– Грiшники! Iстинно глаголю вам з пучини морськоу: бачите, Всевишнiй явив перед негiднi його милостi очi вашi справжнс чудодiйне диво – пiдклав пiд ноги моу серед бурхливих хвиль надiйну твердь i одним помахом припинив бурю, яка мала поглинути вас усiх без покаяння та вiдпущення страхiтливих грiхiв ваших.
Я врочисто помовчав, щоб надати словам моум ще бiльшоу ваги. А тодi спитав:
– А що це означас? А ось що: гряде божий суд! Всевишнiй на престол сяде з точними лихварськими терезами у руках. Сяде i покличе на суд, примiром, боцмана: "Чорний душогубе, де ти?"
– Ось я! – озвався з борту спантеличений моум дивовижним нахабством боцман.
– I запитас Всевишнiй, мов суворий митар: "Боцмане, чи брав ти на душу грiх убiснiя людськоу плотi без мого дозволу?"
– Брав, о господи! – скрушно простогнав боцман.
– Запитас Всемилостивий: "Чи крав ти, чи бажав добра ближнього свого?"
– Крав i бажав, пане, – похнюпився боцман.
– "Чи плюндрував ти, мов препоганий козлище, чесноти дiв непорочних? Чи стрибав ти, яко хижий тигр, на доброчесних жон ближнiх своух?
– Плюндрував, мов козлище, i стрибав, яко тигр, – зi сльозами каяття в голосi заскиглив боцман. – Нiкуди правди дiти, ваше Верховенство…
– "Ай-яй-яй! – засудливо похитас сивою головою Всевишнiй. – I як тобi не сором, боцмане?"
– Ой, сором, ваша Вельможнiсть! Ой, сором…
– "Отож, горiти тобi, боцмане, довiку в геснi вогненнiй, бо твоуй зчорнiлiй душi вже нiяка чистка не допоможе".
Нещасний боцман затремтiв, немов скрутила його люта пропасниця.
А я неухильно виспiвував свосу:
– "Але, о господи, – змолиться наш боцман, бо щиро усвiдомив свою злодiйську провину, – грошву i камiнцi, що випали на мою долю пiсля розбiйного нападу, я вiддав у храм божий на свiчки. Прошу списати цей ганебний грiх пограбування з мого вкрай обтяжливого для душi балансу".
Боцман одразу пожвавiшав i кинув на своух спiльникiв радiсний погляд.
– А далi боцман скаже: "А на тi кошти, боже мiй, слуги твоу навiть тонюсiнькоу свiчечки не купили…"
– Куди ж ви, облудники, ух подiли? – вмить збурився чорний боцман. – У шинок понесли? З дiвками на моу кревнi бестились?
– Ще чого? – обурився i я. – У головi твоуй – одне неподобство! А ще до каяття узявся… Та ми, смиреннi слуги божi, твоу кошти нишком, бо нам мирська слава нi до чого, пустили на утримання згорьованих удiв та сирiт убогих. А цi сiромахи вибiлили твою душу чистими сльозами подяки краще вiд усякоу пекельноу чистки. Збагнув?
– Ну, то це – iнша справа! – мовив боцман.
– I тодi скаже тобi Всевишнiй: "Всеньке життя свос, боцмане, ти був на землi затятим грiшником, а на небесi зробився праведником. Таке вже не раз траплялося. Бери, боцмане, крила за розмiром, бери арфу до рук i паняй в райськi кущi, якi тобi лишень любi. Там тебе чарiвнi янголицi, усi – мов з писанки, почастують нектаром з амброзiсю, пригорнуть й приголублять…"
Я знову врочисто промовчав, щоб це захоплююче небесне видовисько достеменного раювання вкорiнилося в найтупiшi голови.
А по тому – рiшуче наполiг.
– Грiшники! Берiть приклад з вашого чорного праведника! Впровадимо гiдний подиву почин святого боцмана в широкi маси розбишак! Вивертайте кишенi! Здавайте менi, рабу смиренному, все, що в гаманах подзвонюс та в пояси зашито! Я сам донесу вашу дещицю до храму божого. Донесу, будьте певнi! Бачите: море менi по колiна!
– А таки донесе, – розчулено мовив боцман, розмазуючи на своуй бруднiй пицi чи то чистi сльози каяття, чи то морськi бризки – не добереш. – " Донесе аж до першоу корчми…
На борту корабля "Зi святими упокiй" вибухнули глузливим реготом.
Виявлясться, цей негiдник весь час тiльки клеув iз себе дурня! От же гад повзучий…
– Що, не вiрите? – заволав я, вражений у саме серце нечуваним блюзнiрством цього пiдступного вiдступника. – Хiба не бачите чуда? Море менi по колiна!
– Ще пару пляшок, – лагiдно мовив боцман, – i ти, Iоно, ходитимеш по водi, яко по суху.
О господи! Якоу репутацiу я зажив! Правильно люди кажуть: з кимповедешся, з тим i наберешся. А я вочевидь весь час ще й перебирав…
Однак я ще мав надiю на щасливий кiнець: раптом станеться ще одне чудо?
– Грiшники! – загорлав я. – уй-богу, я не брешу!
– Iоно, – поблажливо озвався капiтан БенАкула, – ходь на борт. Як пить дать дамо тобi випити… А ти, боцмане, якоу думки?
– Ну що ж, вистава варта чарки…
Ото й усе за всi моу труди?
– Не пiду! – затявся я. – Не пiду, коли менi не вiрують. Бач, з пророка брехуна зробили!
А капiтан на те – миролюбно:
– Та звiдки нам знати, брешеш ти чи нi? Он уже скiльки лантухiв гречаноу вовни намолов…
I тут я зважився на вiдчайдушний крок.
Цiкавитесь який?
Почав сам на себе небесну кару накликати! Аби настановити закоренiлих у розбоях грабiжникiв на путь iстинну до справжнього багатства…
– Хай мене грiм поб'с, коли брешу! – заприсягнувся я, сам жахаючись свого вчинку.
Подивився на небо – пронесло.
– Хай мене блискавка спопелить, коли щось криве мовив! – мовив уже смiливiше.
Поглянув угору – пронесло.
– Хай хлябi воднi розверзнуться, коли хоч грiш втаю! – вже зовсiм хоробро збрехав я i на доказ тупнув ногою.
Нараз твердь пiдi мною захиталася, розверзлася чорна безодня i вмить поглинула мене.
17. У ПЕКЛI ХОЧ I ТЕПЛО, ТА ХТО ТУДИ ЗАБАЖАр
"Цього Iона не чекав. Але оскiльки зробити щось було неможливо, вiн вирiшив терпляче очiкувати наступних подiй в свосму дивному новому примiщеннi".
Лео ТАКСIЛЬ.
Я опинився в абсолютно темнiй i вогкiй камерi. Пiтьма – хоч в око стрель. Звiдкiлясь повiвало смородом, нiби я вскочив прямiсiнько в гальюн.
Я витягнув руки i сунувся навмання. Тицьнувся сюди, тицьнувся туди скрiзь були вогкi i драглистi стiни, нiби ух слимаками вимазали. Заходився було обтирати одну стiну полою, коли це вона раптом конвульсивне здригнулася, а потiм дрiбнодрiбно затрусилася.
Хтось зареготав страшним утробним басом:
– Ха-ха-ха! Ой, не лоскочи, бо я не втримаюсь, i тебе перетравлю… Хи-хи! Ой, не можу!.. Ха-ха-ха!
Волосся в мене стало сторч, а сам я з ляку задубiв, як на лютому морозi, хоч у камерi було тепло i навiть задушливо.
– Ц-ц-ц-ц-це де я? – тiльки й спромiгся, що процокотiти зубами.
– У черевi китовому, – вiдповiв той же утробний голос. – Хо-хо…
– А хто ц-ц-ц-це говорить?
– Черево.
– Яке черево?
– Мос, китове.
"Дурить, гнида, – вирiшив я. – Морочить менi голову, бо знас – тут не дуже роздивишся…"
– Значить, у черевi?
– Авжеж.
– У китовому, кажеш?
– Точно.
– А хiба ж може черево розмовляти?
– Це як у кого, – охоче пояснив утробний голос. – У мене, наприклад, може, бо я кит-черевомовець. Та й подумати: треба ж арештантовi хоч з кимось слiвцем перекинутись. Хоч би й з наглядачем.
– Так ти наглядач?
– Передусiм – в'язниця.
– Як же так?
– А просто – за сумiсництвом.
– Виходить, я – ув'язнений?
– Виходить, що так.
– I надовго?
– На п'ятнадцять дiб.
– Ото!
– Не огокай! Строк покарання вiдмiряли в самий раз, бо твою провину вирiшили вважати дрiбною. З деяких мiркувань…
– Це ж яких, цiкаво?
– Тобi краще знати.
– А тобi доля в'язня байдужа?
– Мос дiло мале: за наказом згори хапати i тримати, поки строк покарання не мине.
– I щось за це масш?
– Та не так щоб i розкiшно – за харчi.
– I добре годують?
– Найдрiбнiшим планктоном! Можна сказати, на голоднiй пайцi тримають…
– А ти що?
– Та нiчого… Славословлю i за турботи дякую! Бо коли що не так, у море одразу отруйних медуз накидають… Тьху, гидота яка!
Обидва сумовито замовкли. Невеселi думки заснували в моуй головi.
– Боже мiй! – заскиглив я. – Змилуйся над смиренним рабом твоум.
– Молодця! – похвалив мене голос. – Повiдомляю: термiн ув'язнення буде значно скорочений, якщо ти доброчесно розкасшся i невтомно вихвалятимеш Всевишнього.
– То це вiн мене сюди запроторив?
– А хто ж iще?
– Виходить, ти слугусш Всевишньому?
– Нi, богу морiв Посейдону. Однак брат Посейдона верховний олiмпiсць Зевс уклав з твоум Всевишнiм угоду про товариську взасмодопомогу. Отож, у вiдповiдь на дружнс клопотання канцелярiу Сьомого Неба про затримання у володiннях Посейдона небезпечного злочинця, що спритно втiк з терену, пiдвладному Всевишньому…