Сонячна машина – Володимир Винниченко

Тіле — заклопотаний. Сокирчастий ніс так смішно й мило нюхає в повітрі. Любий Тіле, він страшенно нагадує довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, ніщо не має ніякої ціни — тільки дичина. Він бере Макса за відвороти блузи й ніжно, благальне, заклопотано вдивляється в лице його.

— Знаєте, Шторе, ми їх тепер мусимо піймати. Розумієте? Мусимо оповістити, голубчику, не можна. За всяку ціну! Ради бога, голубчику!

І так, наче Макс усе ж таки сперечається з ним, переконано, ніжно й заклопотано доказує, що без оповістки ще можна б дозволити собі невдачу, але тепер — усі шляхи перекопані.

І раптом Макс одразу розуміє, через що Берлін, біржа, робітництво, обивателі так хвилюються. Адже й раніше ні для кого не було тайною, що Інарак хоче вбити Мертенса, що були навіть замахи. Чого ж не хвилювалися так тоді? Бо тоді не було присуду, оповістки. В цих плакатах, у надрукованому підписаному папері для маси є щось офіційне, гіпнотизуюче, переконуюче. Значить, Інарак має силу й змогу покарати, коли так про це сповіщає? Значить, уже от-от це має статись?

Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку ціну Макс цілком розуміє благальний голос Тіле. От тільки голова страшенно горить і все тіло палає, як у гарячці. А з вікна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокійним, моторошним!

Тіле все ж таки не випускає відворотів блузи Річ у тім, що не треба нехтувати ніякими можливостями. Ради бога, нічим не гидувати! Моральні, політичні, амбіційні, всяьі-всякі мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тільки одну ціль на оці й для неї на всі способи йти, усім жертвувати. Наприклад, справа з Рііікелем.

Макс стріпує палаючою головою. Ага. Рінкель. Це ж правда, Рінкель теж існує на світі. Але як це давно-давно щось таке було з ним!

Макс визволяє блузу з цупких пальців Тіле й лягає в фотель. Так, так. Ну, що він, тон Рінкель? Де він сидить?

Він сидить добре, в льоху «лісової лабораторії». Камера добра, нічого. Але річ не в тому. А в тому, що він запевняє, що був у Елленберга з метою дістати через нього можливість пройти до Мертенса. І вже той йому обіцяв. Він не хотів нічого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнічений, зовсім убитий і такий жалюгідний, що аж дивно. Навіть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт — страшне непорозуміння, помилка, що він, навпаки, заслуговує з боку організації на всяке признання за свої заходи Ну, і от що його з ним робити?

Макс заплющує очі й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Він швидко розплющує їх і гуд зникає, але в висках ритмічно, швидко, гарячкове гупає кров.

— Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?

— Розуміється, розстріляти. Все бреше.

Тіле заклопотано зітхає й сильно тре долонею підборіддя. Так, розстріляти не трудно, це — не штука А втім, ану ж не бреше? Як це перевірити? А що, як Рінкель дійсно в цій справі був у Елленберга? І має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?

— Бреше. Нічого не має. Фу, як нестерпно душно.

Стає вже темно. Чи то від хмар? Раптом уся темна стіна проти вікна злітає кудись угору, і замість неї синювате білим, сліпучим світлом мерехтить екран і моментально зникає. В хаті стає темніше, а Тіле й усі предмети огортає сіре павутиння. І вмить над містом із металічним тріском розривається страшенний гуркіт і довго котиться, підстрибуючи по небу глухими грізними розкотами.

Макс ізривається з фотеля й підбігає до вікна. В очі йому ріже зеленкувато-білий велетенський зигзаг, що перерізує все небо, і над самою головою, немов на горішньому помешканні, з дзвінкітним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон заліза, прокочується грім. За ним—другий вагон, третій. Хтось м’якими гігантськими ногами бігає по залізному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всім тілом.

Макс витягує обидві руки в вікно, до неба, широко розкриває очі, і дух йому забиває від незрозумілої дикої, кричущої радості.

Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тіле, але він зараз же тоне в гуркоті грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумі дощу.

Раптом Макс чує, як Тіле сильно шарпає його за руку. Макс озирається. Перед ним на мить миготять злякані, жадні, радісно-люті очі Тіле.

— Швидше! Біжім!.. Мертенс!

І Тіле прожогом вилітає з кімнати. Макс, увесь повний грому, радісно-лютих очей Тіле, нерозуміння й захвату, зривається з місця й біжить за ним у розчинені темні двері.

***

Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палаці Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бігають величезними коридорами урядовці, так само цокочуть, як величезні коники, писальні машини, так само невтомно працюють усі палацові апарати. А тиша, проте, залягла в цьому гомоні — понура, нашорошена.

Граф Елленберг од самого ранку не виїжджає з території палацу. Він сам дає накази офіцерам охорони, сам навіть перевіряє пости, сам обходить усі коридори, що прилягають до покоїв пана президента. Але що діється в самого пана президента, він не знає — пан президент зовсім забув про існування графа Елленберга, не те що не кличе, а навіть не згадує про нього.

І тільки через Вінтера графові Елленбергові, міністрові охорони, відомо, що пан президент цілком спокійно, навіть гумористичне поставились до ідіотичної оповістки інараківськоі банди, що працюють, як і щодня, з невтомною енергією, хіба що тільки дуже гніваються на «йолопів» на біржі (та на вкладників). Навіть хотіли їхати до Банку, щоб показатися публіці й завдати їй гарненького прочухана за легкодушність. Але Штіфель і райхсканцлер, спасибі їм, одрадили й стримали пана президента від цього небезпечного кроку.

Граф Елленберг м’яко, роздумливо, зовсім нечутно ходить по кабінету, нахиливши горбкувату голову. І вмить зупиняється, підводить лице й широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирішено! Гра — так гра!

Він кличе генерала палацової охорони й дає йому накази. Через півгодини-годину він буде назад. Телефоном його можна знайти в домі батька його, графа фон Елленберга.

Вітер б’є в лице пружинистими крилами. Жовте небо набирає димної, закуреної густоти. На вулицях незвичний рух. Біржа в паніці розбіглась Банк майже в облозі. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк, революція, катастрофа. Хе!

Граф Адольф нетерпляче потирає свої м’які, жіночі коліна. Хто знає, чи не прислужився!Інарак панові президентові?

Камердинер Фріц не відважується зголосити її світлості принцесі графа Елленберга — у принцеси болить голова, і вопи звеліли не турбувати їх нічим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фріца и наказує негайно зголосити її світлості.

Дійсно, очі її світлості стомлені, мляві й трошки червонуваті, наче від вітру або від сліз. Але хору свою голову вона тримає так твердо, рівно й неприступно, що ніяка хороба не підступиться.

Граф Елленберг зразу ж приступає до суті. Він не-хоче й не сміє довго затримувати її світлість тою справою, яка привела його сюди без попередження.

Дійсно, граф Елленберг має вигляд рішучий, суворий, урочистий. Він не посміхається, не вигинається, не заглядає в очі принцесі.

Її світлості, звичайно, відомо про нахабний розбишацький виступ Інараку? Розуміється. Все громадянство, не виключаючи соціалістів і робітників, обурене на цих бандитів страшенно. Нічого страшного, звичайно, не може статись. Але під умовою все ж таки повної розсудливості. Наприклад, не підставляти навмисно свої груди під револьвер тих бандитів.

Князівна Еліза переводить зелені стомлені очі від вікна, в якому розкудовчено гойдаються віти дерев, і пильно зупиняє їх на м’якому носі графа Елленберга.

Так, цілком свідомо, умисно підставляються груди. Груди пана президента. Граф Адольф говорить із її світлістю цілком одверто, інтимно, знаючи, що вся розмова лишиться між ними. Отже, хоч це і дивно, і неймовірно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скінчити своє життя самогубством. Намір цих бандитів є для нього зручний привід. Наприклад, йому, графові Адольфові, треба було надлюдської натуги, щоб стримати пана президента від наміру поїхати на біржу й виступити з промовою перед юрбою Намір цілком ясний: підставити себе під бомбу інаракіста, загинути самому й загубити з собою сотні людей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: