– Мiй юний друже, – доброзичливо загув капiтан Козир, не забуваючи акуратно спорожняти келихи, якi йому з вправнiстю добре налагодженого автомата пiдносив робот Малюк, – вашi правдивi нотатки зайвий раз засвiдчили завбачливiсть мого друга капiтана Небрехи. Вони довели доцiльнiсть його чудернацькоу манiу, якiй я завжди дивувався, – звозити з космiчних путiвцiв рiзний мотлох.
Щиро кажучи, я аж зашарiвся вiд цiсу неочiкуваноу лiтературознавчоу похвали.
– Ще б пак! – захлинався у дифiрамбах капiтан Козир на повних регiстрах свого неможливого голосу. – Якби не отой непотрiб, що так страхiтливо захарастив домiвку Небрехи i який, без сумнiву, викликав би панiчний жах у будь-якоу хатньоу господарки, людство й понинi було б позбавлене найцiннiших сторiнок всесвiтньоу хронiки зоряних звитяг. Але й цього замало! Якби не ваша допитливiсть вiдданого науцi дослiдника, увесь цей небрехiвський смiтник й досi лежав би мертвим вантажем! Адже надприродна скромнiсть мого космiчного колеги не дозволила б йому прохопитися й словом про свою колекцiю. Але в той же час Небреха не лишить нерозв'язаним жодне запитання, якщо воно розумно поставлене. А ви, мiй вчений друже, у цiй галузi вiдзначилися виИятковими здiбностями!
Атож, капiтан Козир – то вам не конкуренти з iнституту галактологiу, якi над усе полюбляють вiдшуковувати в моух працях самi недолiки.
– Ви спромоглися яскраво змалювати романтичнi, але й сповненi несподiванок i небезпек шляхи до зiрок! – ревiв мiй консультант, аж хатина здригалася, мов пiд час нiколи не бувалого у Кисвi землетрусу. – Пер аспера ад астра! [per aspera ad astra (лат.) – крiзь терни до зiрок] Але, вибачте на словi, у ваших працях наявний елемент випадковостi.
От i масш! А я тiшився…
– Я не вбачаю у ваших розвiдках системи! Не вiдчуваю в них свiдомого наукового пошукуi Побачили грудку землi – пишете про грудку землi, побачили вiник з хлорели – то й шкварите про цю утильсировину… А слiд було б почати з головного! З найдивнiшого!
– Цебто з чого? – спантеличено пробелькотiв я.
Отут уславлений капiтан Козир нахилився до мене i, мов змовник, мало не прошепотiв (чим мене, власне, й найбiльше вразив):
– Про секрет довголiття нестарiючого капiтана Небрехи… Оце i с тасмниця номер один!
– Чому? – тупо запитав я, не годний хоч щось второпати.
– А тому! Я знайомий з капiтаном не одне столiття умовного бортового часу, знаю, що кажу! Капiтан успiшно торував мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли я безвусим юнаком про це тiльки мрiяв. I що ж? Нинi ми виглядасмо, як однолiтки, а дехто всерйоз вважас, що я старiший за Небреху! Це факт, а не фантазiя: який Небреха був колись, такий вiн i понинi! Ось де ховасться його найбiльша тасмниця! А ви собi оповiдасте про роботiв та про стрибунцiв…
Отак капiтан Козир окреслив величезну i, треба визнати, ганебну прогалину в моух творчих розробках. Але з якою товариською делiкатнiстю розкрив вiн менi очi, скерував на магiстральний науковий пошук!
Я схвилювався, мов гончак, що зачув дичину, i рiшуче потягнувся до свого капелюха.
– Куди це ви? – пiдвiвся й хазяун.
– До каси попереднього продажу квиткiв, – вiдрапортував я з металевими iнтонацiями робота Малюка. – Завтра ж вилiтаю на пiвдень.
– Оце так одразу! Та ще з порожнiми руками? Гей, Малюче! Ану приготуй у путь нашому юному друговi бутерброди з хлорели i пасти! Та не забудь натоптати космiчним харчем торбину для славного капiтана Небрехи! Ад вальорем! [ad valorem (лат.) – вiдповiдно до цiни, тобто, гiдно особи]
Щиро кажучи, коли я прибув до садиби капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи, у мене в головi вже надiйно запанувала якась суцiльна мiшанина з диких i суперечливих думок. Жах! Де тут за таких несприятливих умов, коли в головi сумбур замiсть злагоди, мрiяти про плiдну наукову роботу? Адже загальновiдомо, що добре праця йде тодi, коли думка – одна за всi, а всi за одну!
А розбурхала мене так загадкова, але слушна пiдказка капiтана Козира.
Коли i як мiг помолодшати капiтан Небреха? Яким чином вiн спромiгся повернути уже прожитi роки, що виглядас на ровесника капiтана Козира? Може, вiн теж втрапив у згубнi обiйми протилежного часу, як ото сталося з його вiрним штурманом? Та нi. Бо нинi капiтан Небреха не палив би оце передi мною свою традицiйну люльку, а разом з Азимутом навчався б уму-розуму у школi для обдарованих дiтей. Чи, можливо, мiжзоряний вовк свого часу таки спокусився та й продегустував елiксир молодостi з кошмарного келиха магiстра Кiмiхли? Але й це припущення видасться безпiдставним. Якби Небреха спокусився на оте пекельне вариво, вiн би нинi не вiдав про добрий шмат з власноу бiографiу. Хiба ж за таких обставин щось важить метрична довiдка з бюро записiв актiв громадянського стану? Адже Небреха вiдвiдав Землю, коли ще й людства на нiй не булоу Отакоу!
А вiн сидить собi у командорському крiслi, розважливо посмоктус люлечку, нiби це не вiн шугав у просторi, а хтось iнший, старiший навiть за найпрадавнiшу сгипетську мумiю…
Сонце, мов яскраво-червоний мiдний гонг, зависло над шовковою гладiнню розiмлiлого моря. Денна спека поволi розчинялася у дзвiнкому, як бурульки, гiрському повiтрi, що спускалося зеленими схилами з одвiчно бiлих кряжiв.. Природа нiби тамувала подих, готуючись до одвiчно вражаючого видовиська, коли сонячнi променi звiльнять небо по всьому виднокраю i вiдчиниться велетенський iлюмiнатор в чорну красу зоряного безмежжя. Чи знали б ми щось про Всесвiт, про незбагненне далекi свiти, якби Земля оберталася в системi двох або й трьох Сонць i нiч нiколи б не огортала планету, чаруючи i хвилюючи своуми небесними принадами i тасмницями? Чи породила б Земля-матiнка за умов нескiнченного, невмирущого дня Птолемея, Джордано Бруно, Галiлео Галiлея, Iсаака Ньютона та Альберта Ейнштейна? Ми любимо свiтлий, сонячний день – час працi й творiння, але ми любимо i тасмничi чари ночi – час мрiй, кохання i роздумiв. Що ж бiльше важить – день чи нiч? Не знаю. Але без зоряних ночей не було б зоряних буднiв. Сонце дало землi Життя, нiч – Думку… Ось уже над обрiсм блакитною перлиною засвiтилася Венера. Ще трохи, i в допитливi очi людей знову бентежно втупляться срiбнi, незворушнi очi галактик…
Та годi фiлософствувати. Час братися i до дiла. Зрештою, я примандрував аж на Чорноморське узбережжя не для того, аби поДумки продиратися крiзь дiалектичнi хащi. Але, скажу наперед, я й гадки тодi не мав, що моу роздуми були тодi цiлком слушнi, бо ух продовжив свосю химерною оповiддю капiтан Небреха…
– Капiтане, – хитро закинув я гачок, рiшуче беручись до справи, заприсягаюся усiма знаками Зодiака, що ви – таки дивовижна людина.
Небреха пильно глипнув на мене крiзь випадкове вiконце у хмарах оточуючого його тютюнового диму, але нiчим не заперечив мого, слiд визнати, вельми зухвалого, хоч i цiлком справедливого, твердження.
– Коли дивишся на вас, – виспiвував я свосу, – мимоволi спадас на думку, що ви не старiсте, як i сам Всесвiт. Он капiтан Козир каже, що ви торували мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли вiн безвусим юнаком про це тiльки мрiяв, а нинi виглядасте на його однолiтка. Бiльше того: дехто вважас, що капiтан Козир старiший за вас!
Я передихнув, щоб запитати про головне:
– Певно, ви, капiтане, на якихось свiтах заволодiли секретом довголiття?
– Точнiше було б сказати не "на свiтах", а "на чорнотах", – загадково зауважив капiтан Небреха, який понад усе полюбляв абсолютну точнiсть у визначеннях. – Окрiм того, не я заволодiв отим секретом, а секрет довголiття запанував над мосю скромною особою… Але скажiть, молодий чоловiче, чи не мiй зоряний колега, про якого ви оце були ласкавi згадати, напоумив вас на такi хитрi пiдступи? – запитав вiн i завершив свою думку в улюбленiй манерi капiтана Козира: – Хiк Родус, хiк сальта!
З мого боку було б безглуздо заперечувати. Ще вважатиме Небреха мене за безсоромного хвалька, який привласнюс чужi гiпотези! Адже галактичний вовк зовсiм недвозначно процитував завершувальний рядок з байки Езопа про одного хвалька, котрий запевняв, що на островi Родос вiн робив неймовiрно довжелезнi стрибки, та ще посилався на вигаданих свiдкiв. А йому сказали, що свiдки не потрiбнi i ядуче додали: "Тут Родос, тут i стрибай". Атож! Вiд зоряного бувальця несила приховати жодноу тасмницi!