Сонячна машина – Володимир Винниченко

Раптом над головою із страшенним тріском і гуркотом розкочується вибух. Бомба? Грім?

Авто видирається на чисту дорогу й несеться вулицею. Пан президент, відкинувшись назад, весело витирає лице, шию, руки й важко дихає. Ну, що? Нам’яв вуха? Що? Ні? Де ж ті паршивці з своїми бомбами? Га?

Видушуючи колесами, як із сикавок, струї води, до театру підлітає друге авто. В ньому сидять Тіле й Макс. Дощ заліплює віконця, але й крізь заплакане скло видно, що юрба, як після закінченого свята, живо, піднято колихаючись, улива ється знову в театр.

Тіле люто зціплює зуби. Пізно — втік товстошкурий бегемот.

***

Задоволене відкашлюючись у сиву розпатлану бороду, з гуркотом тупотить на захід грім. Тьмяними слізьми перешіптуються в ошелешеній, притихлій тьмі нагойдані, натіпані дерева, часом потрушуючи нам’ятими чубами. Стомлено, з полегшенням дихає трава, земля, заплакані квіти.

На терасі з зачиненими вікнами нудьгують і заздрять непорушні пальми, ніколи не тіпані вітрами, не поливані дощами. Поміж ними, зчепивши пальцями за спиною вузлуваті, кістясті руки, помалу, важено рухається граф Елленберг. З вікон Трудиної кімнати на терасу лягає тьмяний зеленкуватий просто-кутник світла. І коли постать графа перерізує його, біля ліжка Труди до вікна повертаються дві голови. Повертаються й пильно слухають.

— Невже, мамо, він насмілиться?.

— Тш! Ні, він не насмілиться. Але скажи, Фрідо, ти певна, що Труда взяла купіль із льодом?

— Я ж тобі кажу, мамо, що я сама бачила лід, як вона несла його у ванну. Вона зробила це навмисне, щоб захоріти й померти!

Графиня з тремтінням зітхає. А Труда не чує ні цього зітхання, ні покашлювання грому, ні мокрого перешіптування саду, ні важких, навантажених думками й ваганнями кроків батька під вікном на терасі. Не чує вона й жахного напруженою чекання двох схилених над нею голів. Уста зачервонілись, запеклися, потріскались, як перестиглі вишні на пекучому сонці. Оголені, смугляво-перламутрові руки цупко вп’ялися в простирадла, очі цупко впилися в гарячі образи — свої, мінливі, химерні.

Двері тихо, повільно, як у снах перед появою примари, розчиняються. Понуро похиливши голову, несучи на широкій горбатій спині сувору рішучість, тихо входить у зеленкуватий присмерк старий граф.

Графиня швидко підводиться й заступає своїм маленьким, хижо напруженим тілом гаряче ліжко, і з очей її витягаються гострі наготовлені кігті. Фріда боязко стає поруч, широко розплющивши злякані, чекаючі очі, готова кожної хвилини наповнити їх жахом і слізьми.

— Вийдіть обидві. Я хочу побути сам із Трудою.

— Ми не вийдемо.

Маленька чорненька постать із високо, рішуче, непохитно підведеною, застиглою в чеканні головою здається великою, висіченою з чорного граніту. Стомлені очі в зеленій півтьмі твердо й хижо слідкували за кожним рухом.

В сивому вусі, позелененому збоку тьмяним світлом, ворушиться неохочий усміх.

— Викину силою. Виходьте краще так. Швидше.

— Що тобі треба тут? Як не сором: використовувати хоробу для своїх гидких підозрінь. Підслухувати маячіння хорої дитини Кати так не…

— А, значить, є що підслухати? Ну, виходьте, я вам кажу. Фрідо, марш.

Фріда зустрічається широкими очима з грізними ямками під насупленими кущиками брів і злякано тулиться до матері. Графиня обнімає її однією рукою, а другу витягує вздовж ліжка Чорна й біла постать тісно зливаються.

— Ми не вийдемо!

Граф мовчки підходить, бере кістястими пальцями чорну тоненьку витягнену руку й виводить матір із дочкою з кімнати. Чорна тоненька рука випручується, чорна маленька постать опинається, вигинаючись. Біла постать труситься й безвольна хитається за кожним рухом чорної. Але кістясті величезні пальці залізно, мовчки тягнуть і, здається, можуть підняти обидві постаті в повітря й викинути їх крізь вікно.

Старий граф замикає двері на ключ, запинає портьєри на вікнах, уважно й понуро оглядає все навкруги й підходить до ліжка. Тільки на столику та на підлозі круг нього молочно-білим колом сумує світло, все ж останнє — в зеленій, густій, затихлій тіні.

Старий граф стоїть непорушне біля ліжка, згорбивши спину, похиливши голову. На притупленому кінчику носа Труди скляни блищить зелена смужка. Під заплющеними очима глибокі фіалково-зелені западини. Темні уста напіврозкрились, зашерхли палом, важким диханням. Дрібно, поспішно, легковажно-весело, як коник у траві, стрекотить десь годинничок.

Старий граф озирається, обережно підсуває фотель і сідає. Оголені плечі, оголена смугляво перламутрова рука (така жіноча, кругла вгорі й зворушливо-дитяча на кінці) із зеленкуватими тінями ритмічно, важко дихають у мовчазній, завзятій, невидній боротьбі.

— Абсолютно несмачно… — раптом байдуже шепоче непорушна голівка, і смажні темні уста зневажливо кривляться. Старий граф у чеканні перехиляється над ліжком.

— Взагалі, дали б мені спокій. Ну, для чого стукать, я не розумію? Ах, та боляче ж!

Труда круть головою по подушці, ухиляючись од ударів, кривить із упертим болем лице, зціплює зуби, мугиче, стогне, але ні за що не просить милосердя. Пальці вгреблися в простирадло и закоцюбли в стражданні.

Старий граф обережно, ніжно гладить долонею по скрученій, уп’ятій у ліжко руці й шепоче:

— Трудонько!.. Трудонько!..

— І не скажу! І не скажу! Ну, нехай і Макс! І не скажу!

Голос хрипкий, чужий, мертвий. Смугляве, вкрите зеленою тінню лице, поламане нестерпним болем, погнуте, як ногами потоптане, пашить вогнем, шумно, шершаво, трудно дихає, задихається.

І раптом усе тіло з лютою натугою, з одчаєм стріпується, скидаючи з себе страшенну, задушливу вагу. Воно корчиться, виривається, викручується, голова відкидається назад, зламаною дугою випнувши горло, шукаючи манесенькоі щілинки з повітрям, а пальці скажено, із сухим дряпанням гребуть по простирадлі.

— Трудо! Трудонько! Дитинко!

Ах, тіло корчиться, вигинається.

Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною ніжністю, з випущеною на волю любов’ю, з тремтячими, старими, одвис-лими від одчаю губами гладить скорчені руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над ліжком, шепоче старі, не забуті, але глибоко-глибоко заховані слова, від яких віє дитячими, атласово теплими ніжками.

— Туді!.. Крихітко єдина .. Туді!.. Ну, що ж це? Туді Не треба…

Старі, тремтячі, як дерев’яні габлі, руки безпорадно обнімають скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тіло, захищають усією кров’ю своєю від незримого ворога, торкаються то тут, то там ніжної гарячої шкіри, гладять, голублять.

— Туді! Туді, ніжна моя! Туді!

І потроху закинута назад голівка вирівнюється, дуга горла опадає, руки слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рівніше Старий граф із ніжною судоргою обхоплює габлями розпатлану голівку й жадно, злодійкувато, ненаситно цілує гарячі, випуклі повіки очей, щоки, пукате, вперте, розумне чоло, хлопчачі, зашерхлі гарячою шкуринкою уста. Він хапається, тремтить, мучить затиснену в долоні голівку й стогне від щастя й муки.

— Туді моя! Туді, єдина дівчинко! О Туді!

Він хапає в руки смугляву знесилену ручку і зверхнім боком притуляє її до свого незвично розгаряченого, огрітого рідким вогнем, одвислого, з колючими суворими кущиками брів лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й пашить вогнем.

У двері стукають .Старий граф поспішно й обережно кладе руку на простирадло. Потім насуплює сиві стріхи на очі, помалу встає й підходить до дверей. Одчинивши, мовчки впускає графиню. Тривожно шукаючі очі матері швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим’я корови, щоками й бачить: воно щось ховає в собі, щось задоволене і, значить, вороже до неї й до тої істоти, що там, на ліжку.

Не кажучи ні слова, граф важко виходить із кімнати на терасу. Вікна розчинені. Пальми, ніколи не кудовчені бурями й дощами, жадно дихають вогкою свіжістю бурі. У вікна здивовано вгорі кліпають дитячі очі зір. Із саду віє духом дитинства, ніжними атласистими ніжками, любими вечорами, коли не займана білість крихітного ліжечка робить жичтя зворушливо важним.

Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотінням обзивається грім.

***

З доктором Рудольфом діється щось цілком непевне. Він уже з тиждень нічого не їсть, ані рісочки, ні вранці, ні вдень, ні увечері. Все, що приносить йому Кеті, він систематично відсилає назад, навіть не подивившись на страви. Тільки весело, радісно сміється з дивування й страху доброї дівчини, любовно обнімає за плечі й говорить їй чудні слова, від яких Кеті стає моторошно. А очі доктора Рудольфа блищать, як мокрі шибки на вікнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких волосинках уст невтримно тріпотить сонячною, переливчастою росою посмішка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: