знов поспитала:
— Галю, Дніпро ж бо не шумить—я не чую… шумить чи ні?
— Ні, мамо.
— Так це дерева шелестять?
— Ні, мамо.
Удова піднеслася, наче в силу ввібралася.
— Галю, я чую, я чую! Відчиняй хутенько двері! Стрічай хутко! Ось вони!—та й разом, стративши останню міць, упала удова й очі затулила. Припадала до неї Галя й кликала, та вона не відкликнулася й очі її вже навіки склепилися.
Добрі люди якось допомогли Галі поховати матір, і стала Галя жити сама одна, самотненька у своїй хатці на зеленій луці.
IV
Прожила Галя такеньки цілу зиму холодную, сидячи вечорами під скосяним віконечком, дивлячись на луку у сніговій пелені, білій та гладенькій, без шляхів, без слідів округи, окрім тієї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.
Часом Галя заспіває пісеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з іншими веселими дівчатами вкупі. Заспіває Галя пісеньку й довгенько співає, підперши втомленою рученькою свою самотненьку голівоньку. Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її віконце, от-от хтось пробіг мимо, от-от хтось стукнув, — се або місяць вирина з оболока, або вільний вітер пронесеться лукою, або мороз ударить. І Галя почала дожидати самотніми вечорами, коли місяць зазирне у віконце, вітер пробіжить мимо хатки або мороз постукає, і звикла дожидати сеє й приймати, наче гостей дорогих та любих.
І такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свіжая, квітуща… Лука зазеленіла, груша з зломленою верховиною біля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестіти ранками, як ранковий вітрець повівав, і зашумів гай по горах округи, і засинівсь І розливсь Дніпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком, і налетіли птахи з теплих країн, заспівали й защебетали.
Одного вечора весіннього сиділа собі Галя коло віконечка у своїй хатці й співала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квітками та з пахучими зіллями, і для того вона голосніш і веселіш того вечора співала. Коли разом щось мигонуло проти віконця; Галя глянула на небо—на небі мріли зорі ледвенько, —знов щось мигонуло та й заступило вже віконце. Галя побачила чоловіка, стрепенулася, злякалася і дивилася на його цілими очима.
Проти неї стояв молодий і хороший козак. Стояв і питав:
— Дівчино, чи тією доріжкою у місто зійти?
— Тією самою, —одказала Галя йому.
— І добре! — промовив козак.
Так хоч було «добре», однак же він ще стояв під Галиним віконечком і то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося від диву та від несподіваного, негаданого того…
— І я просто-таки цією стежкою потраплю до міста? — спитав знов козак, постоявши.
— Просто втрапите.
Розпитавсь козак і про те, що просто втрапить у місто, а все ще його ноги не несли від Галипого віконця.
— Чи не буде ваша ласка дати мені водички іспити? —
попрохав козак.
— Зараз, — одказує Галя й зараз дала йому водички
у віконечко.
Козак іспив водички.
— Спасибі, дівчино, — каже, — яка вода славна! Це з
Дніпра берете?
— Ні, з криниці.
— А де ж тут у вас криниця?
І козак почав оглядатися та озиратися у вечірній млі та вишукувати криницю.
— Далеко, на луці, он там під горою геть, — показувала йому Галя.
— Чудова в вас лука цяя: і Дніпро шумить, і дерева округи, і гори — свіжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?
Галі й самій разом чогось здалося, що тут і управду життя таке, що й не прирівняти його до іншого, й Галя одказала козакові.
— О, жити тут славно!
— А до міста чи ви частенько ходите? — спитав козак.
— Щодня ходжу.
— Щодня? На роботу, чи що?
— Еге, на поденщину.
— Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?
І Галі знов здалося, що й справді робота добра, й Галя одказала козакові:
— О, добра робота!
— А чи рід у вас є в місті? — питавсь козак-любознайка.
— Ні, в мене нікого нема в місті. В мене жодної родини нема. Я сирота.
— І самі живете тутоньки?
— Сама живу.
Здається, так уже трошечки вони розмовляли, ї трохи ‘дно ‘дному сказано, а багато часу вплило. Зорі легш та легш усе мріли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свіжіти, з Дніпра потягнув вітрець і з того берега переніс пахощі там квітущих тополь. Не козак і не Галя схаменулися, що вже близько світання, а наддніпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Дніпром.
— Прощавайте! — промовив козак.
— Прощавайте! — промовила Галя.
І пішов козак шляхом у місто.
А Галя, провівши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло віконечка, схилившись голівкою на складені рученята.
Як вона прокинулася, променистий сонячний промінь задав їй світом у вічі несподівано — вона проспала ранкову зорю — от тобі маєш! І Галя засміялася небувалому випадку, й почала поспішатися на роботу і, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, і відра вивернула невмисне, і усе сміялася сама із собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподівано, негадане, нечаянно, разом…
Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки… Уявлявсь їй самотній весінній вечір коло віконечка, своя самотня пісенька, весіння теплиня й мла, й свіжість, і зорі мріють… й разом заступлений світ у віконці, і молодий козак… так разом-разом… такеньки несподівано!
Того дня Галі вилучилося робити на городі вкупі з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупі робила та балакала про людську бідоньку та напастоньку, тугу розділяла, лишенько тішила.
— Хоч ляж та й вмирай! — каже ця молодиця, як вони узялися полоти.
— О, що це ви говорите, любочко! — покрикнула Галя.
— Що ж я говорю! Що є, те й говорю!
І справді, ця молодиця не мала вже рясту топтати — суха, бліда, змождена.
— Ні, ні! — каже Галя, — ви не горюйте! Як знати, що
вилучиться? Що буде, випаде уперед!
— Що ж буде? Випаде? — перехопила молодиця. — Нічого, окрім біди та лиха!
— Ой, ні-ні! — покрикнула Галя, — усе може бути…
усе! Не дожидаєш зовсім, не чаєш, не сниш і разом несподівано-нечаянно…
І Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стріти готовенька щось несподіване.
— Еге, буде тобі: лихо та ще з лишком! — промовила
молодиця.
— Чого-чого не бува! — защебетала знову Галя. — Усе
вилучається! Усе може бути!
І Галя подивилася з усміхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: «Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, — навіть рученьки підставлю, не боюся!»
А молодиця промовила:
— Годі тобі, дівчино! Ти розкажеш такого, що на вербі груші, а на сосні яблука ростуть!
І ввечері дома, сидячи коло свого віконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподіваного та негаданого, і всміхалася, і, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозі до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром і зимним холодом. І що ближче підходила висока постать, то жар гарячий її понімав, а холод зимніш. І як учорашній козак став коло віконечка й сказав їй «добрий вечір», Галя на одвіт йому ледве вимовила свого «доброго вечора».
Потому він сповістив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому під містом, де зобачитись, та він, товариша шукаючи, не знайшов — загледів луку, Дніпро, — схотілося йому понад Дніпром лукою пройтися, він і пішов, — і бачить — хатка, і подумав: чия се хатка тут стоїть? І почув Галину пісню, — слухав-слухав та й підійшов під віконечко…
І хоч козак не додав, що він раденький, що підійшов до віконечка, тільки сеє і без козацького слова вбачалося. І Галя раденька.
Потому він оповістив, що він теж сирота, теж нема роду й плем’я, що він козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада ( тут він спитав, як зовуть дівчину, і дівчина йому каже «Галею»), що село його велике й багате, там дві церкви в них, хати усе славнії, успліш упоспіль сади; село на горі, а попід горою той самий Дніпро шумить, що й попід Києвом; що люди в них усе хорошії, дівчата штучно та гарно сорочки вишивають.
Галя слухала-слухала-слухала, й пізненько вони розсталися. І Галя не заснула цієї ночі, а просиділа до ранку під віконечком, і так їй істненько, наче у сні снилося велике білеє село на горі, у зелених садах, дві церкви високі з золотими хрестами, синій Дніпро попід горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона ніколи ще не стрічала; дівчата такі чепурнії та любії, що таких вона ще зроду не бачила. І наче весінній, тихий, пахучий вечір і далеке село снилося їй без гомону, без шуму, — хоч живе, — і нічого не чутно було ніденіде, окрім що билося своє власне сердечко дуже.