Сонячна машина – Володимир Винниченко

Дійсно, чи можуть існувати гори без ревізії доктора Руді, чи ні, він усе ж таки туди їде. Покоївка Міці, що прибирає в доктора Руді й приносить йому з дому їжу, переконана, що вони ще можуть простояти деякий час без візиту пана доктора. А тим часом без пана доктора тут дехто буде сильно скучати. Але пан доктор ні на ці, ні навіть на дужчі аргументи не здається, і едиие, чого Міці вдається досягнути, це заключения умови: коли пан доктор вериуться з подорожі не пізніше, як за два тижні, — але ж не пізніше! — Міці тієі-таки самої ночі прийде до пана доктора поговорити з ним и,ро гірські враження. Умови відповідним способом припечатано, і після того Міці, причепуривши розкудовчене від цієї операції пухнасте біло-кремове волосся, помагає данаві докторові винести його валізку до хвіртки. І валізка та така легенька — це Міці добре відмічає! — що, здається, нею можна від мух одмахуватись.

І таким чином принцеса Еліза цього вечора лишається, бідна, зовсім без хімічних формул.

Взагалі, цей вечір багатий на різні події. Насамперед має бути дуже важне зібрання, таке важне, що Труда вже зарані чує в домі запах воску. Через те вона одягається в усе чорне, бере в руки бабцин молитовник із кістяними защіпочками і, потупивши очі, наміряється вийти з дому.

Але в холі її перестріває старий граф. Він щойно мав трудну розмову з графинею з приводу вечері, тому настроєний не молитовне. І це, власне, псує його відношення до наміру Труди, що його всякий батько повинен би тільки привітати. Навпаки, він, не помічаючи — не хотячи помічати! — молитовника в руках Труди, зупиняє її й рішуче пропонує вернутись до своєї хати, одягтися як слід і нікуди не виходити, бо сьогодні має бути наречений Труди, князь Шванебах.

На це Труда, не підводячи синюватих вій із смуглявих лиць, скромно, тихо, як личить дочці, навіть із виразом суму, відповідає, що вона лишиться дома не може, бо йде до церкви. А щодо нареченого, то, скільки їй відомо, в неї його немає, бо вона ж уже сказала, що, на її думку, їй ще рано продаватись.

У старого графа і брови, і очі, і вуса, і старомодний комірчик сорочки стають колючі, настовбурчені; руки починають труситись, на обвислих щоках блідо виступають червоні плями, а в голосі не чути ні нотки суму.

— Трудо! Коли ти ще раз дозволиш собі такі слова, будеш дуже каятись Потім, що це ще за нова богозневажлива комедія? Залиши хоч релігію й церкву в спокої. Після ресторанів, кабаретів, театрів — церква! Май сором, дівчино, хоч перед людьми, як не перед богом і церквою Тобі там нема чого робитиі Вертайсь до своєї хати.

— Ні, я, мабуть, таки піду до церкви.

— Ні, ти, мабуть, таки підеш до своєї хати!

— Ні, мабуть, таки до церкви.

Принцеса Еліза сходить сходами на важне зібрання. Вона несе голову високо, рівно, непорушно, а проте й так бачить унизу, в холі, батька й дочку. Ще більше: бачить, як рудяво-сива велика голова перехилилася до чорно-синьої стриженої, й на обох обличчях витиснений такий вираз, од якого принцеса зупиняється і злегка лякається. В цей момент чорно-синя голівка підводиться, на принцесу зиркають дві плями очей, голівка рівно повертається, і Труда, не хапаючись, рушає до виходу.

А старий граф, повернувшись до принцеси, вклоняється їй і йде назустріч І на старому обвисло-жовтому лиці його принцеса зовсім не помічає того щастя родини, яке є єдиновічне й бажане. І знову принцесі пригадуються розмови, ще там дома чувані нею, про якісь таємні драми в домі графа Елленберга.

Труда ж так само тихо, спокійно, як справжня релігійне настроєна людина, виходить із дому й пішки прямує до церкви. Вона могла б узяти авто, але їхати до бога на авті вважає за занадто велику фамільярність, тим паче, що знайомство в неї з богом таке недавнє.

Власне, вона йде не до церкви, а до пана пастора. (Молитовник теж, власне, непотрібний, але взято його для більшої певності). А з пастором у неї така справа: вони уклали між собою невеличкий договір — Труда раз на тиждень має разом із паном пастором робити підрахунок своїх гріхів.

Старенький уже чекає на неї у своєму затишно чистенькому молитовному кабінетику. Крізь тюлеві гардини просіваються косі жовті вечірні промені, лягаючи легесенькою сіткою тіней на стіну. Розп’ятий Христос із запалими ребрами й обвитком на клубах, схиливши голову на плече, висить на хресті.

Труда тихенько, скромно сідає в фотель проти пастора, кладе молитовник із кістяними защіпочками собі на коліна, а на молитовник складає смугляві руки з довгими нігтями. І знову кругленькі сумні очі пастора на манесенькому старечо рум’яному личку задумливо, не по-земному дивляться кудись у просторінь. (Бідний старенький — у нього застаріла болячка шлунка, і він усе до неї прислухаєтьсяі).

— Ну, доню, про що ж ми сьогодні матимемо нашу розмову?

І голос той самий — м’якенький, ніжний, як лапка кіточки.

Труда зітхає, похнюплюється, мовчить і скорботно хитає головою, рецепт пана пастора не помагає.

Кругленькі очі стають іще кругліші, злякано непорозумілі — який рецепт?!

Ах, вона ніколи не навчиться церковних термінів! Ну, та порада, чи як там, що панотець дав їй стояти щодня годину навколішках перед розп’яттям на колючій жорстві. Вона стоїть щовечора, чесно вибравши найколючіші камінці, але це не діє ніяк; ще поки стоїть, то добре, а як устане, розітре колі на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор знає який-небудь інший, дужчий рецепт, чи то пак.. ну, пораду іншу, чи що. А потім…

Труда знову похиляє голову, мовчки дивиться на свої руки й зітхає. А потім… вона має ще один гріх: вона ненавидить свого батька.

Пан пастор злякано схрещує пальці на животику. Батька?! Рідного батька?

І знову Труда мовчить і дивиться на свої руки. Ні, не батька. В неї нема батька. Граф Елленберг зовсім не батько їй. Називається батьком, але не батько. А поводиться, як батько, але не має на те права.

— Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши свої слова?

О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матір’ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один із колишніх любовників матері. У мами колись було багато любовників, тепер вона вже постарілась, а колись була дуже гарна й приваблива. Він хотів тільки знати, якого саме, а мама не хотіла того сказати. А коли так, то яке він має право поводитися з нею так деспотично й по-батьківському, як він поводиться. І от тут є питання чи гріх, що вона ненавидить не свого батька.

— Дитино моя, ви сказали мені такі речі, що я не можу так одразу повірити вам. Ви цілком певні, що ви саме це чули?

Труда знизує лівим плечем, розуміється, вона цілком певна.

Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дійсна дочка батька, але ні батько, ні вона цьому не вірять. Розуміється, вона не дочка графа.

Старенький пастор зітхає.

— Дитино моя, ви не повинні, перш за все, слухати тих розмов, які не до вас звернені. Друге — ви не повинні брати того за істину, що часом говориться в хвилини гніву й несправедливості. Третє — ви не повинні допускати ненависті у своє серце до людей взагалі, а особливо до людини, яка дала вам життя.

Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комічно, їй-богу!

— Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повинні забути, що ви чули, не знати, не думати, вірити вашій матері Такі думки тільки ображають вашу матір і бога, дитино моя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: