Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:
– Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.
Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.
– Лоте! – нахабно вимагають. – Ану, подай нам своух янголяток!
– Та що ви, люди! – каже ум Лот. – Як вам не сором? Адже це янголи!
– ух нам i треба!..
– Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам…
– А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?
Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки усьому натовпу.
А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним – сiмейство. I чують: за спинами у них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками у печерi, подалi вiд людей.
А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.
Ось слухайте:
"у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.
I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi, який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.
Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я".
Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:
– Ех, без добавки i горiлка не смачна…
– I справдi! – зголосився сам корчмар. – Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую?
– Благословляю намiр твiй! – не пручався я пiд нетерплячi вигуки слухачiв.
– Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi…
"I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я.
I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого.
I народила старша сина i нарекла його iм'ям: Моав, (кажучи: вiн вiд батька мойого). Вiн отець моавитян понинi".
I молодша також народила сина i нарекла його iм'ям: Бен-Аммi, (кажучи: вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi.
Аж тут низенький товстун розхвилювався:
– А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих – нi! I невже поблизу вже й чоловiкiв не було?
– Як не було? – загарячкував i корчмар. – А вино? Ти забув про вино! У кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв?
Розбурхався i щогловидий:
– Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi – сини чи онуки?
А тодi в один голос – до мене:
– Отче, а що ти скажеш?
Я замислився, а потiм мудро вирiк:
– Дуже складнi вашi запитання. Справа ця i дiйсно надзвичайно заплутана. Без пляшки в нiй нiчого не добереш! А щось пляшки я й не бачу…
– Зараз буде, отче. Одна мить!
11. ЩО ВЗЯТО, ТЕ Й СВЯТО
"Духовенство носить плащ убогостi, яким приховус секрет умiння збагачуватися i забезпечувати себе всiлякими насолодами".
К.ВОЛЬНЕЙ.
Черепок трiщав, мов твердь небесна за часiв Всесвiтнього Потопу…
Сурми сурмили архангельськi…
Груди палило, мов я пекельноу сiрки наковтався…
З рота виривалося смердюче дихання…
Фу! Аж самого нудить…
О господи!..
Перед очима стрибало, пливло i гойдалося. Стiни похитувалися, немов п'янi. Стеля раз у раз нiби падала на мою бiдолашну голiвоньку. Звiдусiль рипiло, скреготало i грюкало. Ложе совалось пiдi мною туди-сюди, немов намагалось скинути мене на пiдлогу.
Свята трiйце, де я?
Раптом дверi вiдчинилися, а на мене посунула така фiгура, що я аж отерп.
Фiгура була без одного ока, без одного вуха, без однiсу руки i без однiсу ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зi смаком дiбраною пiд колiр носа. Строкатий тiльник i широкi, як море, штани довершували вбрання. За широким шкiряним поясом стирчав набiр кинджалiв. На лiвому боцi телiпалася шаблюка. А на сдинiй руцi з засуканим рукавом був витатуйований череп з кiстками навхрест. Той хрест був явно не божеського походження.
Та я з присмнiстю зауважив, що ця напiвлюдина тримас напоготовi в своуй сдинiй руцi вже вiдкорковану пляшку i приязно до мене всмiхасться.
Чого б це?
– Що, прочумався, випивохо! – лагiдно прохрипiв переполовинений незнайомець. – На ось, похмелися! Кращих лiкiв не знайти – по собi знаю…
Я присмоктався до пляшки, мов до цiлющого джерела. Одразу полегшало. Я вiдчув, що набуваю звичноу форми, гiдноу мого сану,
– А де закусь? – жваво наполiг я. Кожному святеннику вiдомо: завжди слiд вимагати бiльше, коли тобi щось дають i так.
– Отакоу! – здивувався мiй несподiваний рятiвник. – Ще й закусь йому у лiжко пiднось! – вiн сунув руку до кишенi i витяг тверду, як наждак, галету. – На, жери, паскуднику!
Бач, зичливо всмiхасться, а сварить…
– Ти хто? – запитав я, зубами викрешуючи з галети iскри.
– Як то хто? – знову здивувався вiн. – Я капiтан Бен-Акула, майбутнiй адмiрал майбутньоу розбiйницькоу флотилiу.
– А це що? – я кволо повiв рукою навколо.
– Мiй флагман "Зi святими упокiй".
– Ах, то це корабель морських розбишак! – нарештi остаточно прозрiв я. – То ось чого лiхтарi були порозбиванi!
– Авжеж…
– Чого ж я тут?
– Бо найнявся.
– Ким?
– Капеланом. Тепер у нас повний керiвний комплект – капiтан i капелан.
– Щось не пригадую, – непевно промимрив я.
– А що тут дивного? – розсудливо мовив вiн. – Тебе ж учора двос моух лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж пообiцяв влаштувати на суднi колективну читку, щоб навернути корабель на маршрут iстинний…
– I де ж ми зараз?
– У вiдкритому морi.
– Жах! – простогнав я.
– Нiякого жаху нема – не потонемо, – хибно зрозумiв мене капiтан Бен-Акула i, аби до кiнця заспокоути, свос запевнення обгрунтував: – Я переловив усiх щурiв i ув'язнив до мишоловок, щоб не повтiкали. А поки щури з корабля не втечуть, судно нiзащо на дно не пiде. Це кожен моряк знас! До речi, отче, як тебе звати? Я й досi не знаю, бо вчора ти лика не в'язав…
– Звуть мене Iона! – поспiшив я урвати його паплюжнi для мого сану спогади.
– Аз якого роду?
– Мiй батько – гицель Амiтай з колiна Зебулона.
– А де ж вiн котiв обдирав… тобто де ти народився, хочу я спитати.
– У мiстi Гад-Хефер.
– I хто ж ти за святенницьким фахом?
– Я, Акуло, пророк.
– А звiдки це тобi вiдомо?
– А в мене диплом с! Я закiнчив школу пророкiв, вперше засновану великим Самуулом!
– I багато таких?
– Та як сказати… Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному мiстi стало хоча б по одному пророку…
– А що воно, власне, таке – пророк? – сдине око капiтана засвiтилося цiкавiстю.
– Пророк, Акуло, це людина, яка не знас нiчого, але здогадусться про все.
– Брешеш!
– Собака бреше, а не пророк!
– Ану, вiдгадай тодi, навiщо я оголосив додатковий набiр в команду моух розбишак?
– Ну, це для мене дрiбниця: щоб не боятися нi бога, нi чорта!
– Ти диви – вгадав! – вiн пiдсiв до мене ближче. – А навiщо це менi не боятися нi бога, нi чорта?
– Щоб грабувати i скарби збирати.
– I коли ж я розбагатiю? – вихопилось у нього.
– Дай червiнця.
– Навiщо?
– Iнакше пророцтво не справдиться.
– На два! То коли?
– Як тiльки зустрiнеш купецький корабель i випорожниш його, як я оцю пляшку.
Я узяв у нього пляшку й присмоктався.
Вiн стежив за процедурою з непiдробним хвилюванням.
– Не лишай нi краплi! – ще й заблагав наприкiнцi.
– Будь спок! – втiшив його я.
Сеанс пророкування проходив напрочуд вдало. Настрiй мiй значно полiпшився. У головi вже не сурмили архангели i твердь небесна не репала. За бортом лагiдно плюскотiли хвилi. У кишенi подзенькували червiнцi. Благодать! Я витяг пачку "Фiмiаму" i з насолодою воскурив.
– Iоно, ану дай i менi фiмiаму, – попросив капiтан.
Отакоу! Його прохання мене вкрай засмутило. Ой, як важко було вiдмовляти такiй благороднiй людинi! Але що я мав робити? Адже нас у школi навчали тiльки брати, а давати – не вчили. Хiба ж я винен, що мене випустили у свiт до мирян неуком?
Однак, з поваги до капiтана, я обрав одну з найбiльш делiкатних форм вiдмови.