Продегустував Всевишнiй фрукти та овочi i мовив, сам себе похвалюючи:
– Це добре!
А головне, в чому найбiльше виявилася його генiальнiсть, – це те, що вiн не поспiшав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би вередувати: мовляв, i те зроблено не так, i це йому не до вподоби. Оте треба доробити, оте переробити… Навiть слова, мовленi Творцем, пiддав би сумнiву. Примiром, зауважив би, що пiсля дегустацiу плодiв слiд казати "Це смачно", а не "Це добре"… Атож, якби Наймудрiшого зрадила iнтууцiя i вiн на свою голову мав би критика, то й досi не вийшов би з початковоу стадiу творiння, лишився б на вiки вiкiв недолугим початкiвцем. А так сказав сам собi: "Це добре!" – i край.
Хiба не мудро?
А на четвертий день господь вирiшив запалити на небi свiтильники Сонце та Мiсяць. Ще й зiрки весело заяскрiли. Отак виникли день i нiч. Сонце освiтлюс земну твердь удень. Мiсяць iз зiрками – уночi.
Тут Левiафан вже вкотре не стримався i знову урвав мою святу оповiдку:
– Навiщо ж було'засвiчувати Сонце i Мiсяць, коли й так уже сяяло Свiтло? I куди воно подiлося?
Я навiть розсердився. Цей Левiафан своуми запитаннями робить з мене викiнченого дурня! А я ж оповiдаю йому точно за святим письмом, немов закоренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти цьому тюремному одоробалу таки треба. В'язневi псувати стосунки з наглядачем – нi до чого. Старець Авiмелех, бувало, ще й не так мене на iспитах катував…
– У тому-то, – хитро пояснив я, – й виявилася неперевершена кмiтливiсть Всевишнього. Якби хтось мiг тут щось второпати, то Наймудрiший не заслуговував би на звання Наймудрiшого. Яка ж це була б незреченна мудрiсть, якби кожен дурень мiг би до цього дотумкати? Утямив iстину?
– Ясно, що нiчого неясно, – погодився з моуми теологiчними доказами Левiафан. – Хвали свого бога далi.
20. УСЯКОт ТВАРI – ПО ПАРI
"Це був, найвiрогiднiше, кумедний парад. Навiть найбiльш вчений природознавець навряд чи наважився б стати в цьому випадку на мiсце Адама".
Лео ТАКСIЛЬ.
– А на п'ятий день почав Всевишнiй творити усяке боже дихання: свиней, гадюк, шакалiв, удавiв, тхорiв, павукiв, жаб, клопiв, стерв'ятникiв, вовкiв, акул, блощиць, крокодилiв, комарiв, тигрiв, гадiв повзучих, лiтаючих i плаваючих… Усякоу тварi – по парi.
Подивився потiм на своу творiння – птахiв, риб, ссавцiв та гадiв, помилувався, запишався вiд власноу, нiчим не приборканоу фантазiу та й мовив:
– Це добре!
– А планктон вiн теж сотворив? – вже вкотре вклинцювався в мою розповiдь Левiафан.
– Само собою. Вiн усе живе того п'ятого дня сотворив. Тiльки вiн i сам тодi ще не знав, чи це планктон, чи гiпопотам. А може, кенгуру… Звiдкiля було йому знати? Адже нiяких назв для всього сущого ще не iснувало.
– А як же ми дiзналися?
– Першим до назв доп'яв Адам. Вiд нього й повелося…
– Адам, хто це?
– О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не лише не мали назв, а й були нi на що не схожi. Аж тут Всевишньому закортiло самим собою милуватися. Але як? От вiн i порiшив: сотворю собi живий автопортрет за своум образом та подобою.
– I сотворив?
– Звiсно! Iнакше звiдки взялися б люди?
– Виходить, i ти – як господь-бог?
– Ще б пак!
– Чого ж тебе ув'язнили?
– А хiба я знаю?
– Ну й дiла!..
– Атож, дiла – мов сажа бiла.
– Тодi, Iоно, оповiдай про Адама далi.
– Добре, а ти слухай i не уривай, iнакше на розповiдь й п'ятнадцяти дiб не стане.
– Мовчу, як риба! – заприсягнувся по-морському Левiафан.
– Вранцi шостого дня взяв Всевишнiй добрячий кавалок бiло-рожевоу глини i заходився лiпити свiй скульптурний автопортрет. Погляне на себе у свiчадо ставка та й лiпить, погляне та й лiпить… Весь у гливчаку вимастився, але таки злiпив фiгуру. Дмухнув на неу, i вона ожила! Вийшов хлопець – хоч куди козак. I нарiк його Митець Адамом, щоб не задавався. А це могло статися, коли б вiн заресстрував новоствореного пiд власним прiзвищем. А так – не визнав за свого…
Отут i з'ясувалося, як i яке боже дихання називати. До того боговi не було з ким розмовляти. А тепер – стало! Але як розмовляти, коли нiяких назв не iснус? Могло ж вийти, як у пiсеньцi: "Дiд каже, що пшоно, баба каже – гречка…" Того ж дня Всевишнiй органiзував Адамовi грандiознi оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишнiй запам'ятовував. I хто з них був вчитель, а хто учень, й понинi не добрати…
Адам дивився на нескiнченну череду рiзноу звiрини та птаства i вилущував слiвця, мов зернята з насiння:
– Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок, археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра…
Того дня Адам залюбки мiг зробити з мухи слона, а iз слона – муху. Усе залежало тiльки вiд того, як вiн назве.
А вiн тiльки витирав пiт з чола i невтомно шкварив добiрними назвами:
– Снiгур, дикобраз, шимпанзе, морж, iгуанодон, тиранозавр-рекс, боа-констрiктор, лiнивець…
Це була неймовiрно важка i виснажлива праця. Недарма Всевишнiй сьомий день оголосив Днем Спочинку.
Тiльки вiнцю творiння – Адамовi – було пiд силу впорати цей мовний калейдоскоп. Всевишнiй, напевне, заклав у його черепну коробку перший у свiтi електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим вiдповiдальним завданням нiзащо б не впоралася. Нам у школi казали, що коли тiльки наземнi "божi дихання" звести докупи i щосекунди давати одну назву, то вистачило б на чотири мiсяцi безперервноу роботи. Без передиху! Без сну i спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив ресстрацiю численних мешканцiв пiдводного царства. Кiбер, та й годi!
В iсторiу людства це був перший свiтовий рекорд. А все чому? Бо творцем Адама був Найдосконалiший, Наймудрiший, Усевiдаючий Всезнайко, з яким Адамовi нема чого й рiвнятися. Подумати тiльки: Адам за один день лише дав назви усьому сущому, а Всевишнiй за один день усе те суще сотворив. Що важче? Було б дiло, а назва знайдеться! I рiвняти ух не можна! Досить згадати, що на його першу дитину. Кауна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв творiння. Однак i того Кауна без Адамовоу помiчницi рви не було б…
Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося. Може, змилостивиться i випустить на волю достроково?
Про всяк випадок (як падати, то на м'яке!) вирiшив пiдлеститись i до мого наглядача.
– Пишайся, Левiафане! – солодко проспiвав я.
– Це б з чого? – здивувався той.
– Як з чого? Хоча б з того, що твiй родовiд давнiший вiд мого. Будь-який цар запишався б, якби дiзнався, що походить з черева твого пращура.
– Невже?
– Правду кажу. Усi вельможi рахуються помiж собою, чий родовiд давнiший.
– А хiба мiй рiд давнiший вiд твого?
– А ти що – не слухав? Адже пару твоух пращурiв Всевишнiй сотворив на п'ятий день, а моух – на шостий. Та й то – некомплектне…
21. ГОСТРЕ СЛОВЕЧКО КОЛЕ СЕРДЕЧКО
"Мужик поки ще темний, то й у бога вiрус, а навчиться – вiн i церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали!"
Панас МИРНИЙ.
Уже настав третiй день мого ув'язнення, а про звiльнення й гадки нема. Ну, заждiть! Геракл втiк, i я – не з гiрших.
Ото пожував сухiврю з хлорели i повiв хитру мову:
– Всевишнiй i справдi мас свiтлий розум. А все чому? Бо посеред раю вiн завбачливо виростив для себе Древо Пiзнання. Плоди з нього вiн усть сам-один. Як тiльки чогось не знас, з'усть пiзнавальний плiд, i вже все йому вiдомо.
А всiм iншим пiд страхом Страшного суду мудро заборонив отi пiзнавальнi плоди жерти. Iнакше, примiром, мавпи з мавпочками вмить би оте дерево обнесли, i нинi б не люди володiли землею, а мавпи. Навiть Адамовi господь заборонив з того дерева куштувати. Щоб не вийшов з нього великий розумник. З дурнем завжди легше: вiн власноу думки не мас. Що дурневi не скажи, усьому повiрус на слово.
I жив Адам в раю у святому невiданнi. Мов викiнчений дикун. Не знав, темнота, навiть такоу дрiбницi: одягатися йому чи нi. Гасав по райських кущах голяком, як його Всевишнiй сотворив. Весь невмиваний, у синцях та подряпинах…
Одного разу покуштував Всевишнiй з Древа, i його вмить осяяла чергова iстина: усякоу тварi вiн сотворив по парi, а от Адама – некомплектне!
Явний недогляд!
От i напосiвся вiн на Адама, нiби той винен: