Макс поводить рукою до стільця й прибільшено насмішкувато посміхається.
— Може, присядеш «на хвилинку»?
Сузанна героїчно підходить до стільця, де сиділа Тіна, швидко, непомітно окидає його оком і з охочим виглядом сідає.
Макс теж сідає на своє місце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дівчина? Це—пр*ститутка, дочка одного його товариша.
І з чекаючою посмішкою пускає дим убік, щоб не курити на Сузанну.
Сузанна знов, наче вона й знала, наче так і слід, щоб у кімнаті Макса були пр*ститутки, охоче, з байдужою привітністю хитає головою. А очі вогко, про себе весь час сміються.
— Ця дівчина колись, як і я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу істоту, сина фабриканта. За це батько вигнав її з дому. Після того її вигнала вища істота. А коли вона стала тим, хто є, її вигнало наше морально-чисте громадянство.
— Ну, проте знаходяться такі, що й приймають? Га?
І Сузанна, сміючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко встає, — їй треба вже йти. На Макса солодко й ніжно віє її пахощами й духом волосся, від якого хочеться схопити вище ліктя цю точену руку й здушити так, щоб очі перестали посміхатись.
Ні про останнє побачення, ні про його листа вона навіть не згадує, — може, навіть і рада, що так вийшло.
Макс теж підводиться і теж ні слова про те.
— Коли ж на Гімалаї?
Сузанна безжурно знизує плечима. Невідомо. Коли збереться все товариство.
— Ми чекаємо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спішити. Заходь часом. Я, мабуть, ще тижнів зо два задержусь
Вона, переливаючись то ніжною ржею, то тьмяним золотом, поправляє капелюха і, насмішкувато сміючись очима, бадьоро, привітно простягає йому руку. Макс увічливо вклоняється й проводжає Сузанну до дверей на сходи. На сходах вона ще раз мило, ласкаво хитає йому головою й швиденько сходить униз, потьохкуючи прутиком.
Але як тільки грюкають двері за Максом, вона перестає тьохкати прутиком, перестає безжурно посміхатись і спішити. Сходить помалу, іноді прислухаючись догори й навіть зупиняючись І очі їй не сміються вогко й насмішкувато, — вони стомлені, тоскні й понурі.
А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисте ходить по кімнаті й посміхається. Ха! Прийшла показати, що їй начхати на нього. «Ми чекаємо на скульптора». Хто то «ми»? Ну, і чекай, будь ласка.
В кімнаті ще стоїть слід її пахощів, насмішкуватих, безжурних, байдуже привітних. Погляд Макса падає на зубну щіточку. Він люто хапає її, шукає, куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.
Потім сідає й рішуче підсуває до себе рукопис. Але в вухах волосяним свистом потьохкує прутик, і від цього в грудях кипить глухе, незрозуміле роздратування, неспокій, образа.
Очі його машинально бігають по рядках, нічого не бачачи, і раптом за щось зачіпаються. Макс приглядається й читає: «і яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щіточка для того, хто пам’ятає, що все це е життя, неповторне й дорогоцінне, може дати серед певних умов зворушену радість і красу».
Макс хитає голвою й кривить губи усміхом.
А він поводиться так, ніби його життя застраховане й цілком забезпечене найменше на п’ятдесят років. Очевидно, пам’ятати, вічно стояти з ліхтарем пам’ятання проти цих усіх «елементів» життя не гак легко, як записати на папір. І коли з’являється «елемент» у переливчастій сукні, з прутиком, з вог ким смішком, з недавно цілованими устами, то всі інші «елементи», а серед них і пам’ять, і смерть, і зубна щігочка мусять посгиратися, як стерлася Тіна.
Чи варто ж писати цілу книгу при те, з чого кілька рядків він так само виконує, як ті соціалісти, що пишуть величезні томи про соціалізм?
Сперши голову на руку, Макс похмуро дивиться вгору на вузенький клаптик вечірнього неба. Кучеряві хмаринки пороз тягалися, позагострювались, посіріли й стали подібні до снігових, шпилястих гір. А як чудесно було б лежати отак-о десь у височезних горах і дивитися в небо. Лежати й дивитись, без думок, без сумнівів, без скаженого гону й без вічної думки про те, що завтра ти, може, не бачитимеш більше ні гір, ні неба, ні самого себе. Лежати, цілувати землю, небо, хмаринки й почувати, що ти житимеш вічно, жадно, безкрайньо, що ти не можеш померти бо ти неподільна, чиста й безгрішна, як вони, частинка їх.
І що більше думає Макс, то дорожчими, любовнішими стають гостроверхі хмарини, то більше стихає роздратування й хатинка набирає тихого затишку разом із негарними, милими міхурами шпалер, які пані Гольман ніяк не збереться позаліплювати. Десь ізбоку сумовитим, задумливим контральто дзвонять у церкві. “Беннь! Беннь!”
Очі Макса падають на рукопис і читають: «…і яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щіточка…»
Макс стріпує чубом, швидко висуває шухляду, виймає зубну щіточку й односить її знову на комод. І зовсім не «яка не-будь», а чудесна, гарна, заслужена щіточка! Він вибирає їй найпочесніше місце, поруч із скринькою бритв (подарунком матері), й поштиво вклоняється перед нею.
І вмить його погляд падає на жовтеньку книжечку статуту Інараку. Наче наступивши на гострий цвях, він із жахом скидає руками, вихоплює годинника, дивиться, знову змахує руками, жужмом, з люттю засуває рукопис із усіма його «елементами» в шухляду, бурею вибігає з помешкання і скажено летить сходами вниз. І всі «елементи», самоцінні, неповторні, в паніці принишкли по куточках душі, як горобці перед нале-тілим шулікою.
***
— Товаришу Шторе, ви запізнились на двадцять хвилин. Роблю вам заввагу. Прошу заняти своє місце.
— Отже, більшістю голосів, товариші, постановляється першим розглядати питання про товариша Рінкеля. Слово має товариш Кестенбавм. Увага, товариші!
Товариш Штор винувато навшпиньках підходить до довгого столу, немов для вечері наготовленого, тихесенько сідає поруч із Шпіндлером і аж тоді швиденько з полегкістю витирає піт із чола, лиця, шиї, рук. І невже тільки він один запізнився? Так, здається, він один: Тіле, Шпіндлер, Клара, Гоферт, Брави Паровоз, Кестенбавм і Рінкель. Усі. Ну, добре, що і принаймні не спізнився на справу Рінкеля.
Товариш Кестенбавм нервово потирає під піджаком лівою рукою правий бік грудей. Ріденьке волосся вже прилипло йому до зморшкуватого чола; вже запалі, вузенькі хоровиті груди дихають нерівно, з хригом, стомлено. Ех, бідолаха! А бій же ще й не починався!
Товариш же Рінкель стоїть по другий бік столу, спершися влечем об одвірок та спокійно заклавши руку за пазуху й вибачливо, трошки гумористичне, але з пошани до зібрання стримано посміхаючись. Нижня соковита, червона губа трошки одвисла, і з за неї біло поблискують рівні, гарні зуби Гордовитий ніс випинає ще з більшою, ласкавою гідністю свою горбинку. Розумні очі поглядають із спокійним і веселим чеканням. Це, власне, буде не бій, а несподівана забавка, яку милий товариш Кестенбавм неодмінно хоче дати товаришам, милі товариші мусять прийняти її. Ну що ж, він жде перших нападів, слово за товаришем Кестенбавмом.
Надворі ще видно; ще вгорі на двадцятих поверхах будинків червоно-буряковим вітряним сонцем палають вікна. Надворі грюкіт, гуркіт, дзвякіт.
А тут, у кутках, суворо й поважно стоять, як вартові, інара-кісти, синьо-сірі, мовчазні тіні; портьєри на вікнах щільно, до найменшої щілинки позапинані, і над столом урочисто та строго не кліпає лампа. Сьогодні тут мають бути важні події.
Обличчя також строгі, сухі, позамикані на ключ цілковитої об’єктивності.
Слово за товаришем Кестенбавмом. Товариш Кестенбавм проводить пальцями по вусах, прочищаючи дорогу словам, хрипко й безуспішно викашлюється, зручніше вмощує праву руку на спинці стільця, потуплюється і, нарешті, скинувши догори малесенькою, стиснутою на висках голівкою, робить перший удар.
Він уважає за потрібне одверто й правдиво, як це приписує статут Інараку, заявити перед товаришами свою думку про товариша Рінкеля. На його думку, життя товариша Рінкеля ь сором і ганьба для Інараку.
Макс енергійно відтріпуе чуба з чола. Удар досить рішучий і сміливий. Браво, Кестенбавмчику!
Розуміється, товаришеві Гофертові це не подобається. Товариш Гоферт уже пильно, здивовано, як на диво якесь, витріщився на Кестенбавмчика.
Так, Кестенбавм одверто заявляє, що спосіб життя товариша Рінкеля — це спосіб життя не члена Інараку, а якого-не-будь легального соціаліста.