Сонячна машина – Володимир Винниченко

Труда заплющує очі. Ну, добре, вона так і буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так і робитиме. Але вона все ж таки хотіла б мати якийсь дійсніший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякі думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. І від тих думок теж не помагає, від тих, що вже вона розповідала. А надто вночі- серце так само стискується і солодко, і страшно, кров горить на щоках, і так сумно чогось, і так соромно, і так… приємно. Ну, от приємно, факт, нічого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, і нічого не може зробити. І сказати нікому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всі-всі роблять, що всі-всі так люблять?

Пан пастор строго насуплює ріденькі, з червоними прослойками тіла бровенята. Бо ці почуття в людини є звірячі, низькі почуття, противні богові почуття! Того й соромляться їх люди.

Труда знизує вже обома плечима. «Звірячі!» Ну, то що, що звірячі? Чого, справді, люди так бундючаться перед звірами? І чого ці почуття противні богові? Незрозуміле. Він же сам створив і звірів, і людей, він же сам дав їм ці почуття, і вони противні йому. Дивне якесь відношення до своєї власної роботи. А потім з боку бога просто несправедливо так понижувати звірів перед людьми Чим так люди кращі за звірів? Ні, ні, цілком серйозно й об’єктивно! Чим? Звірі далеко кращі за людей.

Насамперед звірі страшенно правдиві. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вміють говорити, а відомо ж, що слова людей на три чверті служать їм для брехні, щоб ховати те, що вони думають і роблять. Потім, звірі добріші за людей кінь коня ніколи не вбиває, а люди вбивають людей більше, ніж звірів. Звірі надзвичайно серйозні й поважні, ніколи не сміються. Вони невинні й чисті, бо для них нема нічого ні соромного, ні нечистого, ні неморального, ні непристойного. А рівночасно вони моральніші за людей, без ніякого порівняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не підлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацій. Вони вільні, незалежні, щирі, вони роблять так, як думають і почувають. Чого ж людина так підносить себе перед звірами? Ні, по совісті, чого?

Старенький пастор із жалем і острахом хитає головою з боку на бік: де росла ця дівчина?

— Дитино моя, ви не повинні говорити таких речей, не повинні думати такого страхіття…

Тут Труда вже нічого не розуміє, вона не повинна говорити таких речей, вона повинна, значить, і богові брехати?! Так для чого ж вона ходить сюди? Ах, пан пастор, очевидно, не розуміє, як остогидло їй брехати, брехати вічно всім і собі брехати. На кожному кроці, з кожного приводу, з доброї волі і з примусу. Все є брехня, починаючи від неї самої й кінчаючи червоним волоссям принцеси. Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежі, брешуть у відносинах, брешуть у молитвах, у коханні, у ненависті, в усьому, всьому. Вона більше так не може. Вона хоче повної свободи, щирості, без примусовості, от такої, яку мають звірі, птиці, квіти, комахи. Скинути з себе всяку одіж, усякі пристойності, приписи, заповіді, лежати на сонці, нічого не соромитись, ніякого гріха не знати, ніяко го каяття не почувати; ніяких молитов не робити, обнімати, хто любий; відпихати гидких, мовчати, як мовчиться, співати, як співається Це — гріх! Гріх це чи ні? Ні, ні, їй треба це знати без ніяких церковних філософій, треба тільки простої, короткої відповіді: гріх чи ні? Може за це бог образитись?

— Насамперед бої, дитино, не ображається, а…

— Ну, як же не ображається? Сам же пан пастор сказав «Такі думки ображають господа бога». Значить, ображається. Взагалі, вона повинна по щирості сказати, що воно надзвичайно таки трудно з богом ніколи не знаєш напевне — образиться, чи не образиться. І за що саме. Наприклад, у тій книзі, що пан пастор дав їй читати, в Біблії, господь бог увесь час страшенно на всіх сердиться. І так жорстоко сердиться, ображається, що стає просто; страшно і… несийіїатично. І за всяку просто-таки дарницю він карає найлютішими карами. За збирання дров у суботу — побити камінням. За нарікання на голод — кара проказою. За невдоволення начальником — земля глитає разом із родиною. І за кожну дрібницю викоріняти чоловіка з родиною його, з насінням до третього й четвертого покоління. А потім страшенно несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякі вшановування, наче який-небудь генерал. І як хто не зробить усього, то знов викоріняти його до четвертого покоління. Хіба ж це гарно? А потім, чого бог так любить, щоб неодмінно його прохали помогти в біді? І чого він сам без прохання не зробить? Люди — діти його. А хіба маму треба прохати, коли вона бачить, що дитині погано? Хіба вона жде, що дитина почне страшенно благати її? Так бог же повинен бути добріший за матір і не бути таким церемонним. І, взагалі, багато незрозумілого Навішо богові терпіти всяке зло, що існує на світі? Він же всемогутній, він усе, значить, може. Нащо йому зло? Справедливо сказав якийсь філософ: не може знищити? Так, значить, він не всемогутній. Не хоче? Значить, не всеблагий. Ображається за всяку дрібницю, значить, дріб’язковий, амбітний, мстивий. От пан пастор хмуриться, сердиться, ці слова, очевидно, знов ображають бога. А хіба неправда все, що вона говорить? Ні?

Старий пастор болюче морщить ріденькі брови. І голос його вже не м’якенький, як лапка кіточки, а чудний, суворий, рипучий, як рип дерева.

— Ну, кажіть далі, кажіть, моя дитино, все, що є в вашій бідній душі.

Труда тоскно мружить синьовіясті очі.

Ах, усе, що в неї в душі! Хіба ж можна сказати, що там є? Вона з усією щирістю готова вивернути перед ним усю душу, вичистити її, вимести з неї все, що мучить, але хіба це легко зробити? Там такий розгардіяш, як у скрині, в якій шукали голку все жужмом, все перемішалося, переплуталось, нічого розібрати не можна. А їй неодмінно треба все розплутати, неодмінно! Вона гадала, що це можна зробити тільки за поміччю бога, бо нікому несила справитися з цим завданням. Але вона, на жаль, починає бачити, що і з богом трудно. Ну, наприклад, це питання з шлюбом, коханням і тому подібним. Шлюб, на її думку, є явно невигідна для обох контрагентів операція. Скільки вона знає шлюбів, — родичів, знайомих, при ятелів і зовсім чужих людей, — а серед них немає ні одного, ну, просто-таки ні одного щасливого. А тим часом усі кажуть, що без щлюбу ніяк не можна обійтися, що щастя в шлюбі. Ясно, що тут якесь непорозуміння. Пан пастор каже, що це установа від бога. Дуже дивно, що всі божі установи такі невдалі й вимагають корективів. Для чого, наприклад, на все життя робити контракт? Ну, добре, барон Роршадт хотів мати молоду жінку. Він старий, хорий, негарний. Розуміється, полюбити його не може ніхто Але він багатий. Він може купити. І він купив її сестру, Фріду їй було двадцять п’ять років, коли вони зробили контракт. Тепер вона страшенно мучиться з ним. Але контракт на все життя, і вона нічого не може зробити. Виходить, вона обдурена, бо вона не знала, як буде їй житися з бароном. А розірвати не можна. Або тепер те саме з нею. Ну, добре, князь Шванебах потребує мати молоду любовницю. Це зрозуміло й натурально, з цим ніхто не спереча ється. Він має гроші. Труда їх не має. Він може купувати, вона повинна продатися. З цим також ніхто не сперечається. Але вся справа в тому, як саме продаватись. Для чого неодмінно на все життя? Яка рація? І для чого так нерозривно? Це ж страшенно непрактично! А потім ще одне як можна мати дітей з чужою людиною? І через що батько є голова родини? Хіба він родить дітей? І хіба він напевне знає, що то його діти? Мати — раз у раз мати своїх дітей, а батько завсіди — під сумнівом. От коли б вона вийшла заміж за Шванебаха, хіба ж би вона могла все життя знати тільки його одного? Кожний чоловік за все життя знає багатьох жінок. Через що ж жінка мусить знати тільки одного? Абсурд явний! Але князь Шванебах напевне ж не згодиться, коли вона йому чесно скаже, що вона не гарантує йому вірності. Значить, треба брехати й обдурювати? Або не продаватись. А не продаватись не можна — вона бідна, її ніхто з їхнього кола не візьме без грошей. А за людину не з їхнього кола теж не можна виходити. Вона хотіла це раз зробити, і це була така драма, яка трохи не скінчилася смертю. Ну, що їй робити? Що може пора дити пан пастор і релігія?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: