– Солдати! Сорок вiкiв дивляться на вас з висоти цих пiрамiд!
Я ввiмкнув звук, щоб на власнi вуха почути цю афористичну промову.
I що ви думасте?
Все було точнiсiнько так, як я й передбачав. Та я не врахував однiсу дрiбницi: великий завойовник не тiльки все робив навпаки, а й говорив навпаки! Вiн пiдняв руку i проверещав:
– !дiмарiп хиц итосив з сав ан ясьтялвид вiкiв короС !итадлоС
Авжеж, багатьох див я тодi надивився.
Чавуннi ядра вiдскакували вiд циклопiчного обличчя сфiнкса i стрибали точнiсiнько в жерла французьких гармат, а Нiл невтомно нiс своу води не в Середземне море, а в глиб чорного континенту. Я бачив, як раби розбирали пiрамiди i по камiнчику розтягали храми та палаци, поки в долинi не залишилося жодноу будови. Я бачив, як пустеля зацвiла, i в уу джунглях несамовито ревли жахливi ящури. Я дивився на все це i тихенько вiтав себе з тим, що моя стара коробка надiйно захищас нас вiд руйнiвного впливу часу.
Та настав момент, коли Земля зробилася голою, як школярський глобус. Хiба що тiльки по глобусу не повзають бруднi слимаки i драглистi потвори. Але й по Землi вони не довго плазували. Час-ненажера вправно злизав ух з поверхнi.
А потiм i сама Земля почала поволi розпорошуватися i танути у часi!
I тодi Азимутовi нерви не витримали.
– Капiтане! – зойкнув вiн. – Ви бачите, капiтане? Гине матiнка-Земля! Я збережу уу i буду до скону свого носити на серцi!
Не встиг я йому заперечити, як вiн вистрибнув з ракети. Хоч би застебнувся! Але для нього правила технiки безпеки не iснували.
За хвилину вiн вже знову був у ракетi i, хекаючи, поклав на пульт величезну брилу чорного базальту. Але йому не довелося носити уу на серцi, бо невблаганний час не жалував його.
Вiн мiнявся щомитi.
Спочатку зникли зморшки, наче ух старанно витерли гумкою. Потiм зiйшли нанiвець вуса. А за пiвхвилини замiсть кремезного штурмана iз скафандра визирав тонкий, як жердина, i незграбний недоросток. Ще за п'ятнадцять секунд вiн уже мав габарити першокласника i пiрнув у скафандр з головою. Вершок скафандра опав, i було ясно, що Азимутовi вже не визволитися з нього без сторонньоу допомоги.
Я виловив його з надр космiчного одягу тiсу митi, коли бiдолаха про щось несамовито галасував незрозумiлою менi мовою. Та я все ж таки второпав, що вiн категорично вимагав пелюшок… .
Треба було негайно рятувати Азимута. Я блискавично увiмкнув усi двигуни i рвонув у простiр. Я знав, що летiтиму довгi роки, дотримуючись режиму сонячного променя. Адже на Землi все мало вiдбутися з самого початку i аж до сучасного кiнця…
…Капiтан Небреха вибив на свою чорну долоню люльку i закiнчив розповiдь:
– Ось вам пригода з грудкою землi! Це все, що залишилося вiд базальтовоу брили, яку буквально видер з бездонноу пащi часу хоробрий Азимут.
– А що залишилося вiд нього самого?! – мимоволi вихопилось у мене.
– Нiчого йому не сталося, – заспокоув мене капiтан. – Азимут живий i здоровий. Зараз йому вже одинадцять рокiв, i вiн навчасться у школi для обдарованих дiтей.
2. РОЗМОВА З ДЗЕРКАЛОМ
Коли гостюсш у капiтана Небрехи, нiколи не вгадасш, яка несподiванка чатус на тебе. Скiльки разiв я бачив його почорнiлу вiд тютюну та часу люльку! Але менi й на думку не спадало, що ця неоковирна люлька – сдина релiквiя сдиноу за свосю космiчноiсторичною вагою мiжсвiтовоу зустрiчi! I це була не просто зустрiч двох цивiлiзацiй…
Того теплого безжурного вечора ми сидiли на верандi i слухали романтичнi казки моря, якi з ласкавим шерехом шепотiли прибережнiй рiнi прозорi хвилi.
Капiтан Небреха палив свою люльку. На столику стояла полiрована скринька з пахучим тютюном. Ось капiтан востаннс затягнувся, вибив присок на долоню i кинув люльку на стiл.
На лiвому боцi люльки був якийсь напiвстертий незрозумiлий напис. Я нiколи не намагався його розiбрати, бо капiтан Небреха вiльно володiв трьома сотнями чужепланетних мов i мiг писати будь-якою з них. А в його домi було стiльки див, що вони просто не могли не вiдвернути мою увагу вiд якихось там закарлючок.
Отже, уявiть мiй подив, коли люлька вiддзеркалилася на гладенькiй поверхнi тютюновоу скриньки, i я несподiвано для самого себе прочитав на цьому дзеркальному вiдбитку прiзвище мого гостинного господаря.
– "Небреха!" – вигукнув я, вражений до краю.
– Що? – не зрозумiв вiн мене.
– Тут написано "Небреха", – схвильовано пояснив я. – Але чому…
– У цiй хатi, – урочисто зупинив мене мiжзоряний вовк, – ви знайдете десятки, якщо не бiльше, рiзних "чому". Але iсторiя цiсу люльки i справдi може здатися цiкавою. Ви не повiрите, що через цю непоказну на перший погляд люльку мало не наклали головою двi з половиною сотнi найхоробрiших у галактицi Мисливцiв, кожен з яких був членом Всесвiтнього об'сднання планетних Товариств Мисливцiв та Рибалок. Якби я запiзнився ще на хвилину…
Вiн пiдвiвся i, кульгаючи на лiву ногу, пошкандибав до кiмнати. Секунд iз тридцять вiн рипiв там протезом i шарудiв на полицях, коли нарештi повернувся з пляшкою, припорошеною густим космiчним пилом. У пляшцi була ота кавказька рiдина, яку медичнi свiтила ще на свiтанку космiчних польотiв визнали антиречовиною. Та Небреху нiколи не лякала страхiтлива перспектива анiгiлювати. З кишенi капiтан добув двi склянки. Вiн перехилив стандартну дозу антиречовини, хукнув, набив люльку медовим тютюном i розтанув у вулканiчних хмарах диму.
– Авжеж, ще хвилина – i вiд членiв Всесвiтнього об'сднання Мисливцiв та Рибалок залишилися б самi скафандри з потрощеними кiстками, – почув я з хмари спокiйний, як завше, голос капiтана Небрехи.
– Загалом, це мала бути лише весела прогулянка, товариський пiкнiк на однiй планетi в сузiр'у Дракона, – почав вiн свою розповiдь. – ргерi правлiння вистежили там прекрасну потвору. Уявiть собi гiгантську крокодилячу морду на змiуному тiлi завтовшки з ракету. Додайте до цiсу химери велетенськi крила птеродактиля, причепiть довжелезний хвiст, засiяний гостряками, що надто нагадували старовиннi палi, поставте усю цю надбудову на двiстi п'ятдесят товщенних лап, з яких навсебiч стирчать жахливi пазури, i матимете повний портрет. Принаймнi копiю.
Цей казковий монстр перетравлював навiть камiння i вже встиг зжерти половину власноу планети. Не було нiяких сумнiвiв, що коли потвора житиме i далi, вона поглине усю планету. Про наслiдки такоу зажерливостi не хотiлося й думати. Зрозумiло, зникнення цiлоу планети порушило б закон всесвiтнього тяжiння, що, безперечно, спричинилося б до безпрецедентноу космiчноу катастрофи в сузiр'у Дракона. Усi цивiлiзацiу сузiр'я благали нас прийти негайно на помiч.
Я одержав запрошення на цi видатнi лови за номером 251 i одразу почав готуватися до старту. До мосу староу коробки летiли набоу, запаснi скафандри, медичнi пакети, десятистволки, паки тютюну, балони з рiдким киснем, консерви, ящики "Мисливськоу"… Словом, я не мав вiльноу анi хвилинки, щоб ще раз перевiрити маршрут. А штурман Азимут був тодi у вiдпустцi.
Очевидно, це й призвело до мiзерноу помилки, а найдрiбнiшi помилки, треба вам сказати, набувають у космосi воiстину космiчних масштабiв.
Азимут потiм довiв менi, що пiд час старту я схибив на якусь пiвмiльйонну частку секунди.
Як я лишився живий, менi й досi незрозумiле. Коробка ковтала мiльярди кiлометрiв непередбаченого маршруту з швидкiстю свiтла. А коли поглинасш Всесвiт iз швидкiстю свiтла, перед твоуми очима стоуть одна й та ж незмiнна картина. I стоуть, аж поки почнеш гальмувати. Рiч у тому, що новi свiтловi хвилi не встигають тебе наздогнати, а давнi – од тебе втекти, i ти бачиш лише ту свiтлову картину, з якою нiздря у нiздрю летиш у просторi. Коротко кажучи, бачиш заспокiйливу порожнечу i раптом вганясшся в якесь небесне тiло завбiльшки з наш Юпiтер… Ось що таке мандрувати у Всесвiтi навмання.
Але я, видно, народився у зорянiй сорочцi або просто пiд щасливою зорею. Найменший метеорит не перетяв мою незаплановану трасу. Тiльки коли ходики показали, що вже пора стишуватися, i я натиснув на гальма, то побачив, на яку небезпеку наражався.
За усiма розрахунками я вже мав бути в сузiр'у Дракона, а раптом опинився зовсiм в iншому мiсцi, на маловiдомiй стежцi Чумацького Шляху. Великий i Малий Вози ледве бовванiли у зорянiй курявi.