— Ну, й что ж?.. — зацікавлюється Дуринда.
— Ну, та й що ж! Оце недавно взяли та й змовились не йти до свого поміщика на роботу. “Хай, кажуть, платить не так, як він хоче, а як ми хочемо. Годі, кажуть, обдирати нас”. От і роз’яснив. А не роз’ясняй він, вони б, може, й досі не знали, чого їм треба і як треба робити…
—Да, вот и у меня это самое… Не хотят, да й все… — задумливо якось бубонить Дуринда. — Давай им по 20 копейок надбавки. Если б не жатка ваша, так хоть й в самом деле давай.
— Ну, от! — живо підхоплює Самоцвіт. — Це у вас, потім у другого, у третього. Та й роби з ними, що хочеш… А все роз’яснєнія… Ні, голубе сивенький, тепер не той час, тепер, брат, мужик не той… Тепер ти його тільки силою держи, та й то бійся… А роз’яснення — це смерть… Ти йому одне, а він тобі друге, ти йому кажи: “Бог велить слухать царя й начальство”; а він тобі: “А Бог сказав, щоб рівні були”. Ти йому: “Бог велів у поті чола хліб зароблять”; а він тобі: “А Бог велів усім робити, а чому пани нічого не роблять?” Ти й мовчи йому, бо це сам Бог говорив… Да, тепер не той час… Тепер мужика не обдуриш… Тепер він уже й сам більше тебе знає… Ви думаєте (тут земський начальник понижує трохи голоса й озирається)… ви думаєте, що той царський маніфест на пользу пішов?.. Ви думаєте, що мужик справді повірив, що йому треба слухать своїх земських начальників та дивиться, як у пана є земля, а у його нема? Кий чорт! Ще тільки гірше вийшло, бо до маніфесту вони все думали, що цар їм поможе, а тепер бачать, що й цар за панами… Да!.. Ех, ви вже повірте мені… Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив… Знаю вже їх, як свої п’ять пальців… і скажу я вам, що багато-багато, як ще з 10 год подержиться от так… А там!
Земський начальник сумно підморгує: робить пальцями, ніби вбиває блоху, змовкає. Дуринді робиться чогось сумно-сумно і страшенно жаль себе. Йому здається, що от приходять уже мужики, забирають у його все й навіть Самоцвітову жатку, лають його, й навіть Гаврасим, якому він дає завжди легкого тютюну, теж накидається на його й жене його з землі і з економії.
— Ерунда! — усміхається він. — Ничего с того не будет…
— Що?? — визвіряється Самоцвіт. — Не буде? Ви говорите, не буде?
— Не будет! — нерішуче усміхається знов Дуринда.
Самоцвіт робить раптом серйозну пику і твердо протягує йому руку:
— Об заклад!.. На тисячу рублів і в придачу мою жатку, коли через 10 год етого не будєт! Хочете?
Дуринда не рішається й щось бурмоче.
— Ага! — усміхається вже Самоцвіт. — Боїтесь… Нєт, голубе сивенький, що правда — то правда… Не треба мудрувать, от що! Не треба політикувать… “Роз’яснять, пояснять”… В морду! От і все роз’яснєніє. По-моєму. Нікакіх роз’ясненій! “Винуват?” — “Винуват, ваше благородіє!” Р-раз, два… Третій раз у вухо — і марш… І весь суд… А то тягнуть його, панькаються з ними… “ви” йому говорять… А мужичва те собі і в голову забирає… “Ага, думає, мене бояться, зо мною церемоняться”… Да! От подивитесь зараз на мій суд, як я розправляюся з ними… Власне, суд скорий, правий і справедливий! От зараз прийде один… мужичок… Каналія, первий чорт! Вже два рази замічався в тому, що заводить розговори з мужиками про панів, про землю… та про все таке… Прийде… “Винуват?” — “Винуват, ваше високородіє!” (Вони вже мене знають). Раз, два… третій у вухо — і марш! І ніяких роз’ясненій!.. І він знає що, і я знаю… А почни я йому роз’яснять, то він більше взнає, ніж уперед знав… Та й другим почне розказувать… А за те ж не битимем, що мої слова розказуватиме… Да!.. Я от десять год у цім селі, а спитайте кого, чи у мене було коли, щоб вони устроїли якусь свою змову, щоб якийсь бунт був… Як у раю!.. Тепер-от по тридцять копійок у день роблять мені!.. По тридцять копійок!.. А скажу, й по десять робитимуть… Да!.. І ще десять год буду — і нічого не буде! Ось зараз прийде цей Никонор, наб’ю морду — і всім розговорам у селі кінець… А потягни я його в суд за неблагонамєренность, значить, посади я його в тюрму… Що буде? Посидить місяць, два, вийде, та й годі. А за ці два місяці такого там набереться, що хоч два годи бий його, то не виб’єш… Ні, голубе мій сивенький, ще одно, чим можна здержать мужика, то… бить його треба… Бить, бить і не давать і вгору глянуть… І мовчки бить, без усяких розговорів! Да!..
Дуринді вже не хочеться жатки, а хочеться страшенно на суд. Він пильно дивиться за ворота, але по дорозі нікого немає, тільки якась засмикана конячинка стоїть над ровом, сумно киваючи головою та помахуючи хвостом уліво та вправо.
— Нема? — питається земський начальник.
— Нет!
— Нічого, зараз прийде… Сядьмо трохи…
Вони сідають на східцях, і обидва якийсь час мовчать.
Дуринда дивиться на зелені вершечки саду, покриті ніби морозом, і думає, як би то було гарно, якби можна було зробить якось так, щоб усі мужики зробились одним чоловіком. Тоді б дать йому тільки “раз, два, третій в вухо — і марш!” І добре було б. Тоді б жатки не треба б позичати…
— Да! — раптом знов заговорює Самоцвіт. — Всі еті роз’ясненія — єрунда! Та й вообще всі мєри — єрунда!.. Не той час… От що!.. Знає вже мужик свою силу… Знає, сукин син! Ось він і тепер уже починає говорить, що всі рівні, що всім треба робить, що у одного пана більше землі, ніж у цілого села… А що ж то буде, як він ще порозумнішає?.. Полетимо ми з вами, аж загудить, молодой человєк!
— Ну, положим! — храбро хитає головою “молодой человєк”, але Самоцвіт не слухає його й задумливо дивиться на свої зложені на колінах пухкі, в ластовиннях руки. І вся його постать, коротенька, опецькувата, в розхристаній сорочці з шлейками від штанів наче й собі сумно говорить: “Полетимо, полетимо, молодой человєк!”
— Пустяк! — раптом зривається Дуринда з місця й починає швидко ходить біля ґанку. Потім, походивши, наче згадує щось, іде й дивиться в ворота. По дорозі щось манячить.
— А що? — підводить голову земський.
— Что-то идет… Человєк какой-то… Мужик…
— Рижий?
— Да, как будто рыжий…
— Ну, то Никонор… Високий?
— Да, так… как будто високий…
— Ну, то він… Ідіть сюди… Треба його принять как слєдует… Сідайте тут.
Дуринда сідає, й обидва мовчки дивляться на ворота. Самоцвіт сидить твердо, рівно й має такий рішучий вигляд, ніби йому зараз мають вирвати зуба. Проходить якийсь час.
— Щось не видно каналії, боїться, — цідить крізь зуби земський, не зводячи очей з воріт.
— Да, — кидає й Дуринда і хоче ще щось сказати, але в цей мент у воротях разом із кургузим, білим від пороху чоботом і кінчиком черкасинового піджака з’являється шматок рудої, аж червоної бороди, потім блискає новий козирьок картуза, і в двір вступає високий, огрядний мужик з палицею в руці. Не доходячи ще ступнів десять, він кладе палицю на землю, скидає картуз і, вклоняючись, підходить до ґанку, зупиняючись на саджень від земського й Дуринди. Лице йому спітніле, червоне і все закрите червоною бородою. Невеликі зеленкуваті очі стурбовано, пильно вдивляються в Самоцвіта, а тонкі хитрі губи, наче прикусили щось, міцно й щільно стулені.
— Крутоноженко? — гостро озираючи його з ніг до голови своїми банькуватими очима, одривисто питає Самоцвіт.
— Так точно, Крутоноженко, — поспішно одповідає він, все-таки не зводячи з його очей, мов боячись, що той що-небудь йому зробить, поки він кліпне або подивиться в бік.
— Никанор?
— Нікак нєт, Никихвор!
— Все одно!.. Знаєш, чого я тебе кликав?
— Так точно… казав прикажчик. Що, значить, кликали, а точно, щоб дек… не звестєн. Потому, виходить… как вина моя дєйстлітєлно єсть… то…
— Ну, добре! — перебиває його Самоцвіт. — Підожди трохи…
Крутоноженко знов щільно стуляє губи й одважується подивитись навкруги. Він пробігає поглядом по Дуринді, що весь час пильно придивляється до його й, очевидячки, добре недобачає його. Він щось думає. А Самоцвіт тим часом підводиться й оглядає двір. Зобачивши кучерів, він трохи вдивляється в них, прищуривши свої короткозорі очі, потім кричить:
— Ей, ви там! Кучера!
Ті хутко озираються, витягуються, а Спиридон навіть зривається й біжить до його.