Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи – Юрiй Ячейкiн

Я вирiшив будь-що запобiгти страшнiй трагедiу.

– Слухайте, магiстре, – почав жахати його, – а раптом у вас у руках не елiксир, а звичайна отрута? Звiдки ви знасте, що ви наварили? Чи не краще поставити дослiд на тваринi? Дайте спочатку напитися хоча б козi. Тодi побачимо…

– А це iдея! – пожвавiшав Кiмiхла. – Але не думайте, що ви мене налякали. Це справжнiй алхiмiчно чистий непiдробний елiксир. Я варив його не навмання, як ви гадасте, а за формулою безсмертя, яку шукав десять довгих рокiв…

– Де ж вона – оця формула? – вигукнув я, радiючи, що зараз усе з'ясусться.

– Хе-хе-хе, де формула, питасте? – схидно захихотiв магiстр. – Формулу вам не побачити, як власнi вуха! Рукопис з божественним рецептом елiксиру молодостi я здав до надiйноу схованки з сдиною умовою, щоб уу вiддали тiльки у моу власнi руки. Але ходiмте до кози. Хай живе стара, бо менi ще до бiса роботи, а я над усе люблю козяче молоко.

Кiмiхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, i ми вийшли надвiр.

Пронизливий холодний вiтер хилив дерева. Чорна безодня велетенськоу хмари час вiд часу спалахувала слiпучим мереживом. блискавок. Коза жалiбно мекала.

Кiмiхла поставив перед нею миску i з несподiваною лагiднiстю погладив по уу збитiй у бруднi ковтуни шерстi. Коза нахилилася до миски i почала жадiбно сьорбати алхiмiчну рiдину. Все висмоктала!

I тут сталося диво. За кiлька секунд перед нами жваво стрибало бiленьке прудке козеня! Тiльки обiрвана мотузка ще телiпалася на його тонкiй шиу, як речовий доказ неймовiрноу подiу…

– Вiват! – несамовито загорлав магiстр, недоладно вимахуючи руками. Вiват! Вiват! Вiват!

Вiн пiдхопив козеня на руки, нiжно притиснув до грудей i, кумедно пiдстрибуючи, помчав до хати. Я зарипiв за ним слiдом.

"Тисяча астероудiв! – вилаявся в душi я. – I отаку генiальну людину тримають по сутi у в'язницi. Та ще, замiсть сучасних приладiв, пiдсунули середньовiчне начиння! Нема ж нiчого дивного, коли за таких жахливих умов людина трохи спричиниться i почне варнякати про свiтове панування або трьох осоружних китiв…"

Магiстр випустив козеня на пiдлогу i тремтячими руками схопив людожерський келих. Обидва його ока – природне i штучне – палали з однаковою iнтенсивнiстю. Вiн пiднiс мiсткий череп до рота i жадiбно висьорбав все до останньоу краплi.

Я вже був готовий до миттсвих перетворень i тому дивився на всi очi, щоб не проминути й найменшоу подробицi.

Борода у нього почала густiшати i вкорочуватися… Кiлькiсть зморщок на обличчi значно поменшала… Стан розiгнувся… Нараз сталося зовсiм неочiкуване – з його очницi випало штучне око i покотилося по пiдлозi. А на мене дивилося два нормальних людських ока!

Атож, магiстр Кiмiхла дивився на мене! I в його очах свiтилася неприхована погроза!

– Хто ви? – пiдозрiло запитав вiн, озираючи мене поглядом з нiг до голови, нiби вперше побачив. – I як ви сюди потрапили?

– Та ви що? – здивувавсь я, хоч менi вже було несила дивуватися. Невже забули? Ви ж самi п'ять хвилин тому розповiдали менi про фiлософський камiнь та елiксир молодостi…

– Який фiлософський камiнь? – похмуро вирiк вiн i кинув швидкий погляд на лицарськi обладунки. – Який елiксир молодостi? Як я мiг розповiдати про те, про що й сам не маю найменшого уявлення?

– А це що? – я тицьнув пальцем у бiк нерозмiнного карбованця.

В очах магiстра спалахнула непоборна лють, його сухе обличчя спотворила огидна гримаса. Вiн рвучко стрибнув до столу i судорожне затиснув нерозмiнний карбованець у руцi.

– Триклятий шпигун! – злiсно просичав вiн. – Мерзенний зраднику! Ти, повзучий гаде, помилився, бо прийшов по секрети, яких я ще не маю… Але це остання помилка у твосму злочинному життi!

Вiн кинув карбованець у дiрку в мантiу i схопився за музейнi обладунки. Надiв на себе панцир, влiз у залiзну спiдницю, оперезався пудовим мечем i, зловiсно посмiхаючись, почав натягати iржавi рукавички…

– Я поховаю своу тасмницi разом з тобою, пройдисвiте! – мстиво пообiцяв вiн.

Я про всяк випадок позадкував до дверей. Але ця зустрiч таки мало не скiнчилася трагiчно: я ступив протезом на штучне око магiстра i ледве не впав.

А якби впав, то, будьте певнi, вже не пiдвiвся б, – знавiснiлий Кiмiхла, безумовно, скарав би мене.

– Боронися, нiкчемний виродку! – заревiв магiстр, аж захлинаючись вiд гнiву.

Вiн схопився за меч. Та зброя не лiзла з пiхов. Певно, iржа добре ух зцементувала. Це мене i врятувало. Поки Кiмiхла, червонiючи вiд напруги, смикав меча, я схопив його штучне око i з усiсю можливою швидкiстю пошкандибав до крилатого екiпажа.

Раптом за мосю спиною пролунав моторошний звук. Це меч нарештi зi скреготом вилiз з пiхов.

Я буквально впав у колiсницю i хрипко гукнув вiзниковi:

– Рушай!

Його не довелося двiчi запрошувати. Очевидно, мав досвiд. Вiн пiдвiв батога i лунко ляснув по крупах застояних пегасiв.

Останнс, що я бачив, це магiстра, який вимахував довжелезним мечем i дико волав:

– На палю зрадника! На багаття!

Розстебнутi обладунки гримiли на ньому, як консервнi бляшанки на опудалi…

…Супер-кiбер з ГУВОКОТУМСО ТТ зустрiв мене зi спiвчутливою посмiшкою:

– Ну що? Бачили таке, чого нема?

– Бачив, хай йому грець! Але чому ви вважасте Кiмiхлу тим, чого нема? Правда, магiстр – людина з дивацтвами, але ж вiн справдi винайшов цiкавi речi!

Робот сумно заблимав рiзноколiрними лампочками.

– Кожнi десять рокiв, – проказав вiн, – старий вiддас нам на схованку пухкий рукопис i ставить умову, щоб вiддали його тiльки йому особисто. У нашому архiвi нинi зберiгасться цiла купа абсолютно тотожних рукописiв Кiмiхли, загальний тираж яких вже становить 217 примiрникiв.

– Чому ж магiстр по них не приходить?

– А вiн i не може прийти. Елiксир щоразу вiдкидас його на десять рокiв у минуле, тобто у той час, коли вiн тiльки починав дослiджувати проблеми вiчноу молодостi. I вiн щоразу точно у десятирiчний строк робить той самий винахiд. Ми масмо 217 рукописiв, отже, Кiмiхла займасться даремною працею вже 2170 рокiв. Вiн те, чого нема, бо хоч iснус поряд з нами, але живе уявленнями страшенно далекого минулого. Це постiйно iснуючий анахронiзм, живий безглуздий вiчний двигун.

Робот присунувся до мене i з щирим жахом додав:

– Уявлясте, що сталося б, якби люди скористалися цим божевiльним винаходом? Людство весь час тупцювало б на мiсцi, поступ свiжоу думки вмер би. I нинi навiть нас, роботiв, не було б! Який жах, який жах! То що, запишете нам подяку у книгу скарг! За зразкову обслугу?

– Атож, юначе! Нори той безсмертний кандидат у володарi свiту даремно намагасться запанувати на мiфiчному диску, що тримасться на трьох китах, його живi спiввiтчизники заволодiли Всесвiтом!!!

З усього було видно, що цi спогади страшенно розхвилювали завжди спокiйного капiтана Небреху. Вiн навiть забув палити i лише тепер пiдсунув до себе люльку i гаман. А коли запалив, то хитро примружився i закiнчив свою карколомну розповiдь цiлком пристойним космiчним жартом:

– рдине, що мене непокоуть: чи не подорожую я, сам того не вiдаючи, по око спричиненого магiстра кожного десятирiччя? Якщо воно справдi так, то лише за оцим маленьким сувенiром я торував космiчнi путiвцi 217 разiв? Ви можете це збагнути?

8. ПЛАНЕТА, ЯКОт НЕМА

Я летiв до капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи як на крилах. Власне, це й справдi були крила. Тiльки пiдводнi. Потужний двомоторний катер з бiлими лампасами на бортах прудко рiзав кучерявi хвилi, залишаючи за собою добре випрасувану смарагдову дорiжку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: