Сонячна машина – Володимир Винниченко

Ех, апостоли любові! Словоблудство є ваша любов! Нема любові без ненависті, як нема білого без чорного! Хочете лю бові, то мусите ненавидіти. І що більша ваша любов, то більша ненависть. А коли нема ніякої любові, коли є себелюбство, коли хочеться спочинку, повітряних вілл, лабораторій, о, тоді починається любов до всіх, гармонія інтересів, співробітництво класів. Це вже відомо. О, це занадто вже відомо, будь воно тричі прокляте!

Макс бурно встає, жбурляє недокурок у куток і простягає руку Рудольфові.

— Прощай… Люби собі своїх графів і Мертенсів, як самого себе.

Рудольф підводиться і не бере руки Макса. Щирий, великий біль у голосі брата, щось глибоке й наболіле в цій гіркості не дозволяють так розійтися. Чи то від присмерків здається, чи справді в лиці Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зціплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.

— Почекай, Масі. Чого біжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.

Макс, забувши, що тільки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При світлі сірника очі його видаються надзвичайно блискучими.

— А щодо моїх слів, Масі, то не бери їх так гаряче до серця Може, я не так щось сказав. Я тільки хочу сказати тобі, що я.. що мені не до душі така боротьба, яку ти й твої товариші провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба — от!

І Рудольф показує на стіл, заставлений приладдям.

— Цим я служу й хочу служити людям. І скажу тобі. Масі, що коли мені вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всім покривдженим більше користі, ніж пудами трути.

— Твоє відкриття може принести користь тільки капіталові, — понуро бовкає Макс.

— Не думаю. Чого так?!

— А того, що коли воно не буде корисне капіталові, то воно не побачить світу. «Корисне покривдженим». Хе! Де, яке ти бачив наукове відкриття, яке було б корисне покривдженим і некорисне капіталові? Скільки їх, таких, загинуло, не дійшовши до людей. Прочитай історію винаходів. Побачиш.

Рудольф із усмішкою в сутінках хитає головою. О ні, його відкриття не боїться такої долі. Нехай воно тільки вдасться, ніякий капіталіст не посміє нічого сказати проти нього! Треба бути божевільним, щоб не визнати його.

— Так, ти… рідний син свого батька: вірно служиш своїм панам!

— Я служу істині й науці, Максе.

— Ах, до чого ж нудні оці прокляті солодкомовні слова! Ще красу й любов сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурниці. Мені не потрібно. Я тільки ще от що хочу тебе попросити.

Макс кілька разів глибоко затягується цигаркою.

— Про мою організацію. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею, або зовсім нічого не говорити.

— Я іпрошу вибачити, Максе, я…

— Інарак є організація людей, які віддали себе на розп’яття. Чуєш, Рудольфе? На розп’яття, дожиттєве розп’яття Коли можеш зрозуміти, що це значить, то — будь ласка.

— Я розумію, Максе, я тільки…

— Організація людей, які за це розп’яття мають тільки глум, прокляття, ім’я бандитів і страх навіть у тих, ради яких розпинають себе. Розумієш? Але вона є конечність. Вона — крик, вона — справедливість і кара на тих, хто топче всяку справедливість Вона…

Рудольфові знову здається, що на лиці Макса під шкурою на щелепах проходять гульки. Макс одвертається, робить декілька кроків по лабораторії і, вернувшись, іншим, сухим, спокійним, голосом каже:

— От це я хотів тобі сказати.

— Добре, Масі. Я вірю, знаю. І іпрошу !простити мені, коли я…

— Потім ще от що. Скажи, часто Мертенс буває в цієї вашої принцеси?

Рудольф здивовано дивиться на бліду пляму лиця Макса.

— Мертенс?! А що йому до принцеси?

— Кажуть, що він нею цікавиться. І цією коронкою її, що пропала.

— Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб і вона того хотіла. Але це є для неї так само неможливо, як-як хотіти бачити в себе гостем бацилу чуми. Абсолютно неможлива річ. Звідки така дурниця могла взятися?

— І ти гадаєш, що ніколи, ніяким способом неможливий його візит до неї?

Рудольф ізнизує плечима. Він, розуміється, ні за що у світі не може ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи історію загину її батька й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть, яка проглядає в принцеси до вбійника її рідних, неможливо навіть уявити собі, щоб вона могла пустити його на поріг до себе. Але звідки й чого в Макса така цікавість до цього?

Макс, замість відповіді, раптом бурно обнімає Рудольфа, весело, легко сміється, злегка трясе його і, одірвавшись, починає швидко ходити по лабораторії.

Блакитне сяйво під казанком стало більше, виразніше серед згустілої пітьми. З вікна потягає душними, густими пахощами саду. Рудольф стоїть непорушно і жде. Хто знає, що треба зрозуміти в даному випадку.

— Руді! Можна скористуватися твоїм телефоном?

— О, прошу!!

І Рудольф із полегкістю, радістю й поспішністю засвічує світло Макс від нього жмуриться, відтріпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на потрібне число.

— Гальо!.. Сузанна? Добрий вечір. Тут Макс.. Так… Ні, на жаль, прийти сьогодні не можу. Ніяк не можу… Що ж робити? Прощай.

Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфові. Йому треба йти. А Руді нехай не сердиться, не дивується і взагалі не звертає на нього великої уваги. В житті кожної людини іноді бувають чудні моменти. Чудні, погані, але часом і хороші.

Він міцно потискує руку Руді і, весело відкинувши чуба назад, бадьоро, енергійно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторії. Проводити його не треба. Він сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже:

— Руді! А коли зо мною що-небудь трапиться… чуєш?.. роз’ясни мамі, що таке моя організація. Роз’ясни як слід. Зробиш?

— Добре, Масі. Зроблю.

Макс хитає головою й виходить. По доріжці саду чуються його певні, тверді, зовсім нерозвезені, неліниві кроки.

***

Дома він довго лежить на маленькій канапці, якої не вистачає на весь його ріст, так що ступні ніг висять у повітрі, і час од часу енергійно, поспішно закурює. Потім схоплюється, перевертає по дорозі стільця, хапає папір і пише.

«Сузанно! Я до Тебе більше ніколи не прийду. Моя жага лютує, бурею стискає мої кулаки, сповнює моє тіло ридаючим одчаєм. Але я з радістю підставляю себе під цю бурю люті й одчаю.

Я не прийду, Сузанно. Моя жага зціплює зуби й підступно, улазливо, полум’яними, палючими фарбами малює мені картини Твого кохання, Твого тіла. Твоєї краси. Моя кров мліє, благальне простягує до мене руки й ридає. Але я з радістю слухаю ридання моєї мріючої крові, Сузанно.

Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордість мужчини, сміються й глузують із моєї полохливості, дурості й смішності. Але я з насолодою приймаю і сміх, і глум їхній.

І яка мені гордість, Сузанно, що я з радістю приймаю їхній глум із своєї дурості. І яке щастя мені, що я не розумію Твоєї краси, прекрасна Сузанно!

Цілую Твої неціловані мною тепло білі груди, від яких ридає моя кров, і цілую Твої насмішкуваті очі, від яких лютує моя жага, цілую Твої уста, Сузанно, твої прокляті й болючо-податливі уста. Всю Тебе цілую, Сузанно, але до Тебе не прийду.

І знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є любов, Сузанно.

Кохання — це зойк крові, це — бездумний, хижий голод тіла, це — наказ вічності, яка не допускає опору собі. Але кохання саме себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, непотрібний попіл.

Любов — це інше лице вічності, але це — вростання, вгорання одної істоти в другу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: