Сонячна машина – Володимир Винниченко

«Міці! Стій!!»

Князівна Еліза з одчаєм водить головою по подушці й не може знайти на ній ні одної спокійної, непам’ятущої, крихітної місцини. А ніч пливе в задушній темноті так помалу, так без жалісно байдуже. Тільки б не думати про «те», не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне, ганебне. Ну, і годі, не думати, не згадувати, знищити в душі, розтерти, як гидкою червака, витерти всякий слід. Ще більший сором і ганьба, що «воно» сміє так багато уваги відбирати. Годі! Думати про інше!

Князівна Еліза лягає горілиць, одставивши далеко руки від тіла, щоб не торкатись ними до нього, і думає про все, за що може вхопитись її змучена воля Але «воно» непомітно, крадькома пролазить між думки, висуває і олову, розсуває їх і знову займає все місце. І знову залізні, брутальні, страшні руки нетерпляче, владно ходять по її тілу, знову тіло соромно стискається, знову, все знову.

І князівна Еліза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно, тупо покірно, як чужа сама собі. Втома важко об лягає голову, образи тьмяніють, пал на щоках пригасає. «Те» також тьмяніє, пригасає, в тілі з’являється сумний затишок.

І вмить їй пригадується, що в саду на лаві лишилось мамине манто. Воно може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може пропасти. Садівник і шофер візьмуть і сховають. Треба встати й піти в сад. Неодмінно піти.

Князівні Елізі страшенно трудно вставати, ноги й руки німі, надзвичайно важкі, але вона перемагає себе, підводиться з ліжка й іде з кімнати.

І, ще не вийшовши із спальні, вона бачить себе в довгому коридорі без дверей, подібному до тунелю, освітленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим світлом. Тунель стає все кривіший, загинаючись то вліво, то вправо. Під стелею висить чудернацькою сіткою блакитне павутиння. Еліза зразу догадується, що це павутиння маленької пташки. І їй стає моторошно й хвилююче солодко.

Вона притуляється спиною до стіни і знає, що зараз із за виступу закруглення виставиться рука того, від кого так моторошно й солодко. Але стіна легко вгинається, і князівна Еліза входить до величезної зали храму. Всі вікна, двері, образи в ній не простокутні, а з гострими й тупими кутами. Високо під стелею рудяво червоним світлом горять рекламні балони, і од цього все в храмі цеглястого кольору. Посередині великий трон. Од нього радіусами на всі боки стоять на одному коліні люди в чорних убраннях, із похиленими головами й великими червоними свічками в руках.

Князівна Еліза раптом згадує, що це вони чекають її на коронування. І їй стає невимовне соромно й страшно вона — боса, з розпатланим волоссям, у подертій сукні, з палаючою правою щокою, вона кидається тікати, але не може знайти дверей, і люди в чорному з під ліктів дивляться на неї й хіхікають.

І раптом князівна Еліза помічає, що з за великих, напіводчинених дверей киває їй пальцем Міці. Князівна Еліза чує до неї страшну ненависть, але в манячій, хитрій посмішці Міці стільки обіцяючого, солодко-хвилюючого, що вона покірно йде за нею в величезні двері храму.

Аж ось Міці десь ізникає. Еліза сама на березі моря. Високо вгорі стоїть тоскне лице місяця, і широка, блакитно-сталева смуга лежить на морі аж до обрію.

Князівну Елізу обхоплює тоскна знемога й туга. Вона лягає на м’який гарячий пісок, далеко відставивши руки від голого тіла, щоб не торкатись ними до нього.

І зараз же чує, що той «хтось» уже знов коло неї. Але ні страху вже, ні непокою немає, тільки пекуча, голодна туга за ним їй соромно й солодко, що вона гола лежить перед ним, і хочеться, щоб він підійшов і став коло неї. А рівночасно знає, що цього ніяк йому не можна.

Князівна Еліза встає, щоб самій підійти до нього, але навкруги нема нікого. Берег порожній, оточений з усіх боків величезними темними скелями. Еліза хоче крикнути й не може. Вона ж знає, знає, що він десь тут, що він благає знайти її, в неї самої серце стискається від страху, що не знайде, і не може рухнутись, і знову лежить горілиць на ніжному піску, і їй нестерпно душно та тужно від гарячого моря. Ах, коли б він прийшов, тоді зразу перестало б бути так тужно й душно.

І вмить залізні, сухі пальці сильно й брутально хапають її ззаду за плече. По Елізі проходить гострий вогонь радості й дивного, блаженного сорому. І вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його їй не видко. Вона знає, що він пильно-вильно дивиться на неї, і їй стає хвилююче радісно від того, що в куточках уст його стоїть закручена тонесеньким хвостиком догори мовчазна посмішка.

Ця посмішка починає ззаду все ближче й ближче присуватись до неї, здіймаючи в ній моторошне чекання чогось надзвичайного і, нарешті, гаряче лягає їй на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князівні Елізі солодко й радісно від цього болю, і вона всім тілом тягнеться до рук. Але то вже не руки, то все його тіло, і од того тіла в неї переливається така дивна, не знана ще їй радість, така ніжність і вдячність, що вона обхоплює його обома руками й жагуче, нестямно притискається до нього. І в той самий мент від цього по ній хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що Еліза страшно кричить до неба і… прокидається.

Вона лежить на ліжку. Од вікон крізь щілини постелі пробивається світло ранку. Князівна Еліза швидко сідає й здивовано озирається. Але зараз же, спалахнувши вся, кидається лицем у подушку й натягає на голі руки укривало.

В півсонному тілі стоїть насолода, незрозуміла радість, хвилюючий сором і безмежна ніжність та вдячність до доктора Штора. Нема вже ні тою сорому, ні гніву, ні туги, ні тоскної духоти — тільки одна дивна, повна вдячного задоволення, глибока радість.

Еліза бездумно-щасливо посміхається й загортається в глибокий, міцний сон.

***

Що сталося з її світлістю принцесою? Що таке з нею?

Слухає й не чує. Відповідає й забуває. Весь час задумується, а в задумі лице стає дитячо-ніжне, наздвичайно гарне, тепле. І раптом уся починає червоніти, аж пашить рум’янцем, і зараз же злякано зиркає на всіх — умить стає суха, жорстока, вирівняна.

Графиня Елленберг страшенно зацікавлена цим, вона просто знепокоєна, стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усі предмети. Але вона, розуміється, абсолютно нічого не помічає, тільки дуже уважна до Труди. Це Страховище ані на крихту не має такту; дивиться на принцесу на все око й навіть дурнувато посміхається, невихована дівчина.

Після сніданку принцеса просить графа на кілька хвилин на розмову. В лиці їй нічогісінько немає вже дитячого, а голова так само, як на вчорашньому засіданні, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий граф пильно зиркає на неї з-під жовто сивої стріхи й мовчки уклоняється — не тільки, видно, дівча не кинуло свого наміру, але й ще більше за ніч на ньому закріпилося.

І коли принцеса рівно, закостеніла, сидить перед ним у фотелі, навіть не спираючись на спинку його, і говорить, він тільки дивиться в підлогу, не цікавлячись і не дивуючись.

Отже, князівна Еліза хотіла б опитати графа: чи він матиме що-небудь проти того, що вона сьогодні прийме тут, у його домі, банкіра Мертенса?

За вікном над садом, десь у небі, глухий, басовитий гурвиг мотора. У кабінеті темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглі, чекаючі.

Старий граф довгенько сидить, нічого не відповідаючи. Потім помалу підводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе, неприємне лице, зовсім як у святої великомучениці на якійсь іконі. Нічого нема того милого, ніжного, простого, що було ще сьогодні за столом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: