Сонячна машина – Володимир Винниченко

Золотисто кучерява голова стріпується, брови суворо, заціп лено похмурюються, хлопчачі уста стискаються, і Фріц рішуче, твердо виходить із тихої кімнати.

Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвіл вийти з дому, він бачить в саду біля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й пані Штор Вони стоять серед алеї і, поглядаючи на вікна лабораторії, тихо розмовляють із виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Із чорної струнко-велич ної постаті червоним полум’ям стримить угору невеличка голівка.

***

Сад гарячим запашним диханням стрічає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!

Весело й нерівно тріщить пісок під ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрі пасма волосся темніють над очима, в зубах покручується листок, у руці похльоскує прутик.

Пані Штор робить усім знак очима й замовкає. Всі вдають, що розмовляють про щось байдуже, і, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собі потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лівий бік і ніби пірнає, то випростовується. Пірнає й випростовується.

— Щось, мамуню, може, їсти мені знов принесла? Га? Тут її світлість принцеса, тут графиня, граф Адольф, а він обнімає мамуню за плечі, гладить гарячою рукою по щоці й сміється своїм чудним сміхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собі одвертим, сміхотливим поглядом і вітається вільно, майже недбало. І ні тіні звичайної соромливості, стриманості, мовчазНОсті!

Пані Штор струшує з плечей його порох і налиплу траву, а очі скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, націловане сонцем лице.

— Я сьогодні чудесно пройшовся, панове! І, знаєте, зробив масу цікавих відкриттів. Наприклад щастя — така надзвичайно рідка, ненормальна річ у людей, що того, кому вона попа дається, вважають за ненормального. Правда? Га?

І доктор Рудольф по черзі обводить усіх лукавими, сміхотливими очима.

— Правда, мамуню? Щастя — то ненормальність, оп’яніння або божевілля. Як ти думаєш? І я тільки сьогодні, мої панове, зрозумів як слід, через що люди п’ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п’яного дивляться з посмішкою, бо знають, що його «ненормальність» мине, але на щастя «божевільного» — серйозно, з острахом, із жалем, з ніяковим усміхом От, наприклад, як ви всі на мене. Правда?

І доктор Рудольф раптом весело, радісно, закотисто сміється, дивиться знову по черзі всім у зніяковілі обличчя, знову обнімає матір.

— А дозвольте спитати, Руді, — м’яко, обережно посміхається граф Адольф, — яка причина вашого щастям Руді іскргсто пильно дивиться в лице графові Адольфові.

— Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потім, може, скажу Навіть напевне, неодмінно скажу. Розуміється, скажу. І тоді и ви будете щасливі. І ви будете «божевільні», «п’яні», «ненормальні» Правда, правда! Запевняю вас! І всі люди! А тоді що вийде? Коли всі стануть «ненормальними», то ясно, що ця «ненормальність» стане «нормальністю». От яка річ виходить, мої панове!

І очі не то з насмішкою, не то із щирим захватом знову всіх по черзі обводять І знову на крихітний, непомітний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах під червоним палаючим волоссям.

— О, це було б, розуміється, чудесно, коли б усі люди стали щасливі, — перебільшено зітхає маленька графиня, — але нам усе ж таки хотілось би знати, Руді, про ваше щастя. Ми дуже радіємо, що ви… такий веселий, милий, але…

— Але чого ви божевільний? Правда?

Руді відверто, ясно сміється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно відкидає вбік прутика.

— Ех, нехай буде! Я хотів іще кілька днів почекати. Та треба ж нарешті заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз’яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторії. Прошу! Тільки я хотів би, коли так, щоб і мій батько та його світлість, граф Елленберг, були при цьому. Люди, які дали мені життя й змогу досягти щастя, перші мають право на звідомлепість од мене.

— Ми зателефонуємо їм із лабораторії, Руді.

— Ага, правда! Розуміється!

Доктор Руді раптом підводить голову до неба, дивиться на вікна робітні.

— Сонце ще є? Чудесно.

В лабораторії повно червоного сонця, нагрітого духу саду, дзижчання бджіл та ос, що в’ються круг квіток, порозставлюваних на підлокітнику, на столах, стільцях, полицях. Лабораторія, пасіка чи оранжерея?

Доктор Рудольф зносить стільці з усіх кутків, підсуває фотель принцесі, часто поглядає в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посміхається.

Граф Елленберг і Ганс Штор приходять разом: один — жовтий, великий, костистий, із широчезною, згорбленою спиною, повільііии і суворо насмішкуватий, другий — рівний, чорний, строго поважний. Граф сідає поруч із князівною, а Штор стає поруч із стільцем пані Штор — сісти він нізащо не хоче: це нарушения Вічного Порядку — слуга в присутності хазяїна повинен стояти.

Доктор Рудольф обома руками завзято зачісує волосся назад, обводить аудиторію мокро блискаючими очима, посміхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближніх, і раптом рішуче стріпує всією головою.

— Панове! Я, власне, сам почуваю, що я — як п’яний. І тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!

І, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.

Принцеса Еліза сидить рівно, строго зібравши брови. Старий граф нахиливши голову, дивиться в підлогу. Пані Штор із надією и тривогою пильно слідкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. І ніхто не дивиться нікому в очі, ніхто не говорить ні слова.

Руді виходить із за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подібною чи до фотографічного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин із круглим склом на кінці, дійсно, ніби фотографічний апарат для фотографування неба.

Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стіл, дбай ливо поправляє її, оглядає з усіх боків, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох із скла.

— На скло треба буде накривку, — бурмотить він для себе. І, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кінчиками рівних білих зубів.

— Панове! Це — Сонячна машина. Для вас це слово нічого не каже? Розумію. Розумію. Охоче розумію. Ну, так дозвольте вам сказати, мої панове, що Сонячна машина є такий апарат, який усуває зайвих посередників між людиною й сонцем у її годуванні.

Шестеро пар очей дивляться не кліпаючи, не міняючи виразу — значить, не розуміють.

— Не зовсім ясно? Розумію, розумію! Цебто іншими словами, панове, Сонячна машина дає змогу людині годуватись са мою рослиною — травою, листям, сіном, соломою. І не якоюсь спеціальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться коні, корови. Навіть більше, навіть більше: Сонячна машина всяку рослину, навіть соснові глиці, кропиву, бур’ян, колючки — все робить цілком придатним до вжитку людини.

В очах уже рух: увага, здивування, недовір’я, нерозуміння. Князівна Еліза перехиляється вперед.

— Ви розумієте, панове, що можна сп’яніти, добившися цього? Га? Розумієте? Мамо, ти розумієш тепер, що мені зовсім не потрібно було їсти трупи свиней, телят, курей і т. ін., які ти мені присилала? Розумієш, що моє божевілля не таке вже страшне? Га? Що?

Принцеса Еліза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м’яко простягає до Рудольфа руку.

— Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз’яснили нам докладніше…

— Ах, розуміється! Простіть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же… Я розумію, ви не можете так повірити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна річ, щоб повірити на слово. Тільки я ж кажу, я ніби трошки п’яний. Але, розуміється, я зараз вам усе чисто, як слід, детально . Ви не бійтесь, ваша світлосте, мої бджоли не кусаються Ви тільки не махайте на них руками — і ні одна не зачепить… Так от, дорогі мої панове… Ідея дуже проста. І не нова. Спроби робили вже давно різні вчені. Словом, ні на яку новину самої ідеї абсолютно не претендую. Ані крихітки. Ідея ж така: як увільнити людину від залежності від її їжі, як звести боротьбу за фізичне існування до найменшого мінімуму. Як? Мій хід думок такий: джерело всякого життя на землі — сонце. Значить, сонце — це їжа людини. Але між людиною й сонцем є кілька посередників: рослина й тварина. Чи не можна увільнитися хоч від одного? Чи не можна приймати сонячну енергію без них, так, як приймають вони самі, рослини й тварини? На цю ідею я витратив вісім років. І нічого не добився. Нічогісінько! Наша наука ще не має способів уводити сонячну енергію в чистій формі просто до людського організму як годувальний матеріал. Посередники ще потрібні. Я певен, о, я цілком певен, що через кілька років цей незграбний апарат буде здаватися смішним, зайвим, що ми навіть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергією. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхідний. І мені хочеться думати, навіть корисний Навіть трошечки корисний!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: