Тоді пан президент підводяться й урочисто кладуть руку на плече графа Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечі, як пташку, що несподівано сіла, теж підводиться.
— Графе! На вас складається честь зробити цю дівчину моєю дружиною.
Найодважніші люди бентежаться, коли мріяна фортеця несподівано з’являється перед їхніми очима.
— Я безмірно дякую панові президентові за цю високу честь, але… але… дозвольте завважити, пане президенте, що труднощі цього доручення рівняються честі його. Як панові президентові відомо…
Пан президент здіймає руку з плеча й похмурює брови.
— Для довіреної особи Фрідріха Мертенса нема непоборних труднощів. Що? До вашого розпорядку, пане міністре, державна сила Німеччини, половина її національного майна, моє ім’я, ваш розум і розсудливість принцеси, яка, сподіваю ся, є в неї Досить? Що? Га? Ніяких більше слів.
Граф Адольф мовчки вклоняється. Пан президент тикає йому куцу товсту руку, другою рукою міцно б’є по плечу і, за жовтівши на все лице посмішкою, додає:
— Корона ж Землі не жарт? Га? Навіть для честолюбності принцеси. Що?
Граф Адольф швидко встромлює в пана президента загострені радісною цікавістю очі.
— Є нові відомосіі, пане президенте?!
— Є. Справу конгресу Лондон прийняв. Токіо й Пекін комизяться. Дурниці, приймуть. Мусять, косоокі! Ну, до роботи, до роботи! Про хід доручення можете інформувати поза всякою чергою.
Лондон прийняв! О, тепер!..
Граф Адольф побожно вклоняється і ще на тихіших шпиньках вислизує з храму влади й могутності.
* * *
— Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.
Князівна Еліза трошки здивована: анахорет — рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замість традиційної анахоретської лисини, наслідку чеснот самозаглибленості, — буйне біляве, з рудим підпалом волосся; замість аскетичної блідості — чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленості. От тільки очі та уста… якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі, одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна.
Уста — половинка скибочки оранжі, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кінцях закручується волосинками догори. І над очима — широке чоло, а під устами — гостре підборіддя з дитячою смішною вдавленою ямочкою.
Та й келія мало подібна до пристановищ фахових анахоретів, де звичайно бруд конкурує із святістю. Швидше ательє артиста маляра — височенне, із світлом на всю стіну, повне червоних передвечірніх променів. А замість мольбертів та полотен — шафи та полиці з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку — знайома принцесі топильна електрична піч Гайдена. Від колишньої оранжереї лишилося декілька пальм та багато квіток на всій віконній стіні та навіть на столах. Під пальмами — фотель, біля фотеля — столик із радіотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобі й келія!
Несподіваний візит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, і це викликає хвостик посмішки у старого графа. Що доктор Рудольф не може блиснути галантністю оперового тенора, про це ніхто не взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червоніє, як незграбно вклоняється, неначе зазирає в діжку, як од хвилювання хоче зачесати пальцями волосся й спиняє руку на чолі, ще рач почервонівши до самої ямочки на гострому підборідді.
Князівна Еліза, розумієчься, не помічає ні збентеження, пі незграбності анахорета її зелені, кольору осіннього листя очі з цікавістю оілядають келію. В устах уявляється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилітньої дівчинки: вони трішки розійшлись, розгорнулікь, показуючи білу рівну смужку хижо рівних зубів, ну, зовсім та сама Ельзюся, що з любов’ю й цікавістю розілядала дитячий аероплан.
Фах доктора — хімія? Хімія — одна з наук, що особливо цікавить її. Алє, на жаль, вона не мала змоги грунтовніше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шімпфера? Доктор Рудольф із легким здивуванням і поспіхом підтверджує. А от цих приладів вона ніколи не бачила. Вона знайомилася з хімією з праці професора Гайєра.
Шевці, кравці та всякі нижчі фахівці, зачувши ім’я конкурента, роблять одверті, зневажно-жалісливі гримаси. Вищі фахівці — учені, письменники, поети — або тонко, загадково посміхаються, або делікатно переводять розмову на сенсаційне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить ні одвертої зневажливої гримаси, ні загадкової посмішки. Професор Гайєр? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловік. Тільки, на жаль, людина старих метод.
І одверті, голі, трохи ніби здивовані очі дивляться чисто, ясно й привітно, і нема ніякого сумніву, що, дійсно, професор Гайер, хоч і роботящий, але відсталий учений.
— А нові методи в хімії радикально відрізняються від старих?
(Старому графові чується «Тату, а зовсім без крил не можна літати?»).
Доктор Рудольф трішки затинається, радикально ніщо в житті не відрізняється від того, до чого близько стоїть, усе виходить із попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх баїьків і родичів, як і живі організми. Крик революціонерів у мистецтвах чи наукових дисциплінах про радикальний розрив із своїми попередниками подібний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матері. Не більше.
І, злякавшися за таке порівняння, доктор Рудольф червонів до самої ямочки й рівночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високій гості.
— А мені б дуже хотілося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати мені хоч декілька лекцій, пане докторе?
— Hi, я не думаю, щоб це було мені тяжко .
Граф надзвичайно пильно розілядає малесенький слоїк, піднісши його до самих очей і покліпуючи вуса. Бідний Руді — годилось би додати кілька слів про честь і щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого він не почував.
Він тільки ще раз червоніє, помітивши, як у високої гості лице стає якесь інше, те саме, з яким вона ввійшла до лабораторії.
— Так я вас у такому разі сповіщу про початок наших занять. Добре?
І принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.
— Ходімо, пане графе?
Старий трудно підводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.
— Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в неділю на обіді не був? Нова ідея підскочила? Ну, нічого, нічого. Кому ідея, кому дурість, кожний по-своєму, як каже твій батько, порядок держить.
Рудольф іде проводжати гостей до порога. І тут принцеса бачить, як ліва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тіло перехиляється вліво й дугою знову випростується. І знову доктор Рудольф, піймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червоніє.
За порогом князівна Еліза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голівкою й посміхається до нього так, як посміхаються дорослі до байдужих їм дітей.
***
У покоях Елізи, слава богу, скінчилася шамотня розкладання речей, яка раз у раз уїдливо роз’ятрює чуття самотності. Червоний салон, призначений на робітню, повний малинового вечірнього світла, такого тужного й невідомо-радісного. З боку стола стоїть нерозпакована скриня з книжками — ця робота має робитися під безпосереднім доглядом самої принцеси, всіх своїх друзів вона сама своєю любовною, дбайливою рукою мусить розмістити по місцях, справедливо заслужених ними.
Граф упирає обидві руки трохи вище колін і трудно, помалу сідає у глибокий фотель — далі уникати рішучої розмови, ие-можливо: принцеса вже хмуриться.
Дійсно, принцеса, як людина, якій надокучило митися біля холодної води, рішуче повертається до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими очима кольору ялини.
— Графе! Можу я рахувати на вашу поміч у досягненні мети, про яку я вам писала? Прямої відповіді од вас я не дістала на свою листа.
Питання не застає старого непідготованим. Не одну нічну тихошелесливу годину продумав і пробурмотів він над ним на самоті з собою. Він також підводить очі просто до молочно-золотистого, з малиновими тінями лиця.
— З якими ж силами, принцесо, досягати тої мети? Де ті сили?
Трішки заширокі брови густішають, насуваються на зелені очі.