– Час тобi, хлопче, одружитися. А то вештасшся один, мов безпритульний. Треба, ой, треба тобi жiнку знайти!..
Адам слухас i в свосму дикому невiданнi нiчого не годен второпати. Тiльки лупас по-дурному очима.
Але на той час, певно, давно вже дощу не було. Глина, мабуть, так всохла, що порепалась. А хiба з сухоу глини щось злiпиш? Та вона у пальцях розсипасться на порох.
Але господь не розгубився, не позадкував перед тимчасовими труднощами, не зiрвав планових строкiв творiння внаслiдок несприятливих "об'сктивних причин". Вiн не з таких! Його виробниче правило тверде: сказано зроблено.
Коли Адам спав, Найспритнiший так ловко висмикнув у хлопця ребро, нiби все життя на товкучках по кишенях спецiалiзувався. Адам нiчого й не помiтив, начеб оте ребро у нього було зайвим.
А Всевишнiй дмухнув на ребро i мовив:
– Хай буде жiнка!
I стала жiнка. Гарненька! На всiх iконах уу малюють блондинкою з блакитними очима. Томуто з того часу чоловiки надають перевагу бiлявим. А жiнки, знаючи про це, волосся фарбують. Щоб ввести дурнiв у оману та спокусу! Ну, це я так – мимохiдь вiдхилився
Коли Адам прокинувся, бачить – веде до нього Всевишнiй чарiвне створiння, з пшеничним волоссям аж до колiн. Зрозумiло, голе-голiсiньке. Про одяганку, хоч би благеньку, господь зовсiм не дбав…
– Ой-ой-ой! – полохливо зойкнув у свосму невiданнi повний невiглас Адам. – Нова звiрюка! – I щоб одразу покiнчити з ресстрацiсю, тицьнув у нову звiрюку пальцем, даючи воiстину придурочну назву: – Секс-Бомба!
– Що ти мелеш? – вперше скасував назву Всевишнiй. – Це твоя подружка, а не звiрюка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, – рва. Гарна дiвчина, правда? Вибирай – не вибирай, а кращоу зараз все одно не знайдеш.
I суворо додав:
– I щоб поганських слiв про неу я бiльше вiд тебе не чув!
– Слухаюсь, отче, – пiдкорився Адам i запитав: – А що я маю з нею робити?
– Тобi ще розтовкмачити, бовдуре?
– А то, – промимрив Адам.
– Ну, добре – поясню. Будеш ходити з нею в парi. Куди ти, туди й вона, як нитка за голкою. Ти – пiд кущик, i вона пiд кущиком до тебе пригорнеться…
– I оце все? – зрадiв Адам.
– Е, нi! Будеш про неу турбуватися, пiклуватися, годувати, в доброму тiлi тримати. Збагнув?
– Слухаюсь, отче, – похнюпився Адам. – Хай буде так!
А коли Всевишнiй пiшов, ясно всмiхаючись, Адам запитав рву:
– Слухай, "ти вмiсш по деревах лазити?
– Таж старий казав – краще у кущi, – грайливо вiдповiла рва, гiпнотизуючи Адама димчастою млосною блакиттю. Адамовi здалося, що вiн ось зараз – втопиться в уу бездонних, як небо, очах.
Моторошно стало хлопцевi. Як вiд того блакитного потопу врятуватися? I незчувся, як вже гойдався на макiвцi найвищого дерева, де й ховався в гущавинi до ночi. А рва цiлiсiнький день просидiла пiд деревом, аки вовк, що полюс на мисливця. Що вона iще робила? Та нiчого такого – пiсеньки мугикала, з квiточок вiночок сплела…
Отак ганяла рва Адама день у день по райських хащах, аж поки не надибала на богове Древо.
– Адаме, – нiжним голосочком спитала вона, – а чому ти жодного разу не видерся на це дерево? Дивись, якi на ньому гарнi плоди…
– Ти що, очманiла? – озвався з баобаба захеканий Адам.
– А що я поганого сказала?
– Заборонено- на нього лазити! Пiд страхом Страшного суду i неминучоу кари заборонено! I плоди з нього жерти – зась!
– Чому, Адаме? – мелодiйно джеркотiла рва.
– А я звiдки знаю? Що я, бог – усе знати? I взагалi вiдчепися од мене, бо – уй-богу – урветься у мене терпець! Як дам кокосовим горiхом!
– Ой, дай, Адамцю! Менi щось i справдi пити хочеться
Заскреготав Адам зубами, мов шинкар, коли у нього люди сидять i тiльки теревенять, а горiлки не замовляють, та й подався у хащi виконувати рвину примху. Бач, з лiсового джерельця не може напитися…
Ну, тут, як воно завжди бувас, тiльки чоловiк з очей, як до рви чемний Спокусник суне:
– Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Змiсм.
– А мене рвою… Але я вас щось не бачила…
– I не дивно – моу володiння розташованi окремо вiд цього чудового райського куточка. Оце завiтав познайомитися.
– I що, не жалкусте? – лукаво примружилась рва.
– Жалкувати, що познайомився iз справжньою чарiвницею? Та ви що! Ви б тiльки поглянули на себе. Кращоу статури не знайти! А якi коси! А очi! Чаклунка, боже створiння! А ця довбня – ваш Адам – тiльки й знас що по деревах гасати. Таку кралю не цiнус… Я б для вас, моя крихiтко, влаштував би воiстину райське життя!..
– З милим рай i в куренi, – як могла, пручалася беззахисна рва, зовсiм-зовсiм оголена.
– Який курiнь? Де ви бачили той курiнь? Ваш бовдур не з вами у куренi, а з мавпочками на гiлляках раюс. Ех, менi б отакий скарб! Та я б!.. Та ви б!.. Та ми б удвох!.. Дозвольте, моя чарiвнице, почастувати вас оцим прекрасним плодом…
– А менi зараз Адам кокосового горiха принесе…
– Кокосового горiха… Та ще гнилого… Та ще по дорозi сiк сам висмокче… Та ще потiм вам отим гнилим кокосом усе життя докорятиме… А цей, дивiться, який соковитий!
– Адам сказав, що з цього дерева куштувати найсуворiше заборонено…
– Адам… Сказав… Заборонено… Та чи подумали ви: раптом вiн бреше? I що вiн взагалi знас, ваш темний неук Адам? I розум його не посвiтлiшас, поки нехтуватиме цими чудодiйними плодами. Бо плоди з цього дерева солодке джерело пiзнання. От покуштуйте i дiзнастеся, брешу я чи нi… Я правду кажу: заборонене – солодке…
– Ну, хiба шматочок, щоб вивести вас на чисту воду, – завагалася рва.
Спокусник одразу вклав у ручку рви заборонений плiд i у захватi аж сплеснув у долонi:
– Боже мiй, яка краса! Хоч картинку малюй "Дiвчина з яблуком"… Ну… Ну… Смiливiше, нiчого не бiйтеся… Нарештi, розумнице моя! А тепер скажiть, володарко моух мрiй, чи брехав я, коли присягався, що ви найчарiвнiша жiнка у свiтi?
– Нахабо! – у рви прорiзалася жiноча логiка.
Спокусник отетерiв вiд несподiванки.
– А що таке? – розгублено забелькотiв вiн. – А що я такого? Я ж тiльки хвалив…
– Хвалив! – гримнула рва. – Знущався, а не хвалив! Бач, йому порiвняти мене нема з ким… Ясно, нема! I не буде, поки я лишатимусь сдиною жiнкою на свiтi! На мосму мiсцi i горбата була б кращою!
– Ну, коли так, – розiзлився Змiй-Спокусник, – то вiднинi кожна жiнка люто страждатиме вiд того, що вона – не сдина!
22. ЯКУ ХТО МАр, ТАКУ Й ОБIЙМАр
"Чи не правда, вона досить кумедна, "свята" Бiблiя, коли читасш уу уважно?"
Лео ТАКСIЛЬ.
– Адамчику, ану злазь з дерева!
– Навiщо?
– Курiнь будувати.
– Який ще курiнь?
– Ну, як не курiнь, то хату.
– Яку ще хату?
– Ну, як не хату, то садиба не завадить.
– Та я навiть слiв таких не чув!
– Нiчого – я навчу…
– Адамцю, де ти цiлий день ноги б'сш? Хоч би дров нарубав…
– А навiщо?
– Щоб розкласти багаття…
– А багаття для чого?
– Для чого, для чого… Боже мiй, коли ти зрозумiсш? Щоб рибу засмажити – ось для чого! Смажена риба смачнiша.
– А ти звiдки знасш?
– Знаю, та й усе…
– А без багаття хiба не можна?
– Звiсно, можна! Якщо ти грубку складеш…
– Адаме, i не сором тобi цiлiсiнький день на пiдсоннi вилежуватись? Роботи в хатi нема, чи що?
– А що я маю робити?
– Ну, хоч би огiркiв набрав та насолив, грибiв поназбирав на засушку… Бо ж нiяких запасiв у хатi! Гiсть прийде, почастувати нiчим…
– Який ще гiсть?
– Та хоч би отой старець Всевишнiй…
– А ти звiдки знасш, що гiсть прийде?
– Як не прийде, то й самi з'умо…
– Адамчику, ти хоч би поглянув коли на мене…
– Ха! Нiби я тебе не бачив!
– Невже у всьому роздивився?
– Та не слiпий…
– Щось не помiтно, щоб ти був зрячий…
– Адамчику, котику, мур-мур-мур…
– Чого це ти? Чи не захворiла?
– Ну, Адамцю, не будь таким… Ну, приголуб свою рвоньку…
– Знасш, нiколи – роботи по горло.
– Якоу ще роботи? Вже сонце низенько, вже вечiр близенько…
– Нiчого, ще встигну городину зiбрати. Свiжих фруктiв та овочiв принесу. Сама казала: гiсть з'явиться – почастувати нiчим.
– Ой, ти, певно, зголоднiв, мiй милий? О, яка я неуважна! На, поласуй оцим…
– Як?! З отого дерева?! Пiд страхом неминучоу кари?!
– Яка кара? Нiчого не буде… Я куштувала… I нiчого такого…
– Коли ти ула?
– Та ще позавчора… Знасш, заборонене – дуже солодке… Та ти хоч надкуси на пробу…
– Ну, хiба що надкусити…
– Отак… Молодця!.. Ще, Адамчику, ще!.. Ну, то як? А тепер, мiй любий, поглянь на мене…