Загальна думка була проста: усi люди – грiшники, або ж, як по-сучасному, злочинцi. Така вже людська природа, i нiкуди вiд неу не втечеш. Бо ж неможливо втекти вiд самого себе! Злочин, немов тiнь, чатус за плечима кожного грiшника, а в грiшниках ходять усi посполитi.
А з чого воно почалося?
З грiхопадiння прабатькiв усього нещасного роду людського Адама i рви.
А жилося ж ум: уж – не хочу, пий – не можу!
Не знали i не вiдали, що воно таке батькувати долю у голодi i холодi.
А все одно потягло на крадiжку!
– Адамцю, ну-мо пiшли оту яблуньку потрусимо!
– Та ти що?
– Яблучко хочу!
– Чи ти з глузду з'ухала?
– А що такого?
– Та ж Всевишнiй заборонив яблуню чiпати!
– Ну й дурень!
– Хто дурень?
– Ти, Адамцю!
– Я дурень?
– А хто ж iще? Ти про кого подумав?
– Добалакались!..
– Бо ти – впертюх!
– Я ще й винен?
– Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з'умо по манюсiнькому яблучку, то хiба вiн збiднiс? З торбою пiде? Душу з нас за яблучко витрусить?
– Скупому душа дешевша гроша!
– А менi.. яблучка хочеться…
– Ну, добре, ходiмо по яблука!..
А йшлося зовсiм не про те, збiднiс Всевишнiй чи не збiднiс.
Не було мови й про таку дрiбницю, пiде вiн з торбою на путiвцях старцювати чи не пiде.
Рiч полягала у принципi – заборонi порушувати святi норми приватноу власностi.
Але ж знов-таки сказано: не спiйманий – не злодiй.
Та хiба прабатьки мали кримiнальний досвiд? Хiба вмiли вправно заховати слiди? Хiба мали поняття про алiбi?
Нажерлися яблук та й полiзли спати у кущi!
Застукав ух Всевишнiй на гарячому, а цi недотепи одразу розрюмсалися та й розкололися:
– То вона мене на грiх звабила!..
– А мене – яблучко…
А Всевишнiй ум на те повчально проказус:
– На чужий коровай рота не роззявляй!
Перехресний допит, дiло в суд, останнс слово перед вироком i – "в дальний путь, на долгие года", туди, де i холодно, i де голодно…
Цiкаво, що тодi було запроваджено перший у свiтi фах – професiю сторожа. Бо приставив Всевишнiй до яблунi на варту приватноу власностi херувима з вогненним мечем. Але той перший грiх глибоко закорiнився – усi хлопчаки i досi з яблунь починають.
От Каун, той уже був тямущий мужик! Вiн постарався все обмiзкувати наперед. А коли порiшивтаки свого брата Авеля, то навiть i в думцi не мав колотися.
Всевишнiй, що провадив слiдство у тiй найпершiй "мокрiй" справi, дуже хитро, нiби мимохiдь запитав прадавнього мордувавцю:
– Кауне, де Авель, брат твiй?
А Кауновi хоч би що – затявся, та й годi:
– Запитайте у нього самого! Хiба я сторож йому? Звiдки знати менi, де вiн вештасться i байдики б'с?
– Так уже i не знасш?
– У мене своух справ – по саму зав'язку! Тiльки встигай повертатися…
Якщо розiбратися, то божа Канцелярiя – це вселенський карний розшук, в якому янголи, херувими i серафими слугують судовими виконавцями. Архангели – верховна колегiя. Але всi дiла вершить премудрий Всевишнiй, сам-один у трьох лицях: бога-Слiдчого, бога-Прокурора i богаСуддi.
Та ось що не подобасться в цiй небеснiй каральнiй установi, особливо з огляду на прийдешнiй поголовний Страшний суд ("злочинцiв буде покарано!"), це повна вiдсутнiсть хоч такоу-сякоу адвокатури. Захиститися – нiяк! То вже, знасте, не демократично…
Але про що це я думаю?
Геть з голови крамолу!
Хiба не мене, смиренну овечку, обрано для втiлення у життя смертних задумiв бога-Слiдчого, бога-Прокурора i бога-Суддi? Сказано: путi господнi незвiданi. То менi тiльки здасться, що простую я навмання. Насправдi мене веде Промисл божий туди куди слiд. Вибач, о Милосердний, мимовiльний грiх мiй незумисного розумування! Адже тобi. Всевидющому, згори видко, що я прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь – iстинна! Зваж, господи: не всякi жарти чогось вартi…
Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу. Цiкаво, де тут найдешевша корчма?
Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й усе. А дарма.
9. ДУМКА ДУМКУ ГОНИТЬ
"Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що
з болота витягне".
Народне прислiв'я.
Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало море.
Як на голодного, пахощi тут – запаморочливi. А в мене у кишенях – анi шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном.
Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i дурень трусити може…
Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було.
Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок сивухи. Але ж юшка яка – ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем, двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та маслаки з чималими шматурами м'яса гризуть. Над мисюрою парус – харч свiженький, щойно з вогню…
Один з них – довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда – з самого профiля. Другий – низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким добром торба. Пика – з самого кола. Обидва – у строкатих блузах, в яких полюбляють хизуватися мореходи.
На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.
Чую, щогловидий поважно каже:
– А гарно украсти i на зуб не попасти!
Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в розмову:
– Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства…
Строкатий з профiлем одразу на мене:
– А ти хто такий розумненький?
Я статечно вiдповiв:
– Без плуга – не орач, без молота – не коваль, а без Бiблiу – не оповiдач.
– Невже Бiблiю масш? – вразився вiн.
– Авжеж!
– Де ж ти отакий скарб роздобув?
– То моя справа…
– I читати по писаному вмiсш?
– А чого б я Бiблiю на горбi тягав?
– То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю…
Я сiв i негайно вдарився у спогад:
– Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний.
– Складно кажеш!
– Слово почусш, та не зжусш.
– То пригощайся – у нас на трьох стане!
– Грiх непрощений – усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере…
– Та ж ось барильце!..
I пiшло, i поухало…
– Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у ворота!
– Можна, – кажу я. – Ось послухайте.
Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.
10. КОМУ СМIШКИ, А КОМУ ГОРЕ
"Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони "Тайна вечеря" i сказав:
"Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!"
Федiр МАКIВЧУК.
– Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?
– Та чули…
– А чого воно мертве?
– Та хтозна…
– А я знаю!
– Чому ж воно мертве?
– А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все живе гине…
– Невже?
– Точно кажу! А сталося це так…
На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два великих мiста – Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки – помiж собою любилися чоловiки. Уявлясте?
Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:
– Я що людям наказував?
– Любитися i розмножуватися! – хором вiдповiли йому янголи.
– А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?
– Любляться, але не розмножуються! – вiдповiв янгольський хор.
– А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?
– Вимруть усi люди!
– Що ж робити?
– А бог знас!
Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й по тому.
А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки – дiвки непорочнi, бо женихи мiж собою кохалися.