І очі не то з насмішкою, не то із щирим захватом знову всіх по черзі обводять І знову на крихітний, непомітний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах під червоним палаючим волоссям.
— О, це було б, розуміється, чудесно, коли б усі люди стали щасливі, — перебільшено зітхає маленька графиня, — але нам усе ж таки хотілось би знати, Руді, про ваше щастя. Ми дуже радіємо, що ви… такий веселий, милий, але…
— Але чого ви божевільний? Правда?
Руді відверто, ясно сміється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно відкидає вбік прутика.
— Ех, нехай буде! Я хотів іще кілька днів почекати. Та треба ж нарешті заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз’яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторії. Прошу! Тільки я хотів би, коли так, щоб і мій батько та його світлість, граф Елленберг, були при цьому. Люди, які дали мені життя й змогу досягти щастя, перші мають право на звідомлепість од мене.
— Ми зателефонуємо їм із лабораторії, Руді.
— Ага, правда! Розуміється!
Доктор Руді раптом підводить голову до неба, дивиться на вікна робітні.
— Сонце ще є? Чудесно.
В лабораторії повно червоного сонця, нагрітого духу саду, дзижчання бджіл та ос, що в’ються круг квіток, порозставлюваних на підлокітнику, на столах, стільцях, полицях. Лабораторія, пасіка чи оранжерея?
Доктор Рудольф зносить стільці з усіх кутків, підсуває фотель принцесі, часто поглядає в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посміхається.
Граф Елленберг і Ганс Штор приходять разом: один — жовтий, великий, костистий, із широчезною, згорбленою спиною, повільііии і суворо насмішкуватий, другий — рівний, чорний, строго поважний. Граф сідає поруч із князівною, а Штор стає поруч із стільцем пані Штор — сісти він нізащо не хоче: це нарушения Вічного Порядку — слуга в присутності хазяїна повинен стояти.
Доктор Рудольф обома руками завзято зачісує волосся назад, обводить аудиторію мокро блискаючими очима, посміхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближніх, і раптом рішуче стріпує всією головою.
— Панове! Я, власне, сам почуваю, що я — як п’яний. І тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!
І, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.
Принцеса Еліза сидить рівно, строго зібравши брови. Старий граф нахиливши голову, дивиться в підлогу. Пані Штор із надією и тривогою пильно слідкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. І ніхто не дивиться нікому в очі, ніхто не говорить ні слова.
Руді виходить із за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подібною чи до фотографічного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин із круглим склом на кінці, дійсно, ніби фотографічний апарат для фотографування неба.
Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стіл, дбай ливо поправляє її, оглядає з усіх боків, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох із скла.
— На скло треба буде накривку, — бурмотить він для себе. І, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кінчиками рівних білих зубів.
— Панове! Це — Сонячна машина. Для вас це слово нічого не каже? Розумію. Розумію. Охоче розумію. Ну, так дозвольте вам сказати, мої панове, що Сонячна машина є такий апарат, який усуває зайвих посередників між людиною й сонцем у її годуванні.
Шестеро пар очей дивляться не кліпаючи, не міняючи виразу — значить, не розуміють.
— Не зовсім ясно? Розумію, розумію! Цебто іншими словами, панове, Сонячна машина дає змогу людині годуватись са мою рослиною — травою, листям, сіном, соломою. І не якоюсь спеціальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться коні, корови. Навіть більше, навіть більше: Сонячна машина всяку рослину, навіть соснові глиці, кропиву, бур’ян, колючки — все робить цілком придатним до вжитку людини.
В очах уже рух: увага, здивування, недовір’я, нерозуміння. Князівна Еліза перехиляється вперед.
— Ви розумієте, панове, що можна сп’яніти, добившися цього? Га? Розумієте? Мамо, ти розумієш тепер, що мені зовсім не потрібно було їсти трупи свиней, телят, курей і т. ін., які ти мені присилала? Розумієш, що моє божевілля не таке вже страшне? Га? Що?
Принцеса Еліза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м’яко простягає до Рудольфа руку.
— Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз’яснили нам докладніше…
— Ах, розуміється! Простіть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же… Я розумію, ви не можете так повірити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна річ, щоб повірити на слово. Тільки я ж кажу, я ніби трошки п’яний. Але, розуміється, я зараз вам усе чисто, як слід, детально . Ви не бійтесь, ваша світлосте, мої бджоли не кусаються Ви тільки не махайте на них руками — і ні одна не зачепить… Так от, дорогі мої панове… Ідея дуже проста. І не нова. Спроби робили вже давно різні вчені. Словом, ні на яку новину самої ідеї абсолютно не претендую. Ані крихітки. Ідея ж така: як увільнити людину від залежності від її їжі, як звести боротьбу за фізичне існування до найменшого мінімуму. Як? Мій хід думок такий: джерело всякого життя на землі — сонце. Значить, сонце — це їжа людини. Але між людиною й сонцем є кілька посередників: рослина й тварина. Чи не можна увільнитися хоч від одного? Чи не можна приймати сонячну енергію без них, так, як приймають вони самі, рослини й тварини? На цю ідею я витратив вісім років. І нічого не добився. Нічогісінько! Наша наука ще не має способів уводити сонячну енергію в чистій формі просто до людського організму як годувальний матеріал. Посередники ще потрібні. Я певен, о, я цілком певен, що через кілька років цей незграбний апарат буде здаватися смішним, зайвим, що ми навіть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергією. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхідний. І мені хочеться думати, навіть корисний Навіть трошечки корисний!
Доктор Рудольф із тріумфуючою скромністю кладе руку на чорний, досить, справді, незграбний апарат.
Сонце косими проміннями якраз над головою принцеси натискає на протилежну стіну — і стіна від натуги стримати сміх червоніє. Бджоли скупчене, буркотливе дзижчать у квітках, висячи на них, як акробати. Зелені похмурі очі невідривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом і щастям обличчя.
— Цей апарат, дорогі мої панове, є визволення людини від теперішніх способів годування! Людина перестає бути м’ясоїдною твариною. Кінець! М’ясо як посередник між сонцем і нами тепер непотрібне. Тільки рослина! Ви ждете, розуміється, доказів, пояснення? Маєте рацію, маєте. Легко сказати — рослина. Ану, спробуйте їсти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю ідею мого винаходу.
Але п’яні люди тратять чуття розміру й часу. І не коротко. 1 не ясно, перестрибуючи, забігаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головніше, доктор Рудольф викладає ідею відкриття.
Він бився над цією ідеєю десять років, проробивши сотні різних експериментів. І коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на поміч. Грізна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям. але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала геліоніт. Що таке геліоніт? Хе, це — саме той посередник, який замінить людині тварину. Це — новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, після землетрусу мінерал, названий ним геліонітом. Він має здатність скупчувати й переробляти сонячну енергію. Промінь сонця, проведений крізь геліоніт, уведений до тканини рослини, змішаний із енергією людини, перетворю ється в цілком придатну до вжитку людського організму со нячну енергію.
Доктор Рудольф швиденько біжить за пальми й зараз же вибігає звідти з тарілкою в руці. На ній лежить довгаста зелена маса.
— Сонячний хліб!
І доктор Рудольф із тріумфом простягає наперед тарілку. Шиї витягаються, очі неймовірно, з острахом, із цікавістю розглядають зелену масу, що переливається червоняво-фіалковими хвилями з золотистим одблиском, наче крильця іспанської мушки.