Товариш Гоферт цього, вже не витримує. Він строго підводить рівну, суху, як засушена риба, постать і м’яким, глибоким басом рішуче заявляє голові зборів свій протест проти таких образливих порівнянь. Він вимагає доказів од товариша Кестенбавма. Або зараз же взяти свої слова назад!
І так само рівно й строго сідає.
Але товариш Рінкель зовсім не почуває себе ні ображеним, ні навіть зачепленим. Господи боже, хіба ж можна ображатись тим, що каже милий, але хорий і такий собі бідолашнень-кий товариш Кестенбавм? Товариш Рінкель просто спокійно собі стоїть, спершися плечем об одвірок та вибачливо посміхаючись. Так стоїть доросла людина, коли маленьке розсерджене дитинча сердито б’є її своїми кулачками іпо ногах, не маючи змоги дістати навіть до живота.
Товариш Гоферт вимагає доказів. Будь ласка, Кестенбавм зараз їх подасть усьому зібранню. Будь ласка.
І Кестенбавм із стримано-скупченим виразом почервонілого на вилицях, недужого лиця рішуче й загрозливо лізе в кишеню. Голос йому хрипкий, шершавий, з присвистом, з шипучою ноткою, від якої Максові весь час хочеться прокашлятись. Кестенбавм витягує якісь папери й тримає їх у руці.
Будь ласка. От зразки невинних розваг депутата рейхстагу, офіціального члена соціал-демократичної фракції й дійсного члена Інараку, пана Рінкеля. Перший зразок.
Кестенбавм дрижачими пальцями вибирає з купки папірець.
Пан Рінкель в окремому кабінеті ресторану «Білий Прапор» у товаристві відомих буржуазних адвокатів і акціонерів славного «Прогресу». Голі жінки, вино, цинічні розмови про робітництво, про Інарак, нарешті, дика, безсоромно-дика оргія. Пан Рінкель трохи не на чолі цього паскудства. Неправда може?
Товариш Рінкель старається не засміятись. Силкуючись бути зовсім поважним, він ласкавим, лагідним голосом каже:
— Неправда, товаришу Кестенбавме.
Кестенбавм на момент аж тетеріє від цих слів, а головне від тону й поведінки Рінкеля. Неправда?! Він не був у суботу того тижня в ресторані «Білий Прапор»!
Ні, Рінкель там був, але оргії, голі жінки й тому подібна нісенітниця, — це просто містифікація бідного товариша Кестенбавма якимсь гумористом.
Голова зборів Паровоз Бравн просить товариша Кестенбавма не входити в сепаратні балачки й провадити свою промову до кінця. Після того матиме слово товариш Рінкель, який дасть разом усі свої пояснення.
Добре. Товариш Кестенбавм провадить далі свою промову. Він виймає папірець за папірцем і викладає зразки життя пана Рінкеля, депутата рейхстагу. От пан Рінкель, як знавець і меценат мистецтва: він дарує цирковій артистці брильянтові сережки. От пан Рінкель заробляє в поті чола свій хліб: бере хабар од клієнта противної сторони. От пан Рінкель ухиляється дати звідомлення з тих грошей, які він узяв при експропріації банку в Гамбурзі.
І папірець за папірцем витягають дрижачі пальці з купки паперів, зразок за зразком викладає хрипкий із присвистом голос, удар за ударом падає на противника. Замкненість облич уже розмикається, вони стають похмурі, уважливі, насторожені. Погляди все частіш і частіш пильно й непомітно свердлять товариша Рінкеля. Навіть Гоферт уже не збирає здивовано обурених густих зморщок над бровами, уже й він поглядає то на одного, то на другого допитливо, трошки злякано.
У Кестенбавма пальці вже не трусяться так неупевнено й нетерпляче, і голос уже не такий рвучкий, і дивиться він уже не з таким напруженим задерикуватим завзяттям. О, він б’є вже певною, злісною, накипілою й вірною рукою.
І, розуміється, перемога була б цілком на його боці, коли б противник відчував ті удари. Але то диво, що той стоїть собі все так само невинно, незаймане, спокійненько й з таким виглядом, наче товариш Кестенбавм розповідає не про його ці всі речі, за якими стоїть смертна кара, а невдало комічні анекдоти про когось іншого. Йому й трошки смішно, і трошки соромно за товариша Кестенбавма, і трошки вже нудно від занадто довгого розповідання. Його вже навіть трошки сердить навріписте, зле дитинча, яке дряпає, щипає його за ноги. Він міг би одним рухом просто відкинути його від себе й скінчити всю «боротьбу», але… нехай уже докінчить своє щипання до краю. І він із розуміючим, вибачливим усміхом поглядає на товаришів, часто злегка знизуючи плечима.
І товариші від цього ще більше хмуряться та ще уважніше подивляються й на нього, і на товариша Кестенбавма: хто ж із них, власне, божевільний — Кестенбавм чи Рінкель? Хто з них так сміливо грає своєю головою? Хто сміє так жартувати з Центральним Бюро Інараку Німеччини?! Бо тільки божевілля може дозволити собі або так обвинувачувати невинного товариша, або, будучи винним, так цинічно, так нахабно не винно поводитись.
Макс, понуро насупивши брови, неодступно, вперто вдивляється в гарне, здорове, з гордим носом і таке спокійне, вибачливе, повне внутрішньої гідності й поважності лице Рінкеля. Невже все це неправда, що так жагуче, так переконано, так певно викрикує Кестенбавмчик? Кестенбавм не бреше и не може брехати. Але не бреше й це спокійне, вибачливе, глибоко певне в собі лице. Не можна так брехати! Можиа брехати словами, але цим спокійним, трошки жаліючим, лрощаючим і лагідним блиском очей брехати не можна. Що ж це таке? Якесь непорозуміння?!
Але коли правда все, що каже Кестенбавм? Коли дійсно Рінкель і оргії справляє, і хабарі бере, і організаційні гроші краде, і є тайний акціонер «Прогресу»? То що ж це тоді таке? Це ж глум з Кестенбавма, з Макса, з Шпіндлера, з усіх тих, хто взяв хрест і пішов на розп’яття?! Кестенбавм, який де пфеніга віддав усі гроші, взяті Інараком під його кермою з банкірського дому Фогта, який ее хоте за організаційні гроїгі поїхати на пару місяців полікуватись, який помирає над своего друкарською машиною, що ж повинен почувати цей самиї Кестенбавм, вірячи, що все це правда? А що решта новиина почувати?
І Макс обводить поглядом лонуро-слухаючі, нахилені до столу голови. От кучерявий, величезний Бравн з димно-чорними кудлатими кучерями, подібними до клубів диму паровова. Голова професійного союзу металістів Німеччини, особа, яка може мати кияжі палаци, яка до самої смерті може пишатись легальною, «законною» пошаною панів банкірів. Вій член Інараку, він живе як маленький урядовець, він одрікся батька, матері, партїі, самого себе і щодня готовий на смерть.
От Гоферг. Милий, висхлий хухедний Гоферт. Він — професор математики, він — поважний бюргер, він — кандидат на славу знаменитості. І він—член Інараку, він так само, як Кестенбавм. як Тіле, як усякий член Центрального Бюро, виконує найнебезпечиіші доручення організації. І він живе, як аскет, дозволяючи собі тільки єдину розкіш: чисте, строге убрання.
От Клара, та сама Клара, яка обцілувала всіх, ідучи на виконаний смертного присуду над райхсканцлером Зайделея, яка сама собі поцілувала руку иа прощання з собою.
Що ж вони повинні почувати, прииускаюта, що Кестенбавм каже правду?!
І Макс чує, як у яьому зиову ворушиться чудес бажання, що виникає в ньому завсігди, як вій бачить Рінкеля: підійти до нього, схопити ззаду за комір, сильно струснути и подивитись, чи не струситься з нього ця така імпозантна, авторитетна гідність і чи не пролупиться крізь неї щось інше, і чи не буде те інше — справжнє. Тільки тепер це бажання зле, непокійне, сласне.
А бідний, маленький, з запалими грудьми й висками Кестенбавмчик, зовсім захрипнувши, уже відіпхнувши стільця, — на якого чорта йому стільці! — вже не витираючи поту, вже не вважаючи на постукування олівцем Паровоза, жагуче тягнеться весь до Рінкеля. Губи його трусяться, покривлюються, в кутках негарно збилась білою піною слина, слова рвуться пошарпаними шматками, — він от-от або кинеться скрюченими руками в чисте, випещене, поважне лице Рінкеля, або вдариться головою об спинку стільця й ввскливо з рясними слізьми заридає. Бо Рінкель же був його учителем. Рінкель же був його проводирем у соціалізмі, Рінкеля ж він сам увів до Інараку, за Рінкеля вій готовий був ручитися своєю бідною головою з запалими висками.
— Та я вас питаю, товариші, я нас питаю, який же може бути той соціалізм, який робитиметься отакими руками?! Та яке ж довір’я може бути в мас, коли їм стане відомо, що цей пан — член Інараку? Та як ми сміємо судити й карати дру гих, коли ми самі такі?! Ми — банда розбійників! Чуєте ви мд — банда розбійників!