Ось що.
Тубiльцi й гадки не мали про iншi свiти. Адже, щоб побачити свiтло далеких зiрок, потрiбна нiч, а нiч ум не снилася навiть у хворобливому мороцi. Отож вони не були морально пiдготовленi до можливого вiзиту iншопланетних братiв по розуму, як iншi цивiлiзацiу, котрi мають зоряне небо над головою i очi, щоб на нього дивитися. А навiть для морально пiдготовлених цивiлiзацiй прибуття iншомовних космiчних мандрiвникiв подiя величезноу всесвiтньо-iсторичноу ваги, яка стихiйно i водночас закономiрно перетворюсться на тривале всепланетне i всенародне свято. Тож якою мусить бути радiсть iстот без хоч такоу-сякоу моральноу пiдготовки?
Так, для них це було диво з див! Людина, така ж, як i вони, раптом впала з неба! Якби тубiльцi були дикунами, вони неодмiнно вважали б мене за Всевишнього i всеверхнього бога. Та, на щастя, нiякi забобони i релiгiу на цiй казковiй планетi ще не народилися. З цього боку у них все ще було попереду. Але аж нiяк не з мосу провини…
Одне слово, зустрiчали мене винятково, бо нiхто не сподiвався на прикре непорозумiння, що вже чигало на всiх, а особливо на мене. Несподiванки на нових планетах завше сиплються, як з рогу достатку.
Я в оточеннi академiкiв, зодягнутих в старовиннi мантiу, i сивобородих професорiв з небувалими труднощами продирався крiзь розбурханий натовп, невтомно вiдповiдав на невщухаючi вiтальнi вигуки, сам промовляв для годиться поздоровнi слова, несхибно просуваючись до трибуни. Знасте, перебування на чужiй планетi неодмiнно починасться з трибуни, з врочистих, iсторичноу ваги промов, з багатотисячного мiтингу на честь першого контакту. Не знаю, вiд кого це пiшло, а такий вже заведено серед високорозвинених цивiлiзацiй загальновсесвiтнiй порядок, що зайвий раз свiдчить про спiльнi закономiрностi у розвитку iнтелектуального поступу.
Ледь ми дiсталися до трибуни, як неозорий натовп почав скандувати:
– Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Промовцiв на мило!
Отож опинився я перед шеренгою мiкрофонiв, i розпочалося оте знамените iнтерв'ю, яке транслювалося по всiй планетi i через яке я вперше у свосму життi потрапив до психiатричноу лiкарнi. Але хто ж на мосму мiсцi мiг би оцю халепу передбачити? Кому спало б на думку, що правдива розповiдь про успiхи земноу науки i технiки будуть сприйнятi як безвiдповiдальнi теревенi несумнiвного божевiльного?
Вiд таких несподiванок й справдi можна з'ухати з глузду.
– Вельмишановний капiтане Небрехо, – солодко заспiвав найславетнiший мiсцевий газетяр, весь – з голови до п'ят – обвiшаний фотоапаратами, звiсно, ми ще не можемо робити остаточних висновкiв, бо наше iсторичне знайомство поки що надто поверхове, але, судячи з ваших побiжних теоретичних зауважень, манери мислення i технiчного спорядження, нашi цивiлiзацiу перебувають на одному рiвнi суспiльного поступу. Чи, може, я помиляюся?
– Гадаю, що ваша гiпотеза непомильна, – вiдповiв я. – Мiж iншим, я теж, i зважте – цiлком самостiйно, дiйшов до тотожних висновкiв,
– Присмно чути! – приязно осмiхнувся газетяр, а натовп вибухнув гучними, довго не стихаючими оплесками. – Якi ж, якщо це не державний секрет, перспективи розвитку вашоу науки i технiки?
Це була вiдповiдальна мить. Адже я в кiлькох словах мусив змалювати велич людськоу думки. Я з гордiстю за досягнення моух землякiв розповiв про штучний харч у таблетках, про енергетичнi греблi на рiчках, про кобальтовi гармати як лiкувальне знаряддя, розповiв, що наука сягнула такого велетенського рiвня, що людинi вже несила опанувати уу в усiх розмаутостях, i тому на допомогу уй прийшли електронно-обчислювальнi машини i спецiалiзованi роботи, що люди написали мiльярди томiв художньоу i науковоу лiтератури, хоч кожна окрема людина нездатна за свос життя прочитати бiльше як десять тисяч томiв. А коли я почав оповiдати про нечуванi успiхи кiбернетики i суцiльноу автоматизацiу, газетяр здивовано запитав :
– А навiщо вам усе це?
– Як це навiщо? – у свою чергу запитав я. До того ж спостерiг, що багатотисячний натовп якось насторожено застиг.
– Навiщо ви ускладнюсте собi життя? – уточнив свос запитання газетяр.
– Хiба ж задоволення усiх духовних i матерiальних потреб – це ускладнення життя? – украй вразився я. – Наша мета – духовно вiльна, гармонiйно розвинута людина!
– Про яку ж духовну свободу може йти мова, коли людина у свосму повсякденному життi в усьому залежить вiд промислово-технiчного потенцiалу? – вже зовсiм кисло запитав iнтерв'юер, а в його очах з'явилися полохливi вогники. – Хiба ж можливий гармонiйний розвиток за умов примiтивноу вузькоу спецiалiзацiу?
Я не годен був хоч щось второпати. Над величезним майданом, вщерть заповненим тубiльцями, зависла зловiсна цвинтарна тиша.
А зарозумiлий iнтерв'юер позадкував вiд мене на кiлька крокiв, узяв у руку, мов каменюку, важкенький фотоапарат i вороже мовив:
– Як вам не сором, капiтане? Лiтня людина, а пропагусте машинне рабство, кличете назад, до мороку середньовiччя! А може, ви зовсiм нiякий не капiтан? Може, ви втiкач з притулку для уражених ганебними пережитками минулого? Може, усi вашi теревенi – атавiстичний прояв хворобливоу фантазiу?
Вiн таки недарма задкував i озброувся фотоапаратом! Та це його не врятувало. Я одним скоком опинився бiля нього, згрiб в обiйми i заволав:
– Гей, люди! Кличте швидку допомогу! Божевiльний на трибунi!
Мушу визнати, що двiчi кликати швидку допомогу не довелося. Те, що я тiльки тепер збагнув, присутнi, певно, зрозумiли одразу, i машина з червоним хрестом була викликана заздалегiдь. Вона з пронизливим виттям вже просувалася крiзь натовп до трибуни. А коли з неу сипонули статурнi санiтари, я полегшено зiтхнув.
Аж тут сталося неймовiрне. Замiсть приборкати здурiлого iнтерв'юера, вони мовчки почали викручувати руки менi.
– Ви що, всi тут причиннi? – образивсь я. – Хiба ж так зустрiчають iншопланетних гостей? Чи у вас скасованi закони гостинностi?
Але це не справило на них жодного враження. З однаковим успiхом я б соромив восьминогiв.
– На помiч! – заволав я в усi мiкрофони, але натовп вiдповiв глузливим реготом – нiхто й не збирався мене боронити.
Я вiдчайдушне борсався серед дужих санiтарiв. Та сили були нерiвнi. А коли на мене силомiць натягли гамiвну сорочку, годi було пручатися. Адже боронитися в гамiвнiй сорочцi ще важче, анiж бiгти наперегони в мiшку. Наступноу митi мене, мов лантух, вкинули в роззявлену пащу машини з божевiльнi.
Ув'язнення мос тривало довго. Та не скажу, щоб воно впливало на мене зле. Зразковий медичний нагляд, чудовий санаторний розклад дня, вчасна i висококалорiйна ужа – усього цього я довго був позбавлений. А тепер надолужував прогаяне. Та й що лишалося робити, коли весь персонал вважав мене невилiковним маньяком?
Оце загадкове ставлення до мосу особи з боку буквально усiх аборигенiв я нiяк не мiг до пуття витлумачити. А щоб врятуватися, я конче мусив розв'язати цю прикру тасмницю. Iнших шляхiв до порятунку не було.
Щодня до мене приходив аж до брiв посивiлий Професор i вiв зi мною лагiднi бесiди. Вiн нiколи не суперечив менi, бо побоювався ускладнити мiй тихий сказ ще й буйним божевiллям. Вiн спокiйно i небоязко вислуховував моу гордi оповiдки про науковi й технiчнi досягнення. Але, коли я вже гадав, що переконав його, що вiн упевнився в мосму зразковому психiчному станi. Професор тiсу ж митi руйнував моу оптимiстичнi припущення.
– То у вас вiд перевтоми, – ласкаво казав вiн i, мов дитину, з батькiвською нiжнiстю гладив мене по лисiй голiвцi. Визнаю, у цi зворушливi хвилини я й справдi вiдчував себе iдiотом. Самi подумайте, хiба ж можлива цивiлiзацiя божевiльних?
– То у вас вийшла з-пiд контролю вищоу нервовоу системи генетична пам'ять, – жахав вiн мене своуми науковими поясненнями. – Те, що давно минулося i було зафiксовано численними поколiннями вашого родоводу в нервових клiтинах як iнформацiйний матерiал, нинi безконтрольно вихлюпнулося i заполонило вашу свiдомiсть. I нинi ви нг; годнi зрозумiти, що пропагусте самовбивчi iдеу, бо кличете назад, у морок середньовiччя, i ще далi – в неможливу давнину, коли нашi дикi пращури iснували в страхiтливiй залежностi вiд безжальноу електроннокiбернетичноу диктатури…