Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи – Юрiй Ячейкiн

– Це все, що залишилося вiд другого природного супутника Землi, задумливо мовив капiтан.

– Другого природного супутника? – здивовано перепитав я, впевнений, що не дочув.

– Атож. Другого природного супутника Землi! – ще раз пiдкреслив Небреха i багатозначно додав: – Якби свого часу я вагався хоч секунду, людство й досi не з'ясувало б тасмницi походження пiвнiчного сяйва, а я зараз не чепурив би свою яхту, а ловив дрижаки на якомусь незайманому астероудi…

Капiтан Небреха замовк, кинув у вiдерце з фарбою квачики i витяг з кишенi свою прокурену люльку.

Та я вже звик до неодмiнних тютюнових антрактiв i терпляче чекав, коли Небреха сховасться за димовою завiсою.

Тiльки тодi вiн почав свою чергову дивовижну розповiдь.

– Це певно, якби я вагався хоч секунду, ми б зараз не знали багатьох речей, не знали б навiть такоу дрiбнички, звiдки узявся Мiсяць…

Ви ще пам'ятасте, як несподiвано ми з Азимутом стартували з планети стрибунцiв?

Стартувати стартували, а запасiв палива не поповнили. А скiльки витрачасться палива на стартi, ви й самi добре знасте, розповiдати вам про це нема чого.

Словом, нi сiло нi впало, а ми опинилися у глухому закутку космосу з майже порожнiми баками.

На допомогу годi було сподiватися, бо нiхто з наших шукачiв пригод у тих краях ще нiколи не мандрував, а найближча зоряна траса пролягала на вiдстанi кiлькох свiтлових рокiв. Адже ми поверталися з першоу навкологалактичноу подорожi!

Нам загрожувала моторошна перспектива стати i першими у свiтi космiчними робiнзонами. Добре, коли нам пощастить знайти теплу, багату на кисень планету. А як доведеться викидатися на гострi скелi задубiлого вiд холоду астероуда? Бр-р!

Азимут зовсiм скис i дивився на мене з доброзичливiстю людожера.

Ну, я людина щедра, поклав перед ним добрячий оберемок хлорели, сам сiв перед грубкою, запалив люльку i замислився.

Що було робити? Головне, не полошитися, це ясно. Розумна людина, особливо така досвiдчена, як я, завжди знайде раду. Та зараз ми вскочили-таки у виняткову халепу.

Азимутовi що? Вiн сидить собi i хрумтить хлорелою, а менi треба вирiшувати. Викурив я одну люльку, двi, три, а в головi порожнеча, як у просторi, що звiдусiль оточував нас.

Ранок покаже, нарештi надумав я i полiз на гамак трохи спочити. Тiльки заплющив очi, як Азимут почав галасувати:

– Комета! Комета!

– Де комета? Яка комета? – крiзь сон запитую я.

– Малогабаритна комета майже з паралельним коробцi курсом!

I тут мене наче електричним струмом штрикнуло. Комета! Майже з паралельним курсом! Ось хто вивезе нас з бiди!

За хвилину я вже сидiв бiля окуляра телескопа, а мiй штурман гарячкове обдирав у коробцi усi дроти. Я йому навiть свiй пасок вiддав – ще дроту не вистачить на вуздечку. Комета не кiнь, уу так просто не загнуздасш…

А комета, скажу я вам, трапилася напрочуд гарна! Око вогнем горить, грива i хвiст усiма кольорами сонячного спектра виграють. Така красуня, а в чубчик ще срiбнi зiрки вплетенi. I, головне, хода добра!

Милуюся я нею, а сам Азимута кваплю:

– Швидше! Швидше, тисяча астероудiв i сто штучних супутникiв!

А його й квапити не треба, старасться хлопець, як стародавньоiндiйське шестируке божество. Руки у нього аж танцюють.

Нарештi вiн упорав свою роботу, i можна було починати складний маневр, аби вправно загнуздати досi не приборкану комету.

– Ввiмкнути двигуни з правого борту! – хрипким вiд хвилювання голосом наказав я. – Чергою, вогонь!

– рсть, капiтане! – вiдгукнувся Азимут.

З правого борту заторохтiло, i курси ракети та комети вирiвнялися.

– З лiвого борту чергою, вогонь!

– рсть, капiтане!

– З обох бортiв залпом, вогонь!

– рсть, ссть, капiтане!

Тепер ми з кометою йшли нiздря у нiздрю. Щоб довершити маневр, слiд було поодинокими пострiлами з правого борту тихесенько пiдiгнати коробку впритул до комети, пришвартуватися до неу i накинути оброть.

– З правого борту поодинокими пострiлами через два iнтервали, вогонь! наказав я.

– рсть, капiтане!

Але правий борт мовчав.

Я хапливо кинув оком на покажчики палива i побачив, що в баках порожньо, як у кишенях стародавнього п'янички. Як не щастить, то не щастить.

Азимут зiтхнув i знову сiв похмуро жувати свою хлорелу.

I тут, сам не знаю як, я пригадав основний реактивний закон. Я не пам'ятаю, як точно його формулювати, а суть його така: якщо у космосi вiдштовхуються одне вiд одного два тiла навiть рiзноу ваги, то вiдлетять вони одне вiд одного обернено пропорцiйно своуй масi. З цього закону з математичною переконливiстю випливало, що коли Азимут з його богатирськими м'язами кiлька разiв пiдштовхне коробку, то ми хай не скоро, але щасливо довершимо маневр.

– Азимуте," – кажу я штурмановi, – досить тобi натоптуватися. Перед важкою фiзичною працею це шкiдливо! – i далi знайомлю його iз своум задумом.

Бачили б ви, як вiн зрадiв!

– Капiтане, з вами хоч на край Всесвiту!

Отож перев'язав я штурмана мiцною линвою, щоб не загубити його у космiчнiй безоднi, а вiн уперся ногами у порiжок правобортового отвору i щосили вiдштовхнувся. I, знасте, коробка посунулася до комети. Пiдтягнув я його линвою назад, i вiн знову вiдштовхнувся, i ми знову зрушили.

Нараз я з жахом уздрiв, що комета почала нас потроху випереджати. Час гаяти не можна. Я блискавично пiдрахував подумки i переконався, що коли ми чекатимемо наслiдку Азимутовоу штовханини, то комету навiть за хвiст не впiймасмо.

Отодi, нi секунди не вагаючись, я наважився на вiдчайдушний крок, певнiше – на вiдчайдушний стрибок.

Я надiйним морським вузлом прив'язав до арматури коробки линву, на якiй тримався Азимут, iншою линвою оперезався сам, видряпався на нiс коробки, прицiлився i героучно стрибнув просто на голову кометi.

Спершу це уу приголомшило. Але потiм чого вона тiльки не виробляла! Рвонула так, що на кiлька десятирiч випередила саме свiтло, а потiм почала так вибрикувати, наче хтось уу перед тим приперчив.

А я нiчого, тримався за гриву мертвим хапком. I ще коробку за плечима тягну, за якою на буксирi безпорадно телiпасться мiй Азимут.

Але зрештою вибрики комети менi набридли. Я пригадав, як у нас укоськують диких необ'ужджених коней, i вирiшив дiяти за цим земним трафаретом. Все одно, думаю, у мосму становищi нiчого не надумасш. Словом, зняв я капелюха i накрив ним кометi око. I що ви гадасте? Вона вмить стала така тиха, сумирна i слухняна, наче все життя в ракетному запрягу ходила.

А далi все вже було просто. Ми з Азимутом спритно загнуздали комету, я вiдгвинтив вiд коробки антену, щоб про всяк випадок мати батiг, i полетiли ми до Сонячноу системи – тiльки зоряна курява здiйнялася. Куди там стародавнiм вiзникам!

– Агей, баский!

Азимут у три пальцi свистить, антена лунко ляскас, а душа радiс…

Тим часом на Землi усi астрономи переполошилися. Помiтили-таки у своу небеснi окуляри, що якась комета нi сiло нi впало звернула з свого вiковiчного шляху i невблаганно прямус просто до Землi.

Звичайно, газетярi здiйняли бучу, всiх наполохали, почали науково-фантастичнi жахи писати про зiткнення Землi з кометою. Такого переляку не було навiть 1910 року, коли наша планета пройшла крiзь розкiшний хвiст комети Галлея. I 1927 року менше панiкували, а тодi Земля майже впритул (якщо дивитися в астрономiчному масштабi) пройшла повз комету Понса-Вiннеке.

А я навiть не можу людство заспокоути, бо геть усi дроти, навiть вiд передавача, пiшли на вуздечку. Ще й з антени, як ви знасте, я змайстрував собi батiг.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: