З його боку це було дуже розумне рiшення. Адже ГУВОКОТУМСО ТТ не мало жодних гарантiй, що я не вiдвiдаю планету вдруге. А тодi що, знову сушити електронну пам'ять?
Робот звiвся на триноги i почав задумливо човгати з кутка у куток по кiмнатi. З його очей iскрило, що наочно демонструвало напружену роботу усiх блокiв пам'ятi. По тих спалахах я з цiкавiстю спостерiгав еволюцiю кiбернетичноу думки.
– р! – нарештi заволав вiн i полегшено загув. – р таке, чого нема! Магiстр Кiмiхла! Вiн сам викреслив себе з iсторичного поступу!
– Ну, от бачите, а ви пручалися…
– Але врахуйте, – застерiг мене робот, – Кiмiхла – об'скт заборонений. Розумiсте, своум генiальним вiдкриттям вiн може загальмувати i навiть бiльше того – законсервувати! – розвиток цiлоу цивiлiзацiу. Ми його пильно охоронясмо вiд необережних вiдвiдувачiв. Особливо у цей день, сдиний день на кожнi десять рокiв. Але якщо ви наполягасте…
– Так! – позбавив його я останнiх сумнiвiв.
– Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас iз винятковим замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетiли до нас завтра, я б вже нiчим не мiг вас задовольнити. А за таку страхiтливу провину мене б точно списали на перетопку. Дякую вам, капiтане, за вчасне прибуття!
Отак мимохiть я врятував вiд неминучоу загибелi здiбного кiбера. Страх навiть подумати, що б сталося, якби я запiзнився хоч на день! Та не про це мова…
Вкрай заiнтригований, я сiв у повiтряну колiсницю з позначкою ТТ i показав вiзниковi перепустку. Вiн здивовано звiв на мене очi, але бiльше нiчим не виявив свого збентеження. А тодi стьобнув батогом крилатих коней, i ми шугонули в небо.
Невдовзi визначився маршрут.
Ми летiли до сдиноу на планетi чорноу хмари, наужаченоу надпотужними блискавками. Певно, уу залишили, щоб полохати надто допитливих мандрiвникiв.
Над хмарою на повiтряних хвилях гойдався невеликий клапоть землi, який знизу пiдпирали антигравiтацiйнi подушки. Посеред цього острiвця здiймалася старезна халабуда. З високого цегляного димаря в'юнився димок. Оцю будiвлю оточувало кiлька плодових дерев, якi наполегливо обдирала брудна i охляла коза. На шиу у неу телiпалася обiрвана мотузка…
Вiзник пришвартувався до хвiртки таксяк злiпленоу огорожi i понуро процiдив:
– Я тут почекаю…
Бiльш похмурого мiсця я в життi не бачив. Оцi хирлявi деревця зi старезною козою… Оця моторошна хурделиця блискавок у тьмяному черевi безмежноу хмари… I темна будiвля, вкрита плiснявою i мохом… Однак я смiливо пошкандибав до неу i хоробро постукав протезом у масивнi дубовi дверi. Не маю сумнiву, що коли б вони були на засувi, ух можна було б висадити хiба що добрим облоговим тараном.
– Заходьте! – пролунав рипучий, як iржавi шпiнгалети, голос. – Не зачинено!
Я штовхнув дверi, що бiльше пасували б до брами невеличкоу фортецi, i увiйшов до будинку.
I що ви думасте? Затишку i тут не було!
У просторому холодному примiщеннi було ще темнiше, нiж надворi. Тiльки мерехтливi кривавi вiдблиски з напiвзруйнованого камiна кидали химернi тiнi вiд музейних тиглiв, допотопних реторт i глекiв, якi мало не впритул були пiдсунутi разом зi столом до згасаючого вогнища. У цих посудинах щось явно не споживне шипiло i булькало.
Неподалiк валялися вкритi густим шаром пилу деталi повного рицарського спорядження. Панцир з обiрваними ремiнцями, важкi залiзнi рукавички, поточена iржею спiдниця, грубезний меч у волохатих од вiковiчноу корозiу пiхвах… От тiльки шолома серед цього iсторичного мотлоху не було. Мабуть, вiн правив господаревi за казанок, бо висiв на ланцюгу у камiнi.
Та найбiльше мене вразив сам хазяун.
Це був високий, мов жердина, i висушений, як мумiя, чолов'яга з довгою сивою бородою, що звисала до землi i, треба думати, пiдмiтала пiдлогу. На самi його брови було насунуто гостроверхий червоний ковпак, примхливо розшитий мiсцевими зiрками та сузiр'ями. А на вузькi плечi була накинута чорна мантiя, геть уся розписана кабалiстичними символами з бiлоу i чорноу магiу. На лiвому плечi у нього сидiла пiдтоптана сова, а в правiй руцi вiн тримав – жах згадати! – келих з людського черепа. У цьому келиху канiбалiв парувала масна рiдина.
– Ага! – з гостиннiстю людожера прохрипiв вiн. – З'явилися!
Вiн втупив у мене пронизливий палаючий погляд. Та хоч якi були несприятливi для грунтовних дослiджень умови, я помiтив, що одне око у нього було штучного походження.
Тим часом ця академiчна сумiш жердини з мумiсю зважила у руцi свiй страхiтливий келих i знову, трiумфуючи, захрипiла, мов поганий гучномовець на святi:
– Ще хвилина… Так, ще хвилина, i ви б навiки втратили найурочистiшу в iсторiу нашого диска мить…
– Диска? – не зрозумiв я,
– Так, вiн плавас в безмежному океанi i давно пiшов би на дно, якби не тримався на трьох велетенських китах… Атож, ще хвилина, i я перехилив би свiй магiчний келих. Оце тiльки чекав, коли прохолоне елiксир…
Магiстр сунув келих менi пiд нiс. Рiдина була на диво смердюча.
– О, це був нелегкий шлях до перемоги! – невгавав маг. Вiн довiрливо викладав усi своу тасмницi: – Спочатку я й гадки не мав про елiксир, бо намагався знайти рецептуру фiлософського каменя.
– Для чого? – запитав я, аби щось сказати.
Вiн вирячився на мене, нiби я бовкнув найбiльшу у свiтi дурницю. Та обмежився лише зневажливим поглядом, але пояснити пояснив:
– Ясно для чого: щоб заволодiти усiм свiтом.
У нього це звучало так природно, нiби вiн збирався пiти у лавку по хлiб.
– Еге ж, я б тодi купив на золото всiх мирських володарiв i князiв церкви… Та, одверто кажучи, справа посувалася кепсько. У мене вже борода вiдросла до пояса, а я не зрушив навiть з мертвоу точки! Отут i постало питання про елiксир.
– Чому? – не второпав одразу я.
Моу запитання почали його дратувати.
– "Чому", "чому"? – пробурчав Кiмiхла. – Ясно чому: щоб помолодшати. Адже це – елiксир молодостi. Якби я помолодшав, я мiг би розпочати дослiди знову. Я ж не вiдмовився вiд величного намiру запанувати над усiм свiтом вiд берега до берега! Аж тут на мене чигала нова халепа. У мене не було й шеляга на експерименти. Виходило зачароване коло: щоб знайти рецептуру фiлософського каменя, слiд було винайти елiксир молодостi, а щоб виготовити елiксир, треба було мати фiлософський камiнь! Що було робити? Та я знайшов вихiд – узяв i, незважаючи на сувору заборону, викарбував сдиний у свiтi нерозмiнний карбованець. Ось вiн!
Магiстр Кiмiхла сягнув рукою у дiрку в мантiу i з радiсним зойком видобув з надр пiдкладки блискучу монету.
– А навiщо ви утасмничили цей казковий винахiд? – поцiкавився я.
Магiстр захвилювався.
– Ясно навiщо: якби я не тримав його у секретi, грошi швидко впали б до цiни битих черепкiв. А яким побитом я придбав би тодi необхiднi речовини для елiксиру? I кому б тодi був потрiбен фiлософський камiнь?
– А навiщо вам фiлософський камiнь, коли ви масте нерозмiнний карбованець? – з'ясовував я.
– Боже мiй, ви як мала дитина – "навiщо" та "навiщо"! Ясно навiщо: я б до самоу смертi не встиг би намiняти таку купу грошей, щоб купити усiх можновладцiв. Отже, знову ж таки, щоб з успiхом провести цю грандiозну фiнансову операцiю, необхiдно зварити елiксир!
Вiн недбало кинув нерозмiнний карбованець на стiл i обома руками пiдняв келих.
Химернi логiчнi вправи магiстра Кiмiхли навели мене на тривожнi роздуми. Чи не божевiльний вiн? Певно, божевiльний! З'ухав з глузду на iдеу свiтового панування. Iнакше навiщо супер-кiберовi було посилати мене сюди? Тiльки божевiльний може опинитися у категорiу сущого, що насправдi не iснус. Адже, хоч його й оточус реальний свiт, сам вiн живе у дивовижному вигаданому свiтi.
Але, на жаль, цього дивака кинули напризволяще. Жодного санiтара! Нiякого нагляду! Повна свобода дiй, хоч i обмежена кордонами лiтаючого острiвця. За таких умов вiн здатен накуховарити бозна-що. Хто його знас, можливо, Кiмiхла оце тримас череп не з молодiжним напосм, а з страшною отрутою? Жах! Ще сконас, i мене ж звинуватять, що я був тут присутнiй i не запобiг безглуздому самогубству. Вiд цих думок у смердючiй атмосферi лабораторiу менi почали вчуватися пахощi гiркого мигдалю, якi, як вiдомо, властивi смертоносному цiанiстому калiю.