I впала полуда з очей Адамових:
– Ага, бачу, одне у тебе на думцi – голою спокусницею вихилятися… Хоч би листочком затулилася!
– Адамцю, а навiщо менi вiд тебе ховатися? Хiба ми – не пара?..
Той райський випадок дуже заплутаний. Свiдкiв – катма. Кожен оповiдас в мiру власноу розбещеностi.
Одне ясно: Всевишнiй був дуже задоволений, що примудрився так хитро втiлити свiй смiливий задум у життя. Вiн навiть освятив перше у свiтi ательс мод, в якому сам обiйняв дуже вiдповiдальну посаду першорядного майстра кравецькоу справи.
У святому писанiу прямо сказано:
"I зробив господь (бог) Адамовi та дружинi його одяги шкiрянi, i одягнув ух обох".
I що б ти думав, Левiафане?
Шкiряний одяг досi не вийшов з моди!
23. ВИЙШОВ СУХИМ 13 ВОДИ
"I ось Iона знову на суходолi. Ще й зараз показують мiсце, де кит виплюнув пророка. Втiм, богослови не знають твердо, чи був Iона виригнутий, чи ж кит евакуював його з боку хвоста".
Лео ТАКСIЛЬ.
Це я тiльки тут iсторiю грiхопадiння Адама i рви так фрагментарне виклав: щоб i дiти до шiстнадцяти рокiв могли прочитати. У святому письмi iнтимнi стосунки янголiв та людей розписанi з соромiцькою вiдвертiстю, без усякого благопристойного камуфляжу. Недарма в безбожному заокеанському царствi Жовтого Диявола в подарунок молодожонам видано "Порно-Бiблiю" з "оголеним" iлюстративним "матерiалом". Хтозна, раптом молодята неписьменнi! То хоч з чудових малюнкiв доберуть, що й до чого та як… Вартiсть видання – ого-го!
Але навiщо менi було розбещувати Левiафана? Мiй наглядач – благородна й цнотлива тварюка. До того ж Левiафан виявився напрочуд уважним й допитливим слухачем. Недарма кажуть, що мозок морських ссавцiв нiчим не поступасться людському.
Наприклад, я оповiдаю, а вiн запитус:
– А який вiн на вигляд був?
– Хто? – не можу втямити я, уриваючи свою гладеньку оповiдку.
– Бiблiйний Змiй.
– рва прийняла його за людину. Змiй тодi ходив на двох ногах, а не плазував. Хвацько розмовляв, а не шипiв. А людей господь сотворив за своум образом та подобою. Вiдтак, с грунтовнi пiдстави припустити, що й Змiй-Спокусник був копiсю самого Всевишнього. Тiльки молодший… Зверни увагу. Левiафане: вiн i по раю вiльно вештався!
– А звiдки ж вiн узявся?
– Друже, вiд твоух запитань упрiти можна. Аж голова обертом йде! Звiдки узявся велемовний i премудрий Змiй, один господь знас, та нiчого про це не написав…
– А може, це вiн – Виконавець Наказiв господнiх? Сказав господь: "Хай буде Свiтло!" I стало свiтло… Як ти, Iоно, гадасш?
– Ой, краще помовч, Левiафане! А то й у тебе Всевишнiй вiдбере мову. I замовкнеш ти навiки, як нещасний бiблiйний Змiй… Кому потрiбнi зайвi теревенi?
– Так воно ж цiкаво…
– Йому, бачите, цiкаво! Ха! Та менi лише за те, що я слухав тебе, охальника дiянь господнiх, строк ув'язнення збiльшать на повну котушку! Замкни вуста – тьху! – утробу – i намотуй на вус, що чорним по бiлому писано. Ясно? Мовчки слухай!
– Та я слухаю…
Я собi далi оповiдаю, а вiн знову:
– А чому Всевишнiй одразу не вигнав з раю Адама i рву?
– Га? – тупо вигукнув я, силкуючись осмислити нове капосне запитання.
– Сам подумай, Iоно, – вперто розтовкмачус менi Левiафан, – то вiн молодят голубить i сам ум моднi строу шис, а то враз – виганяс! Навiщо було йому стiльки часу з ними воловодитись? Адже вирок ухвалено наперед! I судовоу справи порушувати нема потреби… Карай – та й усе!
Аж тут приходжу до тями i викручуюсь, як вуж на пательнi:
– А хто тобi сказав, що господь вигнав Адама з рвою за прелюбi дiяння?
– Так усi пастирi кажуть!
– Усi пастирi кажуть… Усi невiгласи брешуть! Як господь мiг виганяти ух за милi любощi? Адже вiн сам наказав: "Любiться i розмножуйтеся". Второпав? А тi пастирi байдикують на заняттях з першооснов раювання, а потiм патякають, як викiнченi неуки. Чули дзвiн, та не знають, де вiн…
– А за що ж вигнав? – повертас на свос впертюх Левiафан.
Довелося натужити пам'ять i пригадати залiковий курс з допомiжних писань – апокрифiв, що не увiйшли до бiблiйного канону.
– Бо в раю було ще одне Древо, – притишеним голосом повiдомив я.
– Яке? – мов змовник, прошепотiв i Левiафан.
– Древо Життя! – наважився я прошелестiти безбарвним голосом.
– То й що з цього?
З усього було видно, що Левiафановi мос повiдомлення про Древо Життя в новинку. Довелося пояснити докладнiше:
– Хто покуштус плодiв з цього Древа, здобувас безсмертя. А рва вже добиралася до нього… Варто уй з Адамом було з'усти хоч по одному плоду, як вони поробилися б всемогутнiми, немов сам господь-бог! Навiть янголи вже не знали б, кому коритися. З тиранiчною владою Наймудрiшого було б покiнчено назавжди! I нiякого Потопу не було б! Та й iнших лих i знищень… Ось на цю безбожну диверсiю у раю i замiрявся штовхнути несвiдомих молодят хитромудрий мерзотник Змiй. Та господь вчасно викрив цю пiдступну змову приречених. Покарав усiх трьох! Особливо було непереливки Змiсвi… Та всю цю справу Всевишнiй розумно ховас в найсуворiшiй тасмницi. Навiщо бентежити своух рабiв нездiйсненними надiями й мрiями?
Коротко кажучи, оповiдалося про Адама та рву довго.
Розповiдаю Левiафановi, а сам пильно стежу, як вiн реагус. На початку оповiдки (в уу славословнiй частинi) мiй кит байдуже жував планктон. Та потiм його зачепило. На фривольний гачок. Щодалi – гачок мiцнiше впинався. Левiафан навiть забув жувати. А потiм так заслухався, що аж пащу роззявив.
Отут я й спостерiг, що Левiафан, захоплений бiблiйними басчками, втратив усяку пильнiсть, що нiяк не личить нi в'язницi, анi наглядачевi. Вiн навiть за курсом не стежив. Потроху лiнивi хвилi прибили його аж до берега.
А я iнтригуючим гласом кажу:
– Як дiзнався про Древо господь…
Та й стрiмголов кинувся через роззявлену китову пельку на берег.
– Ти куди? – запiзнiло сполошився Левiафан. – Тiкати? Ану, гайда назад в утробу!
– Нi, друже Левiафане, не буде цього. Прощавай!
Тодi вiн почав канючити, мов жебрак нещасний:
– Повернися, Iоно, коли справдi вважасш себе моум другом… Мене ж з роботи потурять… Скажуть: роззява… А в мене на шиу китиха чудо-юдо, малi китенята…
Ех, доведеться допомогти! Хоча б корисними в цiй ситуацiу порадами…
– Який же ти роззява. Левiафане? – примирливо кажу я. – Та хто й насмiлиться отаку нiсенiтницю верзти? Ти ж сам пречудове знасш, що все – в руцi божiй. Значить, на мою втечу його воля була. Але про яку це втечу я кажу? Це було звiльнення за божим промислом! Твiй хазяун Посейдон все одно до пуття не добере, що сталося. Адже свiдкiв нема! Окрiм того, нiхто й досi не подбав про те, щоб завести у твосму черевi канцелярiю з вхiдною i вихiдною документацiсю. Отже, виходить, що ти – непiдзвiтна адмiнiстративна одиниця.
– Так-то воно так, але…
– Нiяких "але". Левiафане! Забудь про тi лихi "але" i нiколи не згадуй! Пам'ятай: за вiдсутнiстю канцелярськоу документацiу тобi мусять вiрити на слово. Що скажеш, те й вiдповiдатиме iстинi! А ще с один бюрократичний прийом, що б'с начальство наповал!
– Який це, Iоно? – схопився Левiафан на мiй натяк, мов потопаючий за соломинку.
– А ось який: коли постанеш перед грiзними очима Посейдона, наберися нахабства i одразу премiю проси!
– А за що?
– Ну, це ясно: за понаднормову трудову вахту по утриманню особливо небезпечного злочинця. Тодi Посейдон буде думати не про мене – втiк я чи не втiк, а про премiю – давати уу тобi чи не давати… Ну, бувай живий-здоровий! А менi в дорогу час!
– Бувай, арештанте! – вже веселiше вiдгукнувся Левiафан. – Ну, й хитрун же ти, Iоно! Але послухай-но i мосу поради. Iди, хлопче, в Нiневiю i не барися. Якщо, звiсно, не хочеш бути ув'язненим ще й у черевi Бегемота…
24. НЕМА ВОЛI Й НА ЗАЯЧИЙ СКIК
"Швидко йти – бiду знайдеш.
Помалу йти – бiда тебе знайде".
З народноу сатири.
Стою на високому пагорбi i милуюся згори пречудовим мiстом, яке спорудив легендарний цар Нiн, а прикрасила уславлена цариця Семирамiда. Серед пишних зелених садiв височать бiлi палаци. Вздовж його берегiв лине широка рiка Тiгр. Тихо струменiють, зблискуючи в сонячних променях, прозорi води. Човник рибалки пливе. Вдалинi вiтрило корабля пломенiс. Краса!