Сонячна машина – Володимир Винниченко

«Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власність Об’єднаного Банку. На поміч родичів не сподівайся — боягузи, маловіри, егоїсти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. Він старий і збіднілий, живе на утриманні свого сина, але вірно й глибоко відданий мені й нашому ділу.

Синові його не довіряйся — зрадник, перекидько, продажний, улазливий.

По скінченні жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем до здійснення нашого великого ідеалу. Благаю не відпихай його руки, приборкай свою непомірну вибагливість і гординю. Ніщо зразу не приходить.

Передаю у Твої руки коронку Зігфріда. Хочу вірити, що, незважаючи на всю Твою емансипацію, ти поставишся з відповідною пошаною до старого віщування: пропаде коронка Зігфріда — загине наш рід.

Працюй далі над собою, готуй себе бути на височині науки, досвіду, знання людей і свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобі всемогутній виконати покладену на Тебе долею велику місію! Твій нещасливий батько».

А ще через дві години до замку наспіває телеграфічне сповіщення: недалеко від Гамбурга в лісі знайдено розбитий аероплан і під ним трупи батька і брата принцеси Елізи.

Нещасливий, страшний випадок.

* * *

Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дім графа фон-Елленберга давненько вже не переживав такої тріпанини, шарування, вибивання. Три дні графиня бігає, як ізлякана мишка, що загубила нірку, з поверху на поверх, у все заглядає, від усього жахається, всіх дратує, всім перешкоджає.

Навіть зачучверений, буйний, набитий гудінням бджіл та джмелів сад постригли, причепурили, підперезали чистенькими стежками, доріжками — переполохали до нервового крику пташню, поруйнували комашнища. Хотіли знести стару альтанку з покришеними колонками, та Труда не дала: стала на порозі, схопилась обома руками за одвірок і рішуче заявила, що тільки через її труп вандали ввійдуть досередини.

Принцесі визначили апартаменти, які займав граф Адольф до свого шлюбу, позносивши туди все, що було найкращого в домі (Але Труда свого радіоапарата не дала: в цього Страховища є органічна потреба ставити опозицію до всього, що всі порядні люди шанують).

Назустріч князівні прибуває сам Адольф. Сам котячим кроком обходить апартаменти, тихим, ласкавим голосом робить матері кілька неприємних уваг, навіть до купальні устромляє горбасте матово жовте лице й велить перемінити килими. Гострі чорненькі очі графині неспокійно слідкують за кожним рухом опецькуватої, м’якої, з жіночим задом постаті сина. І коли його синювато сірі в жовтих віях очі повертаються до неї, вона вся зіщулюється, як старенька чорненька собачка під піднятою ногою хазяїна.

Старий граф виразно хвилюється. Ганса Штора не можна обдурити, — хвилюється граф, що тут казати. Та й е чого подумати тільки, хто має жити в його домі!

Рудяво-сивии, великий, як костистий старий віл, важко ходить старий граф по кімнатах, нахнюпивши стріху брів на суворо-іронічні очі, перебираючи пальцями на спині й щось про себе бурмочучи.

Зустріч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навіть невелику промову, яка була б іще поважніша, коли б граф часом не забував наготовлених фраз.

Після того він представляє високій гості всю свою родину. І в сиво-рудих серйозних вусах, подібних до пожовклого сіна, з кожною його атестацією миготить хвостик посмішки.

— Мій перший (і єдиний тепер) син, граф Адольф. Начальник особистої охорони і член особистого кабінету міністрів його величності голови Об’єднаного Банку й біржового короля Німеччини, Фрідріха Мертенса.

— Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатніх підстав Страховищем.

Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоняється князеві, а після того вибачливо посміхається на батькову характеристику старість треба шанувати навіть у її вибриках…

Труда ж не виявляє ніякої особливої поштивості до принцеси, але немає в ній і нічого страшного. Смугляве собі з синьою родинкою під вухом личко, здивовано-сумні, злегка пукаті очі старої бронзи, стрижене до плечей чорно-синє волосся. От собі гарненький індійський хлопчинка, чогось смутненький, скромний і такий ще дитинячий у милих, припухлих, темно-червоних устах. Страховище?!

— О князівно, цей скромний вираз, вигляд є тільки одна а ролей нашої талановитої артистки, її мрія . розважати шановну публіку на сцені театру. Поки ж що розважає нас.

Труда не червоніє, тільки ще смугліша стає. І не каже нічого на слова батька, а просто повертається і спокійно, тихо, зі спущеними вздовж тіла руками йде собі сходами наюру.

— От маєте!

Цей невеличкий смішненький інцидент розминає накрохмалену врочистість. Але, власне, офіціальна частина церемонії скінчена От тільки представить ще Ганса Штора Ганс Штор, як вартовий, стоїть при дверях або краще — як поставний, імпозантний міністр двору при виході монарха. Класично гарна голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла.

— Вірний мій слуга і старий друг, управитель дому, Ганс Штор.

І вже тоді веде принцесу Елізу нагору до її покоїв, з суворою, старечою, одвиклою галантністю розчиняючи перед нею двері.

І Еліза так само і на це спокійно та поважно хитає головою, як і приймаючи зустріч. Чорний шовк жалоби ще виразніше підкреслює молочно золотистий чистий овал над чорним коміром і важкі червоні крила волосся під сірувато-чорним серпанком капелюха. Ступає вона плавко, рівно, високо несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах великої ваги трагедії свого роду.

— Зразу видно кров! — побожно шепотить Ганс Штор графові Адольфові, поштиво розчиняючи перед ним двері на вулицю. Граф Адольф мовчки, швиденько, із співчуттям покивує головою й котячою інохіддю вислизує надвір до свого автомобіля.

З другого боку покоїв принцеси Елізи двері виходять на широку скляну терасу, а з неї збігають сходи вниз, у сад. І тераса, і сходи, і сад повні передвечірнього, ніжно-солодкого духу бузку, нагрітого сонцем Бджоли б’ються об горішні шибки й так по-літньому, по сільському дзижчать серед непорушних чужих пальм і кактусів, цих вічних бранців Європи.

І сад показує старий граф князівні Обведений високим муром, з облупленими урнами, хоч і причепурений, проте буйний і розтріпаний, забутий роками серед каміння й бетону велетенського міста, він має в собі багато затишних, сумних, сільських куточків. Милий сад, то правда, але граф міг би його й потім показати, не тепер, коли слід би було перенести увагу на важніше й цікавіше для принцеси.

Недалеко від дому, поблискуючи на сонці зеленкуватими й фіолетовими тонами старого скла, стоїть стара оранжерея. Одна половина її помітно відрізняється від другої і свіжістю скла й дахом із нової тонкої черепиці.

— Лабораторія!

І трудно розпізнати — чи гордість, чи насмішка в голосі старого.

Що за лабораторія? Принцесі цікаво знати? Гм, досить ці кава. Це лабораторія Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хіміка-аскета, великого вченого. Десять років він працює у своїй келії над знаменитим своїм відкриттям. Але ідею цього відкриття він так пильно ховає від усіх, що й сам її, здається, вже не може знайти.

А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цікава історія Дуже цікава. Років двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графові Адольфові, отому саме міністрові його біржової величності. А може, принцеса хотіла б присісти під отим кленом? Старі ноги графа нічого не мали б проти того.

І ніби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повільно, — чи серйозно, чи іронічно, бог його впізнає, — розповідає історію врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якісь дикі, скажені коні, наївність і геройство сина льокая, а в результаті — переламана льокайська нога.

А сад насмішкувато, іронічно шелестить кудлатим гіллям, і не знати — чи у змові він зі старим своїм хазяїном, чи про сто сам сміється з них обох.

— От така, князівно, сталася колись невеличка історія. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцеві та й його батькові за компанію їхні молоді мізки. Цебто я взяв на себе освіту дітей мого слуги. І треба сказати, що мої старання намарне не пішли. Старший, наприклад, десять років сидить у цій келії, нікуди з неї майже не виходячи й поклав ши собі виїхати з неї тільки на колісниці всесвітньої слави. Ходити бідолаха не може як слід, шкандибає, так поклав собі тільки їздити. Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цілком бездоганно цьому зламано не тільки мозок, але й усю душу, хоч він університету й не скінчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: