Варто ж було для такого непишного фіналу турбувати її світлість пишними парадами.
Але пан президент ні про які бомби й не думає. Нема на світі ніяких бомб, ніяких інаракістів — нічого. Тільки його міць, влада й радість. Хто сміє противитись його силі? Хто сміє не вірити в нього?!
Спухле, темно-буре, понуро п’яне лице неба все нижче та нижче присувається до землі. Розкудовчені, брудні, густо сині патли хмар черкають об дахи велетенських башт і небошкрябів. З-під патлів скажено й грізно блискають косі, сліпучо-фосфоричні очі. І тоді все набухле, п’яне лице сласно, грізно реве, гарчить, клацає зубами, регоче металічним реготом.
Маленьке авто палацового урядовця зупиняється біля театру. З нього виходять дві постаті и скромно проходять у двері. Вони запізнилися на виставу, перша дія давно вже почалась.
Але вони не хапаються.
Дійсно, перша дія нової опери вже майже кінчається. В театрі висить мрійна, півтемна тиша. В тиші гойдається золотисте, ніжне мереживо звуків. Голови слухачів, як ряди позастромлюваних на темний оксамит головок від шпильок, непорушно куняють у теплій, затишній, помережати півтьмі.
І раптом ці голови, як голівки маку під непокійним вітром, починають ворушитись, нахилятись одна до одної, шепотітись і все повертатись в один бік до ложі президента Об’єднаного Банку Фрідріха Мертенса. Там видно широкі плечі, могутні червоні груди н важку, чавунну голову з квадратовими щелепами. Постать спокійно й рівно сидить біля самого бар’єра.
— Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..
Рух стає більший, виразніший, шепотіння переходить у дзижчання. Артисти починають поглядати на публіку, перезиратися між собою, повертаючи обличчя до ложі Фрідріха Мертенса.
А постать сидить непорушне, важко, чавунно. Серед голів шамотня. Дехто встає й швиденько починає сунутись назад, до виходу. Дзижчання робиться дужчим, покриваючи звуки музики. Непокій, замішання, тривога, захват, подив шугають по залі, віють шелестливими крилами.
Вмить десь ізгори чується крик. Хтось ізлякано гуркотить стільцем. Голови підводяться. Крик повторюється збоку виразно, голосно!
— Слава Фрідріхові Мертенсові!
І, наче прорвавши заставку, цей крик упускає в залу бурхливий, лопітливий вихор оплесків. Він підхоплює всі постаті, підносить їх на ноги, сповнює їх завзяттям, радістю, захватом. І ті, що найбільше тільки-но шепотілись у тривозі й страху, що товпились до виходу, ті найдужче плещуть і найголос-ніше кричать:
— Слава! Слава! Слава Мертенсові!
Музика спиняється. Артисти підходять до рампи і, повернувшись до ложі, бурно, з ентузіазмом плещуть.
Ярке світло заливає весь театр. Ложі, партер, гора — все повне махаючих, плескаючих рук, розкритих ротів, блискучих фанатичних очей. Величезне страховище-юрба ошкірилась усіма своїми шерстинками, швидко тріпає й тріскотить ними й реве в дикому сліпому екстазі.
Фрідріх Мертенс помалу підводиться, повертається всім присадкуватим тілом до роз’ятреного захватом тисячоголового страховища й з посмішкою киває йому головою. Буря ентузіазму громом і ревищем проходить юрбою від цього кивка.
— Слава!! Слава!! Слава героєві Мертенсові! Смерть бандитам! Хай живе Мертенс! Слава!
Граф Елленберг стоїть у найдальшому куточку ложі — тут як-не як, а більше шансів на те, що бомба його не зразу розірве На його думку, панові президентові можна цілком вільно вже задовольнитися цим тріумфом: папери Об’єднаного Банку піднято так, як їх не могли б піднятти десятки хитрих комбінацій.
Пан президент уклоняється, спасибі йому, і йде з ложі. Театр реве, тупотить, тріщить оплесками. Тепер тільки б устиг пути сісти в авто й від!їхати. Тільки б од!їхати від цього страшного театру!
Але це не так легко зробити. Страховище з ревом і криком виливається з зали в коридор, підхоплює пана президента на руки й несе його над своїми головами, наче навмисно підставляючи під кулі інаракістів. Бідний пан президент безпорадно подригує ногами, виривається, гиркає, обливається потом, але оскаженіле страховище тільки реве, душиться від захвату та любові й несе свого ідола на собі.
Граф Елленберг протискається вперед, хапає перше авто, яке попадається біля входу, і справляє до нього ревуще страховище з паном президентом на руках.
Небо шипить рясним буйним дощем і реве назустріч юрбі, розриваючись, як від бомби, на шматки.
Мокрий, пошарпаний, пожований страховищем пан президент нарешті виривається з обіймів його й ховається в авто Реве юрба, реве небо, реве автомобіль, лопотить дощ, лопотять мокрі руки, блискають блискавки, ліхтарі, сотні очей…
Граф же Елленберг не блищить і не лопотить, — він увесь щемить нетерплячкою, він усіма м’язами, нервами, пальцями рук і ніг витягається, помагаючи автомобілеві вибратися з юрби екіпажів. Не може ж буть, щоб тут десь не було інаракістів! Не може того бути! Коли вони не насмілились пустити в повітря театр і тисячі невинних людей, то вони не пошкодують якусь пару автомобілів із шоферами.
Раптом над головою із страшенним тріском і гуркотом розкочується вибух. Бомба? Грім?
Авто видирається на чисту дорогу й несеться вулицею. Пан президент, відкинувшись назад, весело витирає лице, шию, руки й важко дихає. Ну, що? Нам’яв вуха? Що? Ні? Де ж ті паршивці з своїми бомбами? Га?
Видушуючи колесами, як із сикавок, струї води, до театру підлітає друге авто. В ньому сидять Тіле й Макс. Дощ заліплює віконця, але й крізь заплакане скло видно, що юрба, як після закінченого свята, живо, піднято колихаючись, улива ється знову в театр.
Тіле люто зціплює зуби. Пізно — втік товстошкурий бегемот.
***
Задоволене відкашлюючись у сиву розпатлану бороду, з гуркотом тупотить на захід грім. Тьмяними слізьми перешіптуються в ошелешеній, притихлій тьмі нагойдані, натіпані дерева, часом потрушуючи нам’ятими чубами. Стомлено, з полегшенням дихає трава, земля, заплакані квіти.
На терасі з зачиненими вікнами нудьгують і заздрять непорушні пальми, ніколи не тіпані вітрами, не поливані дощами. Поміж ними, зчепивши пальцями за спиною вузлуваті, кістясті руки, помалу, важено рухається граф Елленберг. З вікон Трудиної кімнати на терасу лягає тьмяний зеленкуватий просто-кутник світла. І коли постать графа перерізує його, біля ліжка Труди до вікна повертаються дві голови. Повертаються й пильно слухають.
— Невже, мамо, він насмілиться?.
— Тш! Ні, він не насмілиться. Але скажи, Фрідо, ти певна, що Труда взяла купіль із льодом?
— Я ж тобі кажу, мамо, що я сама бачила лід, як вона несла його у ванну. Вона зробила це навмисне, щоб захоріти й померти!
Графиня з тремтінням зітхає. А Труда не чує ні цього зітхання, ні покашлювання грому, ні мокрого перешіптування саду, ні важких, навантажених думками й ваганнями кроків батька під вікном на терасі. Не чує вона й жахного напруженою чекання двох схилених над нею голів. Уста зачервонілись, запеклися, потріскались, як перестиглі вишні на пекучому сонці. Оголені, смугляво-перламутрові руки цупко вп’ялися в простирадла, очі цупко впилися в гарячі образи — свої, мінливі, химерні.
Двері тихо, повільно, як у снах перед появою примари, розчиняються. Понуро похиливши голову, несучи на широкій горбатій спині сувору рішучість, тихо входить у зеленкуватий присмерк старий граф.
Графиня швидко підводиться й заступає своїм маленьким, хижо напруженим тілом гаряче ліжко, і з очей її витягаються гострі наготовлені кігті. Фріда боязко стає поруч, широко розплющивши злякані, чекаючі очі, готова кожної хвилини наповнити їх жахом і слізьми.
— Вийдіть обидві. Я хочу побути сам із Трудою.
— Ми не вийдемо.
Маленька чорненька постать із високо, рішуче, непохитно підведеною, застиглою в чеканні головою здається великою, висіченою з чорного граніту. Стомлені очі в зеленій півтьмі твердо й хижо слідкували за кожним рухом.
В сивому вусі, позелененому збоку тьмяним світлом, ворушиться неохочий усміх.
— Викину силою. Виходьте краще так. Швидше.
— Що тобі треба тут? Як не сором: використовувати хоробу для своїх гидких підозрінь. Підслухувати маячіння хорої дитини Кати так не…
— А, значить, є що підслухати? Ну, виходьте, я вам кажу. Фрідо, марш.
Фріда зустрічається широкими очима з грізними ямками під насупленими кущиками брів і злякано тулиться до матері. Графиня обнімає її однією рукою, а другу витягує вздовж ліжка Чорна й біла постать тісно зливаються.