I в силi я, i можу я.
Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i свiтлiшою.
– Пророк Самуул – воiстину святий, – кажуть прочани, повертаючись додому. – Божа благодать почис на ньому. Суддя наш – сама чистота. От сини його – не приведи господи!
Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше, а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться славослов'ям.
Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До храму не увiйшли, на дворi волали:
– Самууле, Самууле, де ти?
Глас народу – глас господа.
Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив:
– Раби божi, ось я.
– Самууле, скажи присуд свiй!
– Про що?
– Царя хочемо!
– У нас один цар – небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний – тимчасовий, бо вiн – смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно.
– Хочемо земного царя! – затялася i ревом реве отара.
– А чи не пожалкусте?
Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще й нема?
Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд владарювання – мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а пророкуватиму прийдешнс. Усе погане – ще тiльки попереду.
– Слухайте слово мос! – гукнув я щосили. – Слухайте, бо йде воно не вiд мене, малого й убогого, а вiд самого бога – царя небесного! I це не я кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi небесноу i земноу!
Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я некорисливе вiддав господу нашому.
– Знайте: царевi багато треба – прислужникiв i жiнок для двору, воякiв i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий, покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме – вiд ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел, вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших.
В отарi стривожено зашепотiлися.
– Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо царя – утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя забаглося?
Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й лоби поб'ють. Так i тут:
– А ти, Самууле, дай нам добросердного царя!
Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився:
– Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий день я назву царя вам за божим велiнням.
– Згода, Самууле!
Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна дати царя, а можна – назву.
Царя шукати не треба – вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв придивлятися: хто з них на царя годящий?
Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотлiла, штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для дурнiв?
– Отче! – впав вiн навколiшки i заблагав: – Ти – пророк! Вiдкрий очi моу!
– На що? – питаю поблажливо.
– Де ослицi моу?
– Щось не схоже, щоб ти ослиць мав…
Вiн вражено втупився у мене:
– А звiдки ти знасш, отче, що не маю?
– На те й пророк, щоб знати, – кажу йому лагiдно. – То були ослицi чи ти ух вигадав?
– Були, отче. Ослицi – мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти…
– Як тебе звати, отроче?
– Савл, отче.
– А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус?
– Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового.
Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити на очi моу заледве не безштанька.
– Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли вiдправи нема?
– А в мене за щокою монета була.
– Де ж монета твоя?
– Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли…
Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до Суддi, щоб минути кари.
– Значить, ослиць шукасш? – зичливо мовив я. – Це добре…
Так, добре це, бо з ослами завжди були пов'язанi найсвятiшi думки моу. О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих ослiв – цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей.
– Савле, а ти чув, що люди царя хочуть?
– Та нiби й казали щось таке…
– Господь обрав на царя тебе, Савле!
– Мене? – вразився вiн.
– Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство. Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти – вже цар! Тiльки нiкому не кажи.
– Само собою, – розсудливо погодився отрок, – бо хто ж повiрить?
– Я сам назву тебе царем, Савле, коли надiйде час. А зараз ступай додому.
– Не можу, отче…
– Чому?
– Бо татусь у мене такий: цар не цар, а штани знiме…
– Ах, так! Я й забув про ослиць твоух. Та ось предрiкаю тобi: надвечiр ух приведе до ясел ухнiх незримий янгол небесний. А ти йди, заховайся у кущах та й чекай собi дива господнього. Я тобi чудо це твердо обiцяю!
На шостий день знову зiбралася галаслива й вередлива отара овечок божих з усiх колiн iзраулевих.
Запитав я ух:
– Досi царя хочете?
– Ой, хочемо, Самууле!
– Iстинно кажу: господь обрав вам царя.
– Хто ж вiн, Самууле?
– Цар ваш – отрок Савл, син Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людина шляхетна!
– А де ж вiн сам?
I справдi: де Савл?
Гукнув я в натовп, нишпорячи очима:
– Царю Савле, де ти?
Нiхто не вiдгукнувся. У натовпi почали перезиратися. Тодi я вдруге закликав, ще гучнiше:
– Царю Савле, де ти?
У вiдповiдь – мовчанка. Куди ж це недолугий миропомазаник подiвся? Ну й недотепа! Простотаки – рiдкiсний.
– Царю Савле, де ти? – утретс покликав я.
I тодi з натовпу хтось озвався:
– Нiби я бачив цього хлопака…
– Де бачив?
– Та нiби вiн в обозi за риночком на гарбi з сiном спить…
Одразу побiгли охочi по царя, хутко привели спанька пiд ручки. Ну й обранець! Не лише ослиць, а й царство ладен проспати. Ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв?
I проголосив я урочисто:
– Iм'ям господнiм я, слуга божий, нарiкаю царем нашим тебе, Савле, сина Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людину шляхетну!
– I це все, отче? – запитав Савл.
– Все, царю!
– То менi вже можна вертатися додому? А то татусь мiй лаштусться зранку на оранку. А менi ще воликiв годувати. Та й батько в мене такий: цар не цар, а штани знiме…
– Можна й додому, царю. Йди собi з богом до воликiв та ослиць своух.
I дивувалися люди царевi вiд Дана до Беер-Себи!
КНИГА ЧЕТВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФАНА
"Щоб нi люди, нi худоба, нi воли, нi вiвцi нiчого не ули, не ходили на пасовисько i води не пили. I щоб вкритi були руб'ям люди i худоба, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний вiдвернув вiд злоу путi свосу i вiд насильства рук своух".
IОНА, розд.3. ст.7.
"I побачив бог дiла ух, що вони вiдвернули вiд злоу путi свосу, i пошкодував бог про лихо, про яке мовив, що наведе на них, i не навiв".
IОНА, розд.З, ст.10.
ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВИДАВЦЯ
Рукопис бiблiйного пророка Iони з "Вступним словом" невiдомого Автора потрапив до наших рук випадково – ми придбали його на базарi. На жаль, ми дещо спiзнились: перекупка не зналася на справжнiх скарбах i збувала дорогоцiннi сторiнки прадавнiх мемуарiв легендарного мандрiвника Iони з богодухою передмовою загадкового Анонiма по копiйцi за штуку, аби масовий споживач мав у що загорнути тихоокеанськi оселедцi. Це варварство тривало вже днiв зо два, i тому немас нiчого дивного, що в сучасному виданнi бiблiйнi подiу виглядатимуть дещо фрагментарне. Адже на тихоокеанськi хвости явно пiшла кiнцiвка вiкопомного твору. Повнiстю! I ми тепер не знасмо, як пройда Iона потрапив на сьоме небо. Але не бiда: ми знасмо вiн там!