Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, і з за неї металічним контральто виразно чути:
— А це конче потрібно?
— Шув-шув-шув… пан президент… ваша світлосте… Союз Східних Держав…
— Нарада має бути в Лондоні?
Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче, схиляється то праворуч, то ліворуч.
— Значить, ви певні, що дійде таки до війни?
Потилиця рішуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице князівни. Вмить червоне волосся підводиться догори, з за потилиці сходить, як із-за скелі місяць, рівно-біле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.
— В такому разі, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але під умовою, що про цей візит абсолютно ніхто, крім нас трьох, не буде знати.
Спина графа робить рух.
— Стривайте, пане графе. Візит, підкреслюю, має бути ціл-кон конфіденціальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм, моїм і багатьох людей життям. Доля лондонської біржі повинна бути для нас осторогою. Навіть у цьо-му домі ні одна душа не повинна знати про цей візит. Отже, коли можете й обіцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев’ятій годині вечора.
Граф Адольф низько вклоняється: і може, і обіцяє так зробити.
Фріц тихесенько причиняє двері й навшпиньках швидко відходить од дверей.
«Завтра о дев’ятій вечора! Завтра о дев’ятій вечора! Завтра о дев’ятій вечора!»
Рожево-золотистий Фріц спирається об стіну — в нього чудно пом’якли ноги й під грудьми стало тісно-млосно.
— Фріце! Що з вами?! Вам погано?
Фріц швидко розплющує очі: вся в білому з голови до ніг, наче в піні, стоїть перед ним графівна Труда. Перламутрово-смуглява, міцна, туга шия різко-темно вирізняється на тлі мережаної піни. Очі з-під крисів білого капелюха здаються величезними, переляканими.
Посіріле лице Фріца спалахує вогнем.
— Ні, нічого. Я так… Душно дуже. Я прошу вибачить. Він уклоняється й швидко сходить униз, чуючи на своїй спині здивований погляд темно бронзових під білим капелюхом очей.
«Завтра о дев’ятій вечора! Завтра о дев’ятій вечора!» В себе в кімнатці Фріц сідає на ліжко й долонею витирає піт із лиця Завтра о дев’ятій вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна істота, і він сам із оцими пітними руками, з оцими ослабленими колінами — всі завтра о дев’ятій годині вечора…
Фріц схоплюється й із жахом стає посеред кімнати. У вікно, що врівень із землею, крізь тюлеву завісочку видно залите передвечірнім сонцем асфальтове подвір’я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, які принцеса так милувала, які хижо-сласно брала в рот. Невже це може дійсно статись?! І та червона голова, може, так само, як у Лондоні, кудись полетить, одірвана страшною силою від тулуба, і влетить кому-небудь у кімнату.
Фріц поспішно замикає двері, дивиться па вікно й навшпиньках підходить до комода. В долішній шухляді під чистою білизною лежить маленька металічна коробочка. Коли він брав її від Тіле, вона хвилювала, від неї було гордо й завзято в грудях, в ній була хмарна, велична поезія. Але вона не була дійсністю. Тепер же це є реальна, металічна плескувата коробочка з нарізом на шийці. Коли навертіти на шийку круглу головку, що лежить окремо, і коли з силою кинути цю коробочку об землю під двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тільки руїни. І тепер — це в страшна, огидна, нестерпно огидна, до млості, до корчів огидна річ!
Фріц засуває шухлядку й вражено озирається- невже він зараз буде телефонувати до Тіле?! Невже це все справді, в дійсності має бути?!
І з жахом, слідкуючи за собою, він помалу підходить до телефону, бере в руки апарат, надушує ґудзика звичайних цифр і слухає. Знайомий голос:
— Гальо!
Хтось чужий, сторонній за Фріца тихо говорить:
— Завтра о дев’ятій вечора «дядько Самуїл» має бути в «красуні».
Мовчання, ошелешеність. І вмить, як підстібнутий, голос уражений, жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевірено? Ні, телефоном ні слова. Негайно приїхати!
Фріц помалу кладе рурку и відходить од телефону. Так, тепер уже все буде.
Він довго в задумі стоїть посеред кімнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вітрець злегка гойдає завіску, таку собі просту, звичайну завіску з попротираними від прання дірочками. За вікном діловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землі, кумедно воркоче — і до неї тоді скочуються жовтяві, з темними й срібними плямочками на крильцях грудочки. Такі прості, невинні, буденні грудочки! Шофер Герман із украденою в старого графа сигарою в зубах, ліниво помахуючи блискучим ключем і мружачись на сонце, іде до гаража — графівна Труда знов їде кудись на всю ніч.
Так, ясно, просто, звичайно, буденно.
Фріц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хаті здається, він щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись
У Тіле, розуміється, буде Макс Штор. Господи! Це ж і старий Штор, і велична, хороша пані Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже він зможе?! І Фріц раптом чує, як він увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо він дійсний інаракіст і герой.
Золотисто кучерява голова стріпується, брови суворо, заціп лено похмурюються, хлопчачі уста стискаються, і Фріц рішуче, твердо виходить із тихої кімнати.
Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвіл вийти з дому, він бачить в саду біля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й пані Штор Вони стоять серед алеї і, поглядаючи на вікна лабораторії, тихо розмовляють із виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Із чорної струнко-велич ної постаті червоним полум’ям стримить угору невеличка голівка.
***
Сад гарячим запашним диханням стрічає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!
Весело й нерівно тріщить пісок під ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрі пасма волосся темніють над очима, в зубах покручується листок, у руці похльоскує прутик.
Пані Штор робить усім знак очима й замовкає. Всі вдають, що розмовляють про щось байдуже, і, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собі потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лівий бік і ніби пірнає, то випростовується. Пірнає й випростовується.
— Щось, мамуню, може, їсти мені знов принесла? Га? Тут її світлість принцеса, тут графиня, граф Адольф, а він обнімає мамуню за плечі, гладить гарячою рукою по щоці й сміється своїм чудним сміхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собі одвертим, сміхотливим поглядом і вітається вільно, майже недбало. І ні тіні звичайної соромливості, стриманості, мовчазНОсті!
Пані Штор струшує з плечей його порох і налиплу траву, а очі скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, націловане сонцем лице.
— Я сьогодні чудесно пройшовся, панове! І, знаєте, зробив масу цікавих відкриттів. Наприклад щастя — така надзвичайно рідка, ненормальна річ у людей, що того, кому вона попа дається, вважають за ненормального. Правда? Га?
І доктор Рудольф по черзі обводить усіх лукавими, сміхотливими очима.
— Правда, мамуню? Щастя — то ненормальність, оп’яніння або божевілля. Як ти думаєш? І я тільки сьогодні, мої панове, зрозумів як слід, через що люди п’ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п’яного дивляться з посмішкою, бо знають, що його «ненормальність» мине, але на щастя «божевільного» — серйозно, з острахом, із жалем, з ніяковим усміхом От, наприклад, як ви всі на мене. Правда?
І доктор Рудольф раптом весело, радісно, закотисто сміється, дивиться знову по черзі всім у зніяковілі обличчя, знову обнімає матір.
— А дозвольте спитати, Руді, — м’яко, обережно посміхається граф Адольф, — яка причина вашого щастям Руді іскргсто пильно дивиться в лице графові Адольфові.
— Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потім, може, скажу Навіть напевне, неодмінно скажу. Розуміється, скажу. І тоді и ви будете щасливі. І ви будете «божевільні», «п’яні», «ненормальні» Правда, правда! Запевняю вас! І всі люди! А тоді що вийде? Коли всі стануть «ненормальними», то ясно, що ця «ненормальність» стане «нормальністю». От яка річ виходить, мої панове!