– Грiшники та грiшницi! Ще сорок днiв, i Нiневiю буде зруйновано!
Мертва тиша впала на гомiнкий за хвилину перед тим базар. Усi очi втупились в мене. Навiть удаванi слiпi, що завжди по риночках побираються, повернули до мене голови i розплющили повiки. У повiтрi запахло грозою.
"Зараз вiзьмуться за каменюки", – подумав я.
– Люди! – намагаючись врятувати свою плоть вiд катування, заголосив я. – Iстинно кажу: через сорок днiв бути тут пусту! – я проковтнув солонi сльози. – Я про кiнець мiста точно знаю! Ось, дивiться, у мене до вас командировочне посвiдчення, видане богом-батьком, пiдписане богом-сином i засвiдчене богом-духом святим! Термiн вiдрядження – тридцять дев'ять дiб. Бо на сороковий день вогонь небесний впаде на вашi голови! Торох-торорох!..
Усi завмерли. Забутi шашлики смердiли горiлим. Кавуни падали з онiмiлих рук i репались на брукiвцi. Нiжки каплунiв стирчали з масних ротiв.
Хвала тобi господи, злякалися!
Бiльшого ефекту я б не досяг, коли б навiть ще й грiм вдарив з ясного неба. А все чому? Бо жителi мiста, на вiдмiну од морських розбишак, добре знають лихий норов Всевишнього – у церквах ух навчають божоу бiографiу. А в нiй що не сторiнка, то кара та й кара…
Що тут сталося!
Усi обступили мене, частують, мов найдорожчого гостя, i розпитують: та як, та що, та за вiщо? Переляку мого як не бувало. Я почував себе вiдмiнником на iспитових заняттях i охоче вiдповiдав:
– Так от (хай хтось змотасться у шинок по бутерброд з iкоркою), великий грiх ви взяли на душу, бо надмiру розбагатiли. А звiдки ваше багатство? Вiд бога! Усе, що масте, – все боже. А от грiхи – вашi! (Дайте оту сулiю з бiлим – у горлi пересохло). I не знасте ви того, що у пеклi чорти давно вже на вас вила гострять, готуючись до масового прийому… Знову ж таки, не тiсю рукою усте. Треба лiвою, як у кращих домах Фiладельфiу та Александрiу, а ви – правою! Явний злочин i грiховний непорядок!
– Що ж нам робити, святий отче? – уже скиглять.
– Звiсно – рятуватися, поки с час. (У когось с пляшка з червоним?) Смиренним каяттям i доброхотними подаяннями ще можна заслужити вiчне блаженство на Сьомому Небi. Оплату вiльних мiсць приймаю наперед i тiльки готiвкою. Само собою, пiд розписку з гарантiсю. (Ще одного шашличка пiд "Перлину пустелi" з'усти, чи що?) Ух, добре пiшла!
За годину бочка з-пiд оселедцiв аж кректала вiд подаянь. Я хитався вiд утоми. Однак пiшов ще до шинку – п'яниць лякати.
– Грiшники! – грiзно повiдомив. – Ще сорок днiв, i ви пекельноу смоли нап'стеся!
Знову: та як, та що, та за вiщо? Я охоче i до ладу, з усiма подробицями ум розтлумачив, не забуваючи сумлiнно дегустувати зорянi напоу.
Аж тут згадав про бiдолашних грiшниць, що у повному невiданнi голi i босi винiжуються на березi Тiгру. Одразу ж кинувся наставляти ух на путь iстинну, залишивши пiд наглядом шинкаря бочку з-пiд пива з накиданим туди злотом та срiблом.
– Грiшницi! – гримнув я на безсоромних спокусниць з усiсю можливою суворiстю. – Ще сорок днiв, i вас саджатимуть голяком на розпеченi пательнi!
Ну, ясно – пiшли ойки, айки, охи, ахи… Я ум теж натхненно пояснив, як свою безсмертну душу порятувати. Та ще обрав тридцять дев'ять дiв найапетитнiших (з тих, що найдорожчi), щоб вони мали повну змогу поплакатися в пастирських обiймах в персональному порядку. Прийом, зрозумiло, у нiчну пору, бо вдень я по горло зайнятий. Звiсно, на пляжi лишив ящик з-пiд морозива, вщерть засипаний жiночими прикрасами.
Уже надвечiр, коли ледве тримався на ногах вiд трудiв праведних, доп'явся до царського палацу.
– Царю! – суворо сказав нещасному помазанику божому. – Ще сорок днiв, i прийде кiнець твому царюванню! Виймай казну, а гординю свою здай у ломбард! Якщо вiзьмуть уу пiд заставу…
27. ГУЛЯЙ, КУРКО, ПО БОРЩУ, ПОКИ ДРУГУ ПРИТАЩУ!
"Ходив рак сiм рокiв по воду та прийшов додому. Полiз через порiг, розлив воду та й каже:
– Отак чорт бере скору роботу!"
З народного гумору.
Усе йшло як по писаному. Любо й дорого подивитися. Вiзьмемо тутешнього царя-батюшку. До того перепудився божий помазаник, що наказ видав на предмет спокутування грiхiв:
"Щоб нi люди, нi корови, нi вiвцi, нi свинi нiчого не ули, не випасалися i води не пили. Т щоб одяглися у руб'я та власяницi городяни i тварини ухнi, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний з них одвернувся вiд злоу путi свосу i вiд насильств рук своух".
Я цей наказ навмисно переписав, щоб вiн потрапив до святого письма. Всохлий до спинного мозку Авiмелех все одно нiчого не добере, а людинi з розумом, коли вона вiзьме до рук Бiблiю, буде потiха. Це ж треба – цар не вiдрiзняв людей вiд худоби! Городяни у нього випасалися, а тварини вешталися у руб'у та власяницях!
Отак вопiяли вони згiдно Його Величностi наказу (особливо добре це виходило у негодованоу i неповноу худоби), а я спокiйно й дiловито оббирав мiсто.
Надвечiр тридцять дев'ятого дня вийшов я з караваном верблюдiв (як одногорбих, так i двогорбих), тяжко навантажених "доброхотними подаяннями", за врата приреченого вертограда. Зупинився на тому ж високому пагорбi, з якого милувався мiстом разом з небесними сановниками Гаврилом та Михайлом. Звiдси я в усiх подробицях побачу, як Всевишнiй спопелятиме це наскрiзь прогниле, морально занепаде, розбещене достатком грiховне кубло.
Наступного дня я пiднявся разом з сонечком, щоб не прогавити унiкального видовиська. Це ж треба: було живе мiсто i нараз – воно вже мертве! Сiв зручнiше i чекаю. Сонце пiднiмасться все вище та вище, а мiсто як стояло, так i стоуть. У небi – анi хмаринки.
"Що ж це таке? – дивуюся. – Чому затримка? Чи, може, вирiшено нищити Нiневiю не блискавками, а небесними бриляками? Адже коли нема дощу, то й Потоп вiдпадас…"
А сонце вже пiвнеба обiйшло. Пече так, що пiсок аж п'яти пiдсмажус. Огорнув мене неспокiй. Згадав я господа нашого. Правильно старi люди кажуть: як тривога, то – до бога.
– Господи! – чемно змолився я. – Чи не переплутав хтось у канцелярiу? Великий боже, адже слiд грiшникiв, що правою рукою жеруть, спопеляти, а не вiрного раба твого!
I що б ви думали? Враз з-пiд землi вирiс райський кущ з напрочуд густим, непробивним для сонячних променiв листям!
Всевишнiй почув, знацця, мос молiння i сотворив чергове чудо. То нероби з божоу канцелярiу тобi нiчого, окрiм казанка (баняка), не дадуть. Розлiгся я в присмному затiнку, покурюю "Фiмiам" i далi покарання чекаю. А його все нема та й нема.
– Господи! – знову звернувся я до небес. – Покарай цих грiшникiв, бо ж мене брехуном ославлять. Пропаде моя пророцька репутацiя!
I що б ви думали?? Сам Всевишнiй по воздусях на мiй пагорб десантус!
Я, звiсно, стаю, як воно i годиться, навкарачки, а лобом старанно товчу пилюгу.
– Чого ти зажурився, Iоно?
– Та як менi не журитися, Ваша Високiсть? Обiцяв я нiневiйцям на сьогоднi розкiшне покарання з громом та блискавками, а його нема. Виходить, я не пророк в очах ухнiх, а жалюгiдне базарне брехло.
– Не журися, Iоно, – заспокоюс мене Всевишнiй. – Сам подумай: навiщо менi зараз карати Нiневiю, коли ти уу сам упорав?
– Як так? – вразився я.
– А отак: обiбрав пiд заставу покарання до нитки усiх жителiв i лишив ух у самому руб'у та власяницях. Хай вони знову в грiх розкошiв погрузнуть, тодi й скарасмо. Я кажу тобi: Нiневiя буде спопелена так, що рештки мiста майбутнi археологи довгенько шукатимуть…
I гукнув я улюбленими словами наймудрiшого господа нашого:
– Це добре!
I востаннс пролив Всевишнiй бальзам на мою зранену марнославством душу:
– Ти перший довiв, Iоно, що святе слово – воiстину золото. Жоден пророк досi не спромiгся такого економiчного дива! I твiй праведний подвиг, Iоно, назавжди лишиться нетлiнним зразком для всiх святих отцiв церкви.
Зросила зречена мудрiсть господня думки моу, i я гукнув, множачи глас свiй на всi сторони свiту:
– Хвала тобi, господи!
Тут рукопис бiблiйного пророка Iони уривасться. Тому ми й досi не знасмо, за якi його заслуги один з небесних поверхiв названо Iони Сферою. По цьому "тихому" жартi ми й поставимо крапку.