Вони прибиралися, як літечко прийде, частенько ходити до брата, як тільки що весна дихне, піти його одвідати. Еге ж! Підуть вони до його, побачать його й наговоряться з ним. Що то як хороше буде зобачитися! Що то як дожидать бридко! Що то яка зима укріпила холодна та люта!
От як у хатці на луці думали та гадали про старшого брата і над усе у світі жадали із ним побачитися, і Галя таково вже частенько казала: «Хоч би одним очком поглянути на його», що вже тепер тільки вона намине «хоч одним очком», усі знали, на що «одно очко» хоче глянути, й зітхали.
А тим часом хазяїни на старшого брата дивилися за тим тільки, щоб бачити, чи справний він, чи не пустує, і жодного йому словечка не промовили, опріч якого приказу, грозьби та лайки. І на плацу, коло криниці, де він ходив щоранок і щовечір води брати і де сходилось багато людей, рідко хто вважав на поважного тихого хлопчика, що він що день, то робивсь похмурій та понурій, у латаній сорочечці, у праховенькій свитці, не на його пошитій, у старенькій шапці, которий терпеливо стояв на морозі пекучому, дожидав черги собі води зачерпнути — ніхто до його не озивавсь.
Перша робота була йому у хазяїна воду носити з криниці. Вдосвіта його слали до тієї криниці далекої під горою на плацу, коли ще усе місто бучне стояло у сивій імлі, люди не уявлялися, димочок не звивавсь і коли ще було коло криниці пусто — часом хіба стрічалася яка-така наймичка гірка або дві, та і се дуже рідко. Його відерце перше пробива лід у криниці, що уночі замерза, і тащив він сповнені відра під гору. Притащивши два відра, котрі хазяйка у той-таки час розплеска на вмиваннячко, на своє чорнобриве личенько, на білі ручки та знов туди й сюди по хазяйству, — він оп’ять ішов по воду. Сиза імла рідшала, димочок де-не-де вже звивався, вже люди попадалися і коло криниці; вже товпилося, купчилося багато народу — треба дожидати черги. Він стояв та дививсь, як шпарко дбайливі городяночки поспішали, заспавши, і гонили одна одну до криниці й від криниці; як ішли наймички, під’їздили й від’їздили бочки. Сиза імла зникала; зіходило сонечко й сяяло якими ж то блискучими, холодними, недружними ранками; повертавсь він з повними відрами до хазяїв. Тут йому треба було двір промітати, носити дрова з сіней до хати, побігти до сусіди ввечері спитати, коли буде мученика Лаврентія — у середу чи у четвер, бо хазяйка прибиралася на іменини до Лаврентія-шевця; або побігти до сусіди Меласі позичити трохи дріжджів, бо хазяйка заходилася ставити пироги; або побігти на торг купить за шага голок, коли хазяйка зломила голку — і багацько побігашок і пошарпушок треба йому було спожити. Та хазяйці можна було вгодити — була хазяйка весела, недбала молодиця, що як вона не хазяйнувала, так сидячи коло оконця, шила та вишивала, та приспівувала і поглядала з вікна на прохожих людей та на себе у дзеркальце, що умисне й висіло тут проти неї на цвятні.
А хазяїну не можна було вгодити. Хазяїн був задирливий і вередливий чоловік, а до того ще окрутний чоловік. Жінку свою він дуже любив, а тільки уранці він очі розкислить, то вже й почав зачіпати та задирати її, і доти не відчепиться, поки аж жінка не заплаче або хоч заходиться на плач — тоді він і довольний, скаже їй, що вона йому миліш над усе у світі й пожалує її, і обіцяє купити якусь там витребеньку нову. А що вже наймита маленького, то він поїдав немилостиво. Тільки б зобачив його, було за що пригрозити й прикрикнути, було за що й штовхнуть. Хлопець зроду не одказав йому слова гіркого, та ніколи теж не виговорювавсь і не повинився — усе хлопчик приймав мовчки. Здається, що тая безодмовність дражнила хазяїна ще більш, і цілісінький день він не так щиро працював з кожухами та кобепяками, як з тим, як би то лучче дойняти терпеливого хлопця.
Минав день—який же холодний, блискучий, вражий день! От звечоріло. Хазяїн поніс роботу пошиту, хазяйка пішла до сусіди посидіти, поговорити, або до вечерні — наймит знов з відрами по воду до криниці приходив. Вечорами зграя коло криниці була гучніш, ніж ранками. По трудах дневних і по роботі й по клопоті знімався регіт, заводилися голосні розмови.
Тут бачив хлопець, як інша весела дівчина і прудкая, що не посмирили її ані робота, ані труди, щиро співала й підтанцьовувала, танцювала й підспівувала з відрами на плечах на огульну втіху людську і на потіху; як возниці борються або прискають водою й лякають дівчат; як часом наймички, розважившися, сміялися теж і гралися між собою. Гомоніла зграя, поки сонечко не закочувалося, багряна зоря не кидала на все місто свій багрець і мороз не кріпчав; дзвінко й різко одтупувалися усі ступні по снігу, ворітьми стукнули, у дзвін ударено, визга полоззя, й біжать санки, й людський голос, і собачий лай. І вечір згасає — який же холодний, багряний, самотній
вечір!
У хаті свічка горить. Хазяїн шиє, якусь полу від кожуха строчить, хазяйка вишива кругленьку квітку на очіпку шовком, — сидять коло столу обоє. Наймит веде коня напувати, дає коню вівса й сіна й корову заганя на ніч, теж упертого кабана заганяв, приносив у хату дров на завтра, щепав тріски на підпал, вигрібав попіл з печі, мазав хазяйські чоботи. А хазяїн усе шиє, хазяйка вишиває і що-небудь розказує чоловікові про те, що бачила на торзі, що чула від сусідки. Хазяїн прислуха мовчки й часто оглядається на наймита, прикрикує, пригрожує; бува й те, що уставав хазяїн, кидав роботу і карав наймита свого або за те, що погано мазав чоботи, або за те, що двері недобре причиня… Потому знов сідає й шиє, а хазяйка, зиркнувши на хлопця, часом зітхнувши, знов почина розказувати далі. У хаті душно та гаряче; порозвішувані по стінах білих рябопері птиці, здається, сказилися від цієї духоти та жари — одні крила свої порозпростягали у розпачі та такеньки й зосталися — нема сили полетіти, нема сили й крила згорнути; другі знов у такій самій розпачі стулилися й нагогошилися. А морський розбишака-турок — той завсігди поважно й сміло дививсь з-під своєї червоної чалми, держачи кинджала. Скільки-то разів, як гасили світло і хазяїн з хазяйкою спокійненько засипали й товстим сном спали, потомленому, побитому наймиту малому снилося, що усі ті птиці рябопері зірвалися з стін і гучною, розпачливою зграєю в’ються, б’ються, кружляють над його узголов’ячком усе прудше, усе важче, усе гарячій, махаючи крилами пломенистими, усе від них душній, — і разом наче повів вітровій, наче вода плескає — зникають птахи усі, широке та глибоке море колисає й плеще у береги, на березі сидить турок у червоній чалмі, держачись за кинджал, дивлячись на наймита смілими й поважними очима і наче об чімсь питаючи, у далекості киваючи… Скільки-то вже разів йому снилося, що зніма його щось у воздухи з птицями, що падає він і розбивається! Скільки-то разів у сні він плавав по голубому морю й тонув у глибі!
Зима доходила кінця, та холоди ще сильнії кріпили, І брати з Галею сиділи на печі, піджавши ноги. Тихо було увечері, коли вчулася ступа чиясь і щось мигонуло мимо віконця.
— Мама! — покрикнулаГаля.
— Ні, се не мама, — одказали брати.
— О! — шепотнула Галя; оченятка в неї прибільшилися, а бровенятка вище знялися.
— Не бійся, Галю, — промовив менший брат, і усі вони виглядали з печі, витягнувши шиї.
Отже відчинилася хатка — і старший брат уступив. Господи світе! Який вигук [вони зняли], побачивши його! Як же до його кинулися! Як же за його вхопилися! Як же не знали, що казати й про що спитати! Прудкі несподівані радощі такеньки усіх обхопили, що у голові закрутилося, у очах усе округи заходило й затанцювало — усі обступили, ухопили старшого брата і більш чули, що він тутоньки, ніж його на вічі бачили, то й не вжахнуло нікого їх ураз, що старший брат смер’тно блідий, що волосся в його попутане та попатлане, що комір у сорочці подраний, наче хто ухватив силоміць і порвав, що обличчя у старшого брата якесь іскажене і що він не промовить слова, обіймаючись з ними усіма — тільки важко дихає. І Галя перша покрикнула:
— О, який же став ти білий! А який же став ти наймит! Такий самий, як колись, я бачила, по дорозі за хазяйськими волами йшов, такий самісінький!
І Галя своїми живенькими оченятками у їх питалася: