши ноги й держачи обома руками кишку біля живота, пускає, як хвіст комети, сталеву, шипучу дугу води.
На дзвіниці червоненької церковці годинник задумливо ви биває вісім годин.
І тільки затихає восьмий удар, князівна Еліза рішуче відходить од вікна і з похмуреними широкими бровами, з гордим викликом у закиненій назад голові, вся бліда, з поблідлою, хижою губкою й загостреним кістяним овалом виходичь із салону. Зелені очі ледве-ледве торкає усміх.
З цим самим виглядом увіходить і до кабінету графа. І всім зібраним од одного погляду на неї стає ясно, що екстреннс зібрання, дійсно, мабуть, потрібне, щось непевне з принцесою.
Князь Шванебах просить дозволу розпочати засідання, і принцеса зараз же забирає слово.
Вона говорить тихо, спокійно, рівно тримаючи голову. Але який чудний, недобрий, який сірий, із тьмяним, придушеним блиском спокій її. І як несподівано, чудно й моторошно слуха ти те, що вона каже!
Нефарбовані, дегенеративно-расові обличчя переглядаються непорозуміло, з тихим ляком і тривогою. Невже це говорить принцеса Еліза?!
А принцеса ніби нічого не помічає.
Отже, із сказаного висновки її такі. Боротьба нерівна. Один противник має всю зброю, яку тільки може дати сучасна цивілізація, цебто: армію, поліцію, банки, фабрики, залізниці, пресу. Другий — тіпькі співчуття народу, традиції, історію і правду.
Друге. Міжнародні позиції першого противника безмірно кращі. Плутократія організується по всьому світі. Чутки про об’єднання банків усього світу в «Єдину Республіку Землі» — не теоретичні міркування, а підготовлений і майже довершений факт, який потребує тільки оформлення. План обеззброєння всього світу, знищення армій — це є підірвання всіх надій аристократії.