Сонячна машина – Володимир Винниченко

— З якими ж силами, принцесо, досягати тої мети? Де ті сили?

Трішки заширокі брови густішають, насуваються на зелені очі.

— Мене ваше питання дивує, графе. В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осінній туман у старій пожовклій тирсі, вогка, сумна посмішка.

— Ми помираємо, князівно. Тихо, помалу, але неухильно помираємо.

І те, що не раз думалось і передумувалося старому, встає знову в тихих, задумливо-сумних і кострубатих словах — не оратор старий, не оратор.

Сили? Розуміється, люди є, окремі собі люди. Але нема вже покоління. Згадати колишні часи! Монархія! Монарх-то не людина, то вислів сили, могутності, єдності покоління. Трони, паради, виходи королів, імператорів, побожність, релігійність, відчування їхньої особи, блиск, містична владність — це все не особисті якості, це — дух покоління, це — вищий закон.

Але душа померла, і помирає покоління. Де сила його, влада, слава? Де маєтності, де горді замки цвіту нації?

Одні в романтичних повищерблюваних руїнах стоять на полисілих горах, як покришені почорнілі зуби; в других пороблено ресторани для галасливого, брудного, нахабного плебсу; треті приладнано на фабрики мила, гребінців і гумових препаратів.

Хто пан і владика сучасності? На кричущо-золотому троні по нігті у брильянтах, до підборіддя в шовках і оксамитах засідає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капітал. Черевата потвора з вузенькою крихітною голівкою самозакоханого кретина, з масними одвислими від самовпевненості губами й вузлуватими руками професійного ката.

А круг трону хто? Мізерні, манюсінькі, шамотливі фі гурки колишньої аристократії. По-рабському, наввипередки складають до підніжжя трону свої шпаги, свою честь і колишню славу. За милостивий миг потвори, видираючи одне одному чуби, повзають на колінах перед ним і цілують руки.

Ще більше, на колінах Усевладного Черева сидять дочки й жінки старої аристократії, забавляючи потвору й покірно задовольняючи її похіть А сини колишньої аристократії несуть високу службу охорони його величності. Сором, ганьба і… фатальна неминучість!

З ким же вдаватися в боротьбу? І проти кого? Весь же на род, згори донизу, до останнього сільського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь він проїжджений болячкою наживи, ввесь очманілий од чаду фабрики, грюкоту машин, дзенькоту склянок, весь насичений мораллю безмилосердної конкуренції, брехні, обману, визиску, образи слабшого, насили, крові, глуму. Сучасна Німеччина — це залізобетоновий дім божевільних, моральнооголених, хижожорстоких і мото-рошнонещасних істот.

Сонце зайшло, і салон стає червоно-фіолетовий. Рівно, тихо й напружено стремить із чорного коміра сукні виточена золота голівка.

— З ким же і проти кого, принцесо, здійсняти нашу мету?

— Гм! Значить, ви так безнадійно дивитесь на справу?

І голос теж рівний, тихий і напружений. Голова графа довго, мовчки й механічно, як зачеплене серце дзвіночка, хитається згори вниз.

— Так, так, принцесо, все — скороминуще, все — мінливе: і влада, і слава, і багатство, і самі покоління. Єдине, що людина має незмінного, вічного, святого, це — родина Родина — це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати.

Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого. Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якісь тяжкі драми в ній, пригадуються моменти з зустрічі, іскорки заляканої, застарілої хапливості у величезних очах графині, вибачлива посмішка графа Адольфа, мовчазна демонстрація Страховища. І принцесі не зрозуміло, як можна говорити про щастя родини. І хіба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать?

Князівна Еліза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всім тілом.

— Ні, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цілком інші відомості про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбі перемагають дужчі, цебто найкращі. Ви самі сказали, що ми — цвіт нації Значить, раніше чи пізніше перемога буде за нами. Не ви на службі в Черева. І не ввесь народ хоче бути божевільним Не може хотіти того! Мусить бути воля до здоров’я, до нормального життя. Це — часова хороба, це підупад сил. І коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровіших, то ми повинні помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров’ям, загіпнотизувати їх, розбити дух божевілля!

Граф підводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тіло з високою шиєю, на якій сміло, жагуче кипить золота невеличка голівка. Горішня губка хижо задерлась, очі стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарівний дар життя — молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість не вірить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама — щоденна, постійна, тріумфуюча всередині самої себе перемога. Молодість не знає ощадності, бо вона багата, як багатій, якому нема куди дівати свого багатства. Вона любовна й самовіддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодість смілива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарів. Молодість — це найпоетичніша казка, де найфантастичніші події й акти геройства відбуваються з найреальнішою, найнаївнішою легкістю. Всесвітня потвора? Всі сили неба и землі? Гармати, банки, повітряні армії? Колесо історії? Закони неминучості? Які дурниці! Хіба проти цього всього немає чарівної палички, добрих фей і непоборної сили правди?

Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт із добрими феями, важко підводиться і з сумною пошаною досвідченого знесилля перед молодою наївною силою вклоняється князівні.

— Велике й тяжке завдання берете ви на свої молоді плечі, принцесо. Але хай вам допоможе всемогутній. Щодо мене, то ви вже заразили мене, і рештка моїх старих сил до ваших послуг.

Князівна Еліза рвучко, не по королівському, а по дитячому простягає старому руку й міцно стискує волосаті, покоцюрб лені старістю пальці — долоню обхопити несила їй.

Значить, вона може надіятись на нього? Так вона й знала! І він зазнайомить її з берлінськими друзями: І скличе їх на маленьку нараду? Чудесно, знаменито!

Весь песимізм старого, всі намальовані картини пропливли, як легкі хмарини під її гарячим сонцем, мигнули хвилевимитінями й зникли. І знову все блищить, горить, сміється, навіть жовті черепи.

О молодосте, вічнотрачений раю, коли б же ж у тобі на росло древо пізнання!

***

Підбадьорився, підмолодився підстаркуватий дім. Розчинились давно не відчинювані вікна парадних, жалюгіднонабундючених покоїв із потьмянілими, потрісканими портретами на стінах. Став частіше працювати телефон із містом. Майже щодня почав заїжджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса зовсі!м його не приймала.

Старий граф знову взявся за свої мемуари й щоранку, заклавши руки за спину, насупивши кошлаті брови, важко ходить по кабінету, мнучії й тискаючи свою пам’ять, як засохлу глину.

Графин-я цілими днями шамотливо, злякано турбується, хвилюється, в усе зазирає, всім перешкоджає.

І все через те, що в колишніх покоях Адольфа живе чудна дівчина з червовим волоссям і зеленими очима. Чудна дівчина обклала себе книжками, неначе студент при іспитах, цілком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, і живе, як черниця.

Старий граф частенько заходить до молодої принцеси і, коли виходить од неї, не знає, в кого був: у королеви, в черниці, в засушеної старої дівки, в молодесенької наївної фантастки, в архаїчної героїні. От вона приймає членів берлінської організації, цих препаратів для археологічного музею, від яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величність її, неприступна вищість, вибачлива ласкавість воістину тільки можуть бути вроджені, послані від самого бога, такі вони природні, само собою зрозумілі в ній.

І от вона слухає лекції доктора Руді. Яка увага, яка покірність, яка мила, тепла, зворушлива дитячість!

Одна тільки Труда не визнає принцеси. Це Страховище не силкується навіть трошки рівніше триматися у присутності високої і ості горбиться, по-хлопчачому стріпує стриженою головою, байдуже мружить пукаті очі кольору старої золотистої бронзи. У природність червоного волосся принцеси вона анітрохи не вірить. Взагалі принцеса в домі ні до чого. Через неї тільки частіше почав лазити Шванебах, ця найкоректніша зануда, яку Труда бачила коли-небудь на світі. Ну, мама, розуміється, умліває від щастя й гордості: подумайте, яка честь упала з неба на бідних Елленбергів. Молодчина доктор Руді: він собі шкандибає, говорить із тією високою особою, не задираючи голови, як до святощів, посміхається своїми волосинками уст тоді, коли немаь ніякої потреби посміхатись; мовчить, коли треба балакати, і взагалі поводигься собі цілком пристойно. От йому, наприклад, треба їхати в гори, на страшєнно важну наукову екскурсію, конче потрібно зробити ревізію горам після землетрусу, без цього гори ніяк не зможуть існувати. І він собі кидає почесні лекції з високою особою, складає свою валізку, в якій іще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезі, і зовем не думає про те, що їхня світлість на два-три тижні будуть позбавлені можливості кліпати очима на хімічні формули. А хімічні формули також ото страшенно потрібні для майбутнього трону!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: