Навіжена та й навіжена… Нащо й краще! Порадились поміж собою такеньки та й спокійненькі собі…
XXXVI
Згодили якось москаля з міста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообідає, то ляже на лаві та все свище, та свище, та свище, та раптом як співоне! — дзвінко-тоненько, помісь півень кукурікає. Сьому байдуже було наше лихо; тільки, було, спитає: «Сьогодні бито? — та й додасть: — Іначий і не можна: на те служба!»
Назар уже не той став, уже й він якось поник, а все жартує:
— Коли б мені хоч один день хто послужив, довіку б згадував!
Пані того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловік він хороший, так мене поважає! А він, було, як стоїть перед панією, то мов стріла вистромиться, руки спустить, очі второпигь на неї: «Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур’яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спік чорне порося…» Такеньки усе чисто одбубонів і дожидає, що пані йому одкаже; сам тільки очима луп-луп!..
А пані йому раз по раз:
— Добре! Добре! Усе добре!.. Тільки ти гляди в мене, — не розледащій між моїми вовкодухами.
— Ніколи того не всмію, ваше високоблагородіе!,, Вклониться їй низько, вправо, вліво ногами човг! Та і з хати, та на лаву — і знов свище.
— Бодай вас! — кажу йому якось. — Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живії, а ви…
— Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називається. Он бач, скільки в мене зубів зосталось… На службі втеряв!.. Був у нас копитан… ух!
Та тільки ухнув.
— А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. І! Крий, боже!
Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.
— Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокіп. —Я так: або вирятуйся, або пропади!
— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрівочка—рідна тіточка.
— Піймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Піймають — пропав!
Що там у кого було на серці, а всі засміялись.
— Нe кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — інший побіжить, та й спіткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втікати?.. Од якої втік, таку й здибав. Із дранки та вберешся в переперанку… ‘
Та все пани, та все дуки… — заспівав, як у дзвін ударив.
XXXVII
У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки перед богами невгасимі палали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, — веліла дівчинку ту висікти: «Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!»
XXXVIII
Наша пані журилась і плакала за старою дуже.
— Вже тепереньки сама я в світі зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, — каже панові, — яка мені надія? Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ — не псуй мені людей.
— Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усім турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотів він її розважити та й каже:
— Годі тобі, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобі скажу: я вже кума пригласив.
— Кого ж ти просив? — перехопила його пані.
— Свого товариша. Такий славний чоловік, добрий.
— Боже мій! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
А сама у плач ревний.
— Серденько, не плач! — благає пан, — серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кінець. Скажи тільки мені, кого ти хочеш, того й завітаю.
— Полковника треба прохати, — от кого!
— Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе засмутив!
—Ото-то й єсть, що ти мене зовсім не жалуєш: усе меііе журиш!
— Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй і ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподівався…
Та як заридає!
Пані до його:
— Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а він затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, насилу стишився.
— Та скажи ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.
— І сам не знаю, моя любо, — одказує пан, ніби всміхаючись, — так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я, наче маленький, розплакався.
А сам зітхнув.
— Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить пані.
— Ні, любиш.
— Люблю та ще й як!.. А вкупці не можна раз у раз сидіти: треба господарювати, моє серце!
Та й поцілувала його.
Уранці поїхав пан і полковника завітав у куми.
XXXIX
Народився син у панії. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
Я рада, що мені трошки вільніше, — вибігла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.
— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — сміється.
А Прокіп йому:
— Пане, оддайте за мене дівчину!
— Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.
— А пані? — каже Прокіп.
Пан зітхнув і задумався, а далі й каже:
— Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!
Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
— Любо! — сказав пан, — я оце до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?
А тут у кімнаті панів, паній!.. І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і одвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає:
— Що се таке?
Прокіп кланяється, просить.
— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, — нехай і вони щасливі будуть!
Пані все мовчить та уста гризе. А полковник і вирветься, й загуде, як на трубі:
— До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила. Хочеш заміж, дівко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне, вже несила — випив повно.
Усі пани за ним підхопили:
— Одружіть їх, одружіть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…
Тоді вже й пані:
—Та нехай собі!
Ми й незчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані.
Дуже вона гнівалась на пана:
—Як ти мене підвів! — дорікає. — Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!
— А тобі, — свариться на мене, — тобі буде!
«Нехай уже буде що буде, — думаю, — та вже ми побралися!» Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мій!
XL
Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду та все примовляє:
— А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?
Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би — крізь землю пішов. А зійдуся з ним, — весело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить.
— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
— А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупці навіки.
— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподіватись щогодинки в бога — догани тобі та муки!.. А боронити — несила… Важко, Усте!
— Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легш.
— А може, й справді так,рибонько!
Та й усміхнеться і пожалує мене.
Так-то вже я радію, як розговорю його, розважу!
XLI
Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось…
Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, — сіла одпочити.