– Ваша правда, – мусив визнати я. – Але й сам капiтан Козир даремно сушить голову над вашою загадковою вiковою властивiстю. Воно й справдi, коли подивитися на вас…
– Якби свого часу, – зупинив мою недолугу балаканину капiтан Небреха, я не наважився на жаский i вельми небезпечний експеримент, ви б нинi не мали честi вивчати мене, хiба що на архiвнiй фотокартцi…
Вiн на хвильку замовк, аби ввiмкнути шнур електрокавника в розетку, розклав на журнальному столику люльку, тютюн, сiрники та попiльничку, аби щомитi були напохватi, i задумливо докинув:
– Авжеж, якби свого часу я не наразив власного життя на небезпеку, я б нiколи не побачив галактику Чорних Сонць, i нинi, напевно, не я, а капiтан Козир забирав би у вас дорогоцiнний час космiчними спогадами.
Як не с, а Небреха таки вмiс iнтригувати, Самi подумайте – галактика Чорних Сонць! Бр-р! Аж мурашки по спинi бiгають, нiби ти сидиш не на березi моря, а завис у космiчному просторi в скафандрi з пробоунами завбiльшки з найдрiбнiшого мiкроба.
А капiтан Небреха хлюпнув у фiлiжанки по кавi i неквапом почав свою дивовижну розповiдь.
– Усе почалося з так званоу ентропiу, або, коли простiше сказати, систематичного збiльшення хаосу у Всесвiтi.
Коли я вперше начитався про тую ентропiю, то аж моторошно стало. З математичних формул з усiсю очевиднiстю випливало, нiби вже й пальцем кивнути небезпечно. Бо кивнути пальцем – це зробити певний рух, тобто посилити навколо себе силове поле, отже, ще в бiльший енергетичний хаос занурити всесвiтню ентропiю. I слово ж вигадали гемонське яке! Та справа не в словi, а в тому, що, мовляв, коли той хаос дiйде критичноу межi, весь Всесвiт вибухне, як цистерна з бензином, коли туди вкинути запаленого сiрника. Можете собi це уявити? Весь Всесвiт у спопеляючому вогнiу
Над тiсю ентропiсю не один вчений посивiв i висушив собi мозок. З формул недвозначно випливало, що аби врятувати наш рiдний Всесвiт вiд неминучоу погибелi, необхiдно штучно зменшити фатальне накопичення ентропiу. А як його зменшити, коли усi галактики, туманностi, сузiр'я i свiтила-одинаки щомитi випромiнюють таку силу енергiу, що уу навiть порiвняти неможливо з енергетичним потенцiалом нещасного пальця. Примусово гасити зiрки, чи що? Чи, може, виморозити усi галактики? Та поки одну зiрку заллсш, як друга вже десь народиться. Авжеж, химерна та штука ентропiя!
Але мене весь час не покидала думка, що якби з боку ентропiу справдi iснувала якась реальна загроза, Всесвiт ще мiльярди рокiв тому так бабахнув би, що й астероудiв було б не зiбрати. А планет – i поготiв. Замiсть планетних систем навколо буяючих Сонць крутилися б вогненнi колеса…
Чому ж свого часу Всесвiт не вибухнув i досi не вибухас? Висновок один: не вибухас за браком доброу конденсацiу хаосу. А куди ж тодi поринас променева енергiя? Хто висмоктус i поглинас уу критичнi надлишки? Адже просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б законовi збереження енергiу.
Але навряд чи хто вiдшукав би на цi запитання пристойнi вiдповiдi, якби одного разу я не опинився в галактичнiй системi Чорних Сонць.
Не буду критися, мене пройняв мимовiльний жах, коли я вперше уздрiв чорнi сузiр'я i вугiльнi туманностi на тлi бiлого i блискучого, мов гiрський снiг, космiчного простору. Зрозумiйте мене вiрно: щойно, якiсь мiзернi секунди тому, я милувався звичною панорамою Всесвiту – веселим мереживом яскравих зiрок на традицiйно чорному оксамитовому фонi, аж раптом масш – суцiльне сяюче молоко, або, якщо змалювати точнiше, чисте, променисто-бiле полотно, нещадно прошите кимось з дробовика, зарядженого рiзнокалiберним шротом. Розмiром од головки англiйськоу шпильки до квасолини.
Було вiд чого вжахнутися – такими неймовiрними несподiванками Всесвiт ще нiколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився заспокiйливоу думки, що ото перший з навiгаторiв зiткнувся з якимсь не вiдомим науцi, феноменальним космiчним маревом. А вирiшив так тому, аби не припуститися гiршоу думки – що це в мене вiд старостi зiр зiпсувався. I в який недоречний момент – коли я мандрував у часi i просторi сам один, бо мiй вiрний штурман Азимут вже вiдвiдував школу для обдарованих дiтей. Гiрко зробилося менi. У Всесвiтi навiть така дрiбниця, як термометр, що вийшов з ладу, може стати фатальною. А що вже казати, коли розладнасться сам навiгатор?
"Ех, капiтане, старий мiжзоряний вовчисько! – почав сам по собi справляти панахиду. – Вiку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав, коли загубив ногу, – пiсля катастрофи на кометi Галлея), як у кози хвоста!"
Воно дiйсно – пожив, нiвроку. Таж хiба я тодi гадав, що отой солiдний багаж рокiв мене, зрештою, i врятус? Атож! Якби того разу мiй штурман був на борту, вiн би вже нiколи не ходив до школи обдарованих дiтей – йому, без сумнiву, забракло б прожитих рокiв, щоб вийти з тiсу скаженоу пригоди живим i здоровим…
Але повернемося до розповiдi.
Справжнiй дослiдник, дощенту вiдданий науцi, нiколи не губиться за будь-яких обставин. Коли iншi втрачають голову, панiкують i внаслiдок безславно гинуть без усякоу користi для людства, справжнiй науковець спокiйно вивчатиме нове для себе явище. Скажiмо, що зробив староримський вчений Плiнiй Молодший, коли вулкан Везувiй вивергав полум'я i сiрку, ховаючи пiд магмою Геркуланум i Помпею? Полiз у саме пекло, аби докладно вивчити страхiтливе стихiйне явище!
Зрозумiло, я навiть не думав рiвнятися до героучного вчинку Плiнiя. Вiн пiшов у вогонь на очах у людей, отже, були свiдки, якi зворушливо засвiдчили його безмежну вiдданiсть науцi. А я дiяв за набагато гiрших обставин, самiтний, як палець, бозна на якiй вiдстанi вiд матiнки-Землi, отже, якби загинув, нiкому було б згадати про вiдчайдушну смiливiсть капiтана Небрехи.
Але хоч за яких несприятливих умов опинився, розуму не втратив. У ракетi незвикло свiтло, як вночi на святковому Хрещатику, а я собi незворушно спостерiгаю поведiнку численних навiгацiйних приладiв. Як не дивно, а вони теж не показилися. Що то значить – особистий приклад командора! Коли дивлюся – тисяча астероудiв! – покажчик шукача планет вказус на наявнiсть з лiвого борту чималого космiчного тiла, придатного до життя. Вiдстань – якихось кiлька десяткiв тисяч кiлометрiв.
Планета!!!
Тiльки за умов отого несамовитого штучного освiтлення я не помiтив уу неозбросним оком.
"Оце пощастило! – зрадiв я. – Буде твердий грунт пiд ногами! Хай хоч на курявних стежинах цiсу далекоу планети залишаться моу слiди…"
Та, скажу я вам, менi пощастило ще бiльше, нiж я сподiвався, – планета була густо заселена розумними iстотами. На жаль, нововiдкрита цивiлiзацiя, на перший погляд, не являла нiчого цiкавого для космiчноу iстотологiу. Не було у мешканцiв планети трьох, а то й чотирьох очей замiсть двох, не носили вони на макiвцi вусикiв-антен замiсть нормальних вух, не стрибали, спираючись на пружний м'язистий хвiст, i не мали крил, хоча б у виглядi малих атавiстичних вiдросткiв. Вони були подiбнi до моух загублених у зорянiй безоднi землякiв, як двi краплi дистильованого H2O. Копiу людей та й годi! Не криюся, якби не суцiльно сяюче небо й чорне, холодне коло замiсть сонця у зенiтi, я б тодi запiдозрив, що якимось незбагненним чином повернувся на рiдну планету.
Та оця вражаюча подiбнiсть не завадила тубiльцям зустрiти мене з небувалою урочистiстю. Ви б тiльки бачили, як мене зустрiчали! Нiде до того я не чув таких палких вiтань, такого радiсного галасу, нiде не спостерiгав такого непiдробного подиву i бурхливого, як море, захвату, на жоднiй планетi не бачив стiльки захоплених очей i щирих, сповнених любовi та безмежноу симпатiу усмiшок, як на цiй… Сто Чорних Сонць на мою голову, коли я хоч на пiвслова перебiльшую!
Однак ви й самi збагнете ситуацiю, коли я вам оце повiдомлю, що тамтешнiй бiлий космос був не маревом, а найсправжнiсiнькою одвiчною реальнiстю. Але докладно про це пiзнiше. Скажу тiльки, що за таких, здавалося б, ненормальних природних умов аборигени планети, незалежно з якого боку уу вони мешкали, нiколи не бачили ночi, бо уся планета з усiх бокiв була оточена безупинним вiковiчним денним освiтленням. А що з цього випливас?